Єдиний шлях

Рагна передзвонила за чотири хвилини. За цей час я встиг двічі перевірити жінці пульс і один раз упіймати себе на тому, що дивлюся на неї довше, ніж треба.

— Знайшла, — сказала Рагна. — Слухай уважно. Лікарня в Согндалі відрізана, дорогу не відкриють до ранку, а гелікоптер не злетить, поки не вщухне вітер. Але в Балестранді є лікар, він сьогодні на чергуванні. Там медпункт із ліжками, є генератор і все, щоб протримати людину до світанку. Єдиний спосіб туди потрапити — через фіорд, поромом.

— Він іще ходить?

— Останній рейс відходить із Вангснеса о десятій. Капітан погодився зачекати, якщо ти встигнеш, але не довше. Видимість на воді майже нульова, і якщо він вийде пізніше, то не вийде взагалі. У тебе сорок хвилин. — Вона на секунду замовкла. — Я б сказала «не поспішай», але ти все одно поїдеш швидко.

— Я поїду як треба.

— Це те саме, Оддваре.

Я вимкнув зв'язок і сів за кермо.

Дорога вниз до фіорду складалася із сімнадцяти серпантинів, і жоден із них не прощав помилок. Я знав її напам'ять: улітку ми з Кьєтілем гасали тут на виклики до туристів, які падали з урвищ, коли фотографувалися. Але зараз ті повороти не мали нічого спільного з літніми. Праворуч замість схилу зяяв чорний провал, ліворуч постала стіна снігу, а між ними лежала вузька смуга накоченого льоду, що виблискувала у світлі фар, як скло.

Я закріпив пацієнтку на ношах, наскільки зміг, ременями, поки вона не ворушачись стежила за моїми руками. Вкрив її двома ковдрами й власним флісом, який дістав із шафки. Мокру сукню довелося розрізати ножицями й сховати в пакет. Під нею на жінці нічого не було, і я намагався дивитися тільки на те, що мало значення для медицини.

А значення мало багато чого.

Тонкий світлий шрам нижче ребер праворуч, давній, рівний, хірургічний. Синці на плечах і передпліччях, не свіжі, жовто-зелені, старі, як від багаторазових уколів чи захоплень. Виснажені зап'ястя. На безіменному пальці лівої руки світла смужка незагорілої шкіри, слід від каблучки, яку носили багато років і не так давно зняли.

Я згадав смужку на іншому зап'ясті. Тоді, у світлі ламп, вирішив, що це слід від браслета, але тепер, розгортаючи манжет розрізаного рукава, знайшов ще дещо. У складці тканини застряв уламок білого пластику завширшки з два пальці, з нерівним краєм. На ньому збереглося кілька літер, надрукованих дрібним чорним шрифтом: …NGER H…

Лікарняний браслет. Такі одягають пацієнтам у стаціонарі, щоб вони не плутали палати. Цей зірвали або перегризли. Я встромив уламок у нагрудну кишеню й поки що не став про це думати.

— Я довезу вас, — сказав я тихо, хоча вона не просила. — До порома двадцять хвилин, потім стільки ж на воді. Там лікар, там тепло. Ви мене чуєте?

Вона кліпнула. Це була єдина відповідь, і мені чомусь здалося, що вона означає «так».

Перший серпантин. Колеса м'яко пішли ліворуч, я впіймав машину на кермі, як на волосіні. Другий. Третій. Сніг попереду перестав бути білим і став сірим, потім майже чорним: на кожному повороті довкола нас стискалася порожнеча, як рука.

— Говорити вам поки що не обов'язково, — продовжував я. — Але якщо можете, будь ласка, ворушіть пальцями. Будь-яким пальцем. Я хочу знати, що ви не засинаєте.

Через дзеркало я побачив, як вона з помітним зусиллям стиснула й розтиснула праву долоню. Потім іще раз.

— Молодець, — сказав я. — Так і продовжуйте.

На шостому повороті, біля самого урвища, задні колеса втратили зчеплення. Машину занесло, як живу, і мене на секунду охопило те саме відчуття, яке я знав надто добре: холодна ясність перед тим, як усе зірветься. Я втиснув гальмо, вирівняв кермо й почув, як позаду щось стукнуло. Ноші.

— Усе гаразд! — крикнув я. — Тримайтеся!

Коли машина стала, я озирнувся. Жінка лежала так само, як раніше, але її рука, та сама, права, вже тяглася через прохід і вчепилася в край мого сидіння. Не з паніки, а твердо, ніби вона вирішила: оце мій якір, я не відпущу.

Я не знав, що на це сказати. Тому просто завів мотор і поїхав далі.

Їй, певно, було страшно, подумав я. Будь-кому було б страшно. Але коли я дивився в дзеркало, обличчя її не здавалося переляканим. Воно виражало щось інше, чого я не міг назвати. Впізнавання? Ні. Скоріше уперте очікування чогось, що давно мало статися.

На восьмому повороті я спіймав себе на дивній думці, що її дихання підлаштувалося під моє.

— Рагно, — сказав я, натискаючи кнопку. — Я спускаюся. Хвилин п'ятнадцять. Передай капітанові.

— Передала. — Завади з'їли половину фрази. — Оддваре, ще одне. Я перевірила базу зниклих за останню добу в Согне і в Лустрі. Нічого. Жодної жінки відповідного віку. Вона не звідси, або про неї ніхто не заявив.

— Або вона не хоче, щоб заявляли.

— Що?

— Нічого. Просто думка.

Я не став казати Рагні про браслет. Не знаю чому. Мабуть, тому, що це перетворювало випадок на історію, а мені вистачало і випадку.

Після дванадцятого повороту схил вирівнявся, і попереду показалася дорога вздовж фіорду. Тут вітер був іншим: не вертівся вихорами, а йшов із води суцільною стіною, і машину гойдало, як човен. Ліворуч у просвітах завірюхи майнув чорний блиск води, і я змусив себе не дивитися. Стара звичка. Не дивитися на воду вночі.

— Ми майже на місці, — вимовив я вголос.

І тут почув її голос.

Це був навіть не голос, а хрипкий шепіт, у якого не лишилося ні інтонації, ні сили, тільки форма слів. Вона вимовила щось, і я не розчув.

— Що? Повторіть, будь ласка.

Вона знову ворухнула губами. Я пригальмував, зменшив оберти, потягнувся до неї, не відриваючи погляду від дороги.

— Будь ласка, голосніше.

— Скільки… — прошепотіла вона. — Скільки лишилося?

— До порома? Хвилин десять.

— Ні. — Вона заплющила очі. — До десятої.

Я глянув на годинник на панелі. 21:32. Двадцять вісім хвилин до відплиття.

— Двадцять вісім. Чому ви питаєте? Ви знаєте про пором?

Відповіді не було. Її рука розтислася й упала на ковдру. На обличчі не лишилося нічого, ні виразу, ні прохання, ні страху, лише дивна, майже урочиста втома.

Двадцять вісім хвилин. Вона могла почути нашу розмову по рації. Могла, цілком. Рагна говорила голосно, динамік у салоні працював на повну. Пояснення просте, і я за нього вхопився.

Але на сімнадцятому повороті, останньому, коли дорога нарешті вивела нас униз, до темних силуетів складів біля води, я подумав про те, що за всі роки роботи мені жодного разу не траплявся пацієнт, який із таким спокоєм питав би, скільки йому лишилося. Не жити. Саме до десятої години.

Ніби він давно знав розклад.