Лука без маски

У понеділок К'яра працювала так, як працюють люди, яким треба бути непомітними: надто рівно, надто охайно, жодного разу не підвівши голови без причини. Вона водила клієнтів по залах, відповідала на дзвінки, звіряла каталог. Раймондо двічі пройшов повз і двічі всміхнувся їй самими очима. Джулія з'явилася в коридорі, вдала, що шукає степлер, і шепнула, не повертаючи голови: «Я дивлюся, поки нічого». Орсола не вийшла з майстерні взагалі.

До вечора К'яра зрозуміла, що може зробити одне: дізнатися, хто ще ходить цим домом уночі.

Це рішення вона ухвалила біля вікна в Північній залі, в сутінках, дивлячись на двір. З парадного боку палаццо було гарне, з колонами й вазонами. З тилу воно виглядало інакше. Крихітний двір, затиснутий між двома стінами, іржаві сміттєві баки, пожежні сходи, старі двері в кутку, пофарбовані в той самий сірий колір, що й стіна, так, щоб їх не помічали. Двері вели в завулок, яким удень ніхто не ходив. Перепусток на них не видавали, ключ від них був, за чутками, лише в господаря будівлі. К'яра ніколи не замислювалася, навіщо вони існують.

О десятій вечора вона стояла в під'їзді навпроти, в тіні, між чавунною ґратою й стіною з обсипаною штукатуркою. Мрячив дрібний дощ, і ринва над нею булькала, як шлунок. Завулок був порожній. К'яра тримала руки в кишенях і в сотий раз казала собі, що прийшла просто переконатися, що нічого немає.

О десятій двадцять наприкінці завулка з'явилася людина.

Вона йшла не швидко й не повільно, так, як ходять люди, що знають дорогу. Темна куртка, піднятий комір, кепка. Але поставу вона впізнала б серед тисячі. І те, як він тримав голову, трохи набік, ніби весь час слухав щось, чого інші не чули.

Лука зупинився біля сірих дверей, озирнувся, не помітив її й дістав із кишені ключ. Не маленький, сучасний, а довгий, старовинний, із вушком у формі трилисника, з тих, якими відмикали дверні замки сто років тому. Він устромив його в шпарину, повернув. Двері піддалися без звуку, ніби їх змастили напередодні. Він увійшов, і двері за ним зачинилися.

К'яра стояла нерухомо, і дощ стікав у неї по шиї за комір. У голові було порожньо й чисто, як у кімнаті, звідки винесли меблі.

Вона могла піти. Могла зателефонувати Раймондо. Могла зателефонувати в поліцію. Натомість вона простояла сорок хвилин, рахуючи секунди й думаючи про те, що ніколи в житті не стежила за людиною, яку цілувала б, якби він її поцілував.

Об одинадцятій шістнадцять двері відчинилися знову. Лука вийшов, замкнув їх на ключ, сховав ключ у кишеню й обернувся. У руках у нього нічого не було. Він не ніс картини, не ніс згортка, не ніс навіть сумки. Лише потерту теку, яку притискав ліктем до боку.

Він побачив її одразу. Нічому не здивувався.

— Ви мокра, — сказав він.

К'яра вийшла з під'їзду. Вода текла в неї з волосся. Їй хотілося сказати безліч речей, гарних і точних, але лишилося одне питання:

— Звідки у вас ключ?

— Давній. — Він поправив теку. — Мені його колись дали.

— Вам дали ключ від чорного входу дому, в якому ви стверджуєте, що ніколи не бували. Ви входите туди вночі. Ви були там і в середу.

Він помовчав секунду.

— Ні, — сказав він. — У середу мене там не було.

— Я чула голоси. І запах мастики. Той самий запах у вас у крамниці й на вашій сорочці, як зараз.

— Запах мастики є в кожній майстерні Флоренції. — Він говорив спокійно, і це бісило її сильніше за крик. — Ви ж самі знаєте. Мене не було в середу. Присягаюся вам.

— Ваші присяги коштують рівно стільки, скільки ваша «архівна плутанина».

Він заплющив очі. Коли розплющив, їй здалося, що за ці секунди він постарішав на п'ять років.

— К'яро, — сказав він. — Не сьогодні. Я прошу вас дати мені час до четверга. Один цей день. Присягаюся вам, що потім усе поясню.

— Ви просите мене стати вашим алібі.

— Я прошу вас не робити того, про що ви потім пошкодуєте.

— А я прошу вас перестати говорити так гарно. — Голос її зірвався, і вона ненавиділа себе за це. — Ви приходите в дім, де лежить картина вашого діда. Ви тримаєте в кишені ключ, про який нікому не кажете. Ви запрошуєте мене на вечерю й розповідаєте про бабусю, що обходила буфет. Я сиділа навпроти вас і вірила кожному слову. Ви знаєте, що зі мною буває, коли я комусь вірю? Через три роки мені надсилають судові повістки.

Він не ворухнувся. Лише міцніше притиснув теку до боку.

— Я не хочу вас обманювати, — сказав він. — Я хочу, щоб ви мені не довіряли, поки я не зможу довести, що вам можна. Це різні речі.

— Для мене одна.

Вона розвернулася й пішла, не озираючись. Позаду не було ні окрику, ні кроків. Він стояв у завулку під дощем і нічого не казав, і від цього їй було ще гірше, ніж від будь-яких слів.

Вона йшла порожніми вулицями до Арно, потім уздовж річки, потім мостом, не помічаючи, куди йде. На мосту зупинилася. Вода внизу йшла чорна, з помаранчевими колами ліхтарів, і в ній нічого не можна було розгледіти, як не можна розгледіти під лаком стару картину.

У неї було два шляхи, як завжди. Або він справді брехав їй із самого першого дня, прикриваючись гарними історіями про бабусю. Або він говорив правду, але не всю, і в цій неповній правді для неї не знаходилося місця. Вона не знала, який із двох гірший.

Вона намагалася пригадати, чи було в його очах, коли він сказав «присягаюся», те, що буває в очах брехунів. Не знайшла. Але й в очах людини, що не бреше, воно теж буває, якщо вона боїться. Вона знала це з «Цецилії». Відтоді вона знала все про очі й нічого про людей.

На іншому боці мосту горів самотній ліхтар. К'яра дивилася на нього й відчувала, що втратила щось справжнє, і не могла б сказати, що саме, бо справжнім воно було лише в її власній голові. Вона втратила віру в те, що вміє відрізнити справжнє від копії, у найпростішому, людському, сенсі. І вперше не знала, як жити далі без цієї віри.

Ранок вівторка вона зустріла на ногах, не встигнувши жодного разу заснути. Над містом піднялося бліде, холодне сонце. У передпокої лежала записка, підсунута під двері, без імені й без підпису, на половинці зошитового аркуша, поспішним жіночим почерком: «Мені треба з вами поговорити. Щойно зможете. Майстерня, шоста ранку, поки нікого немає».

Вона впізнала почерк. Ці літери писала та сама рука, що підписувала етикетки на реставраційних банках.