Двадцять одна нуль п’ять

Завірюха в Согне не починається. Вона просто одного разу опиняється всюди: у світлі фар, у вентиляції, у носі, у думках. О шостій вечора я ще розрізняв гори на тому боці фіорду. О дев'ятій від світу лишилося те, що вміщалося в конус світла перед капотом: метрів чотири білого, навскіс летючого на мене снігу.

Я вів машину швидкої вздовж Согнефьєлля на найменшій швидкості, на якій вона взагалі здатна їхати, і лічив віхи. Помаранчеві жердини вздовж дороги ставлять у жовтні, щоб узимку водії не з'їжджали в кювет. Віха, віха, віха. Двірники скрипіли, пічка гула, на приладовій панелі блимала лампочка, яку я збирався показати механікам ще з серпня.

Я був сам. Кьєтіль, мій напарник, злягнув із температурою ще вчора, заміни з Лердаля не прислали: усі, хто міг, сиділи вдома, і правильно робили. Статут на такий випадок простий: одна людина в машині — це не бригада, а ризик. Але статут писали люди, які ніколи не чергували в листопаді на висоті дев'ятсот метрів, коли зв'язок працює через раз.

— Оддваре, ти там живий? — прохрипіла рація.

Рагна Фоссе сиділа в диспетчерській у Согндалі вже дванадцятий рік і розмовляла так, ніби кожен дзвінок був їй особисто винен грошей. Я любив її за це. Коли вночі весь район сиплеться, голос Рагни лишається єдиним, що не змінюється.

— Поки що так. Їду зі швидкістю равлика з ревматизмом.

— Це добре, равлику. Слухай. Водій фури годину тому дзвонив зі стоянки біля повороту на перевал. Каже, бачив крізь сніг світло і чийсь силует біля узбіччя, а потім усе зникло. Швидше за все, здалося, але раптом там покинута машина.

— Якщо там покинута машина, її вже замело по дах.

— Ото й перевір, поки не замело остаточно. — Вона замовкла, і в паузі чулося потріскування завад. — І ще, Оддваре. Пором із Вангснеса відходить о десятій. Останній. Потім фіорд закривають до ранку. Так, про всяк випадок.

— Я пам'ятаю розклад, Рагно.

— Я знаю, що пам'ятаєш. Я кажу не про розклад.

Вона відключилася. Я вдав, що не зрозумів. Я непогано вмію вдавати: за сім років навчився.

Сім років я не пив. Це єдине, чим я пишався. Усе інше в моєму житті трималося на дисципліні, як міст на тросах: вставати о шостій, перевіряти укладку, не дивитися на воду вночі. Я лікар швидкої допомоги, мені тридцять вісім, у мене була дружина, а тепер немає, у мене є будинок у Согндалі, де я буваю тільки щоб поспати. Про мене нема чого розповісти, і мене це влаштовувало.

Поворот на перевал випливів із білої мли раптово, як завжди. Я скинув швидкість до пішохідної. Фури біля стоянки не було, водій, мабуть, давно поїхав униз. Фари вихопили порожній майданчик, занесений знак, обледенілий відбійник. Нічого. Жодної покинутої машини. Тільки сніг, що йшов так щільно, що я перестав розрізняти, падає він чи стоїть на місці, а це я рухаюся.

Я збирався розвертатися. Рука вже лежала на кермі. І тоді третя від повороту віха здалася мені неправильною.

Вона стояла не там. Усі інші тяглися ланцюжком уздовж краю асфальту, а ця була на метр далі, біля самої смуги чагарнику, і трохи товстіша. І ще: віхи не бувають світлими. Жодна з них не була світлою.

Я зупинив машину й увімкнув протитуманки.

Жінка стояла біля узбіччя цілком нерухомо, обличчям до дороги. На ній була легка сукня, світла, до колін, і більше нічого: ні куртки, ні шапки, ні рукавичок. Волосся обліпило обличчя й плечі важкою темною кіркою, сніг лежав на ньому, як на гіллі. Вона не намагалася затулитися від світла. Не махала рукою. Просто стояла, як стоять люди на зупинці, коли знають, що автобус прийде.

Я вискочив назовні, і вітер ударив мене в груди так, що я ледь не втратив рівновагу.

— Агов! Ви мене чуєте? Я лікар! Я зі швидкої!

Вона повернула голову, повільно, ніби шия в неї була з чужого матеріалу. Очі на блідому обличчі здавалися дуже темними. Посинілі губи ворухнулися, але звуку я не почув.

Коли підійшов ближче, побачив її ноги. Вона була босою. Ступні стали кольору старого воску, а на лівій шкіра луснула, лишивши на снігу тонкий рожевий слід. Той, хто біжить босим по снігу, не біжить просто так.

— Ходімо сюди, ходімо. Скільки ви тут стоїте? Як вас звати?

Вона мовчала. Я взяв її під лікоть і відчув, як дрібно, часто, на межі здригається все її тіло. Температура, на око, градусів тридцять чотири, може, нижче. Ще пів години, і серце б не витримало. Я підхопив її, не питаючи дозволу, і вона виявилася легкою, ніби там, під тонкою тканиною, було менше, ніж має бути в людини її зросту. Вона не опиралася. Її голова на секунду впала мені на плече. Волосся пахло не завірюхою, а чимось дивним, чистим, аптечним.

Я відніс її до задніх дверей, затягнув усередину й увімкнув обігрів на максимум. Одинадцять років я працюю в швидкій, і все одно руки самі знають порядок: фольга, ковдра, зняти мокре, розтерти кінцівки, не надто сильно, виміряти пульс, тиск, сатурацію. Пульс п'ятдесят два. Тиск низький. Сатурація тримається. Вона жива, і вона не помирає просто зараз. Я видихнув так, ніби сам до цього не дихав.

Тільки потім я дозволив собі глянути їй в обличчя.

Їй було близько тридцяти п'яти. Високі вилиці, невеликий шрам над бровою, давно побілілий. Обличчя втомлене, але не старе, якесь спустошене. Вона дивилася на мене уважно й спокійно, так дивляться на знайомого, якого не хочуть лякати.

— Ви мене розумієте? — спитав я норвезькою, потім англійською. — Ви можете назвати своє ім'я? Дату? Де ви перебуваєте?

Нічого. Тільки погляд, надто прямий для людини в такому стані.

Щось неприємно дряпнуло зсередини, ніби я проґавив у її обличчі щось важливе. Я списав це на втому й погане світло. На добу без сну. На завірюху, в якій будь-хто починає бачити знайомих.

Я оглянув її руки. На лівому зап'ясті лишилася світла смуга, ніби з нього нещодавно зірвали браслет. На згині ліктя я побачив свіжий слід від голки з жовтим німбом. Крапельниця, години вісім тому, не більше. Лікарня? Але з якої лікарні виходять у завірюху в сукні?

— Рагно, — я натиснув кнопку на рації. — Я знайшов людину. Жінка, років тридцяти п'яти, без документів, без одягу по погоді, сильне переохолодження. Не говорить. Слідів машини немає. Поки незрозуміло, звідки вона тут узялася.

— Прийнято. — Голос Рагни миттєво став іншим, робочим. — Стан?

— Стабільний, але їй потрібні лікарня й тепло. Що з дорогою на Согндал?

У динаміку довго шипіло.

— Оддваре, лавина зійшла о шостій сорок. Закрито. Доведеться інакше. Я зв'яжуся з Вангснесом.

Поки вона говорила, жінка ворухнулася. Я озирнувся. Вона підняла руку і дуже повільно, як сліпа, торкнулася рукава моєї куртки, там, де на нашивці було вишите моє ім'я. Пальці її тремтіли.

ЛЮНДЕ.

Вона провела по літерах кінчиком пальця, одну за одною, і заплющила очі. На обличчі з'явився вираз, який я потім багато разів згадував: людини, що нарешті дочитала слово, яке довго складалося з окремих літер.

Я раптом дуже ясно зрозумів, що цієї ночі щось закінчиться. І що початок цьому покладено не сьогодні.