Другий підпис

Картина повернулася на гак у першу суботу грудня.

Лука сам забив новий цвях поруч зі старим, не довіряючи іржі, повісив полотно на те місце, де колись світлів прямокутник, і відступив на три кроки. У флорентійському повітрі стояв запах мокрого каменю й смажених каштанів, на Віа Санто Спіріто миготіла гірлянда, і у вітрині сорок годинників як і раніше показували сорок різних часів. «Дівчина з ліхтарем» дивилася на них з-під теплого, свіжоочищеного лаку, тримаючи свій ліхтар в обох руках, і тепер, на побіленій стіні, світло від нього здавалося справжнім.

— Нінно, — сказав Лука неголосно.

К'яра стояла поруч, у пальті, з лупою на шнурку. Вона не сказала ні слова. Вона бачила, як він ковтнув, як підняв руку й одразу опустив, не наважившись торкнутися рами. Вона подумала, що це, мабуть, єдиний жест за всю цю осінь, у якому не було ні краплі брехні.

— Я не хочу її продавати, — сказав він. — Нікому. За жодні гроші. Навіть за такі, від яких у мого діда зупинилося б серце.

— І не треба.

— А ви? — Він обернувся. — Що ви робитимете? Вам пропонували…

— Мені пропонували посаду консультанта у відділі Серри. — Вона всміхнулася. — Я сказала, що подумаю. Мені треба звикнути до думки, що око можна використовувати для чогось, крім страху.

Він розсміявся, і в крамниці стало тепліше. Потім поставив на плитку джезву, як у перший вечір, і вони сіли біля прилавка з двома горнятками. Цокали годинники. У скло билася дрібна груднева мряка.

Дзенькнув дзвіночок на дверях.

Вони підняли голови одночасно. На порозі нікого не було. На килимку біля порога лежав білий конверт, щільний, без марки й без адреси, притиснутий від вітру до підлоги тонкою смужкою мокрого снігу, що налип з вулиці. Лука підійшов, підняв його двома пальцями й розкрив.

Усередині лежав один аркуш. На ньому було надруковано на машинці, нерівними, трохи стрибаючими літерами:

«Ви дивитеся добре. Дякую, що побачили перший підпис. Тепер подивіться на другий. Нижній правий кут, під лаком. Не поспішайте: він був там завжди».

Лука мовчки простягнув аркуш К'ярі. Вона перечитала двічі. Літери були ті самі, що в записці, яку рік тому підсунули Луці: «Подивіться, як Адріано помер двічі». Те саме збите «р», те саме западаюче «і».

— Хтось стояв тут хвилину тому, — сказав Лука. Він уже був біля дверей і дивився на вулицю. Мокра Віа Санто Спіріто блищала порожня, під жовтими ліхтарями, ні тіні, ні кроків. — Дзвіночок дзенькнув один раз.

— Він пішов.

— Або вона.

К'яра підвелася й підійшла до картини. Неквапливо, як підходять до людини, якій треба сказати щось, а вона може не почути. Дістала лупу. Ввімкнула ультрафіолет.

Нижній правий кут. Той самий, де в жовтні, в Північній залі, горів свіжий брунатний підпис. Тут, на оригіналі, лак лежав рівним і чистим шаром, прозорим, як вода. К'яра нахилилася так низько, що відчула запах полотна, і повела лупою по самому краю, міліметр за міліметром, так, як вчив батько, дивлячись на підлогу котячим поглядом.

Спершу вона побачила лише темну поверхню. Темний, майже чорний шар, пастозний, який вона в перший день вважала за стару підмалівку. Потім повернула лампу. Світло пішло по полотну боком, і в темному шарі виступила подряпина. Тонка, майже волосяна, зроблена голкою по ще сирій фарбі чотири століття тому й потім замазана чиєюсь рукою темним лаком, щоб ніхто не побачив. Не літери. Радше слід літер, вдавлений, як відбиток на воску.

Вона пройшла по сліду лупою, ще раз, ще. Перша літера, гостра, з нахилом ліворуч. «L». Потім «u». «c». «r». Крапка. «A». «l». «d». «i». «f».

— «Lucr. Aldi f.», — прошепотіла вона.

Лука підійшов ближче.

— Що це означає?

— «Fecit». Зробила. Або зробив, але тут закінчення жіноче: «Lucrezia». — К'яра випросталася, і в неї запаморочилося в голові. — «Лукреція Альді зробила». Не Лодовіко Ферранте. Лукреція.

— Хто це?

— У монографії є один рядок. — Вона обернулася й почала шукати очима книгу, ту саму, з дарчим написом, яка так і лежала в неї в сумці. — Раймондо подарував її мені. Там сказано, що в майстра була дочка, яка «допомагала в майстерні». Її ім'я в жодному каталозі не значиться. Вона ніде не підписувалася. — Голос її здригнувся. — Ні в одному. Жодного разу.

— А тут підписалася.

— Підписалася в сирому шарі. І хтось потім закрив її лаком. Чотириста років цю роботу приписували батькові.

Вони стояли біля картини мовчки, пліч-о-пліч, і дівчина з ліхтарем дивилася на них з-під лаку так само, як дивилася все життя. Очі в неї були людини, якій пообіцяли повернутися. К'яра подумала, що ця дівчинка, можливо, не натурниця, а авторка. Що вона тримає в руках світло, яким писала себе.

Телефон Серри задзвонив у кишені в Луки. Він відповів, вислухав, відповів двома словами й сховав апарат.

— Він каже, що лабораторія закінчила з копією. — Лука дивився на К'яру. — Підпис «L. F. Aldi, 1634», свіжий, накладений не пензлем Орсоли й не його. Шульга. Склад фарби інший, смола чужа. І в журналі перепусток сховища в ніч на середу, сьомого жовтня, немає жодного зайвого входу. Але хтось був там і підписував копію.

— Хтось із ключем.

— Або з правом входити. — Він помовчав. — Серра каже, що камери того вечора перезаписані. Не стерті. Перезаписані. Чисто, як працювала б людина, що знає систему.

К'яра знову подивилася на лист у руці. Літери на ньому стрибали, як у старої друкарської машинки, і вона раптом збагнула, що не знає, для чого людина, що пробралася до сховища, намалювала на копії підпис, який вона помітила б. Не для того, щоб продати картину. І не для того, щоб її врятувати. Вона хотіла, щоб К'яра побачила. А потім, коли вона побачила, написала їй знову, щоб вона побачила другий підпис.

Хтось вів її за руку всю осінь, як вона вела б когось сама: показуючи рівно стільки, скільки треба, щоб людина дійшла до кінця.

— Ви не відповіли, що ви робитимете, — сказав Лука.

— Я прийму цю посаду, — сказала К'яра. — Бо мені потрібен доступ до архівів. До тридцяти чотирьох робіт, які ми знайшли, і до решти, яких не знайшли. Хтось у цьому місті знав про Лукрецію Альді. Хтось хотів, щоб ми теж дізналися.

— Навіщо?

— Не знаю. — Вона всміхнулася, без страху, вперше за багато тижнів. — Але я хочу з'ясувати, кому знадобилися обидва підписи.

Вона прибрала лупу й поклала долоню на раму, туди, де колись, чотириста років тому, жіноча рука натиснула голкою на сиру фарбу, залишаючи ім'я, якого ніхто не мав прочитати. Ліхтар у руках дівчинки горів рівним, теплим світлом, а на стіні крамниці цокало сорок годинників, і жодні не показували часу, який вона знала.

Справжнє, думала вона, не пропадає. Воно просто чекає, поки хтось подивиться як слід.