Чужа рука

Уранці Раймондо поставив перед нею горнятко з кавою й сказав:

— Ти не спала.

Він не питав. Він констатував, м'яко, як констатують погоду, і К'яра зрозуміла, що відпиратися марно. У неї були сині тіні під очима, а волосся вона зібрала недбало, не так, як зазвичай. Директор стояв біля столу у своєму кардигані й дивився на неї поверх окулярів із такою турботою, що їй закортіло сказати йому все одразу, як кажуть батькові, і вона ледве встигла проковтнути перші слова.

— Просто безсоння, — сказала вона.

— Безсоння буває в тих, хто думає не про те. — Він присів на край столу. — Послухай мене. У мене на дальньому кінці списку є три тижні відпустки, яких ти не брала з позаминулого року. Поїдь до моря, на Ельбу, куди хочеш. Торги без тебе пройдуть. Якщо чесно, мені буде їх бракувати, але пройдуть.

— Я потрібна вам у п'ятницю.

— Ти потрібна мені здорова. — Він усміхнувся. — А хвора ти починаєш бачити речі, яких немає. Я кажу це не з докором, cara. Ми всі через це проходили. Три роки тому…

Він не договорив, і цього було досить.

Три роки тому К'яра підписала звіт щодо «Святої Цецилії», невеличкого полотна з кола болонських живописців. Його приніс міланський колекціонер, людина з м'якими руками й чемною усмішкою, і вона тримала картину тиждень, дивилася, рахувала, звіряла. Наприкінці тижня написала «справжня». Через рік, на експертизі в іншій справі, у ґрунті знайшли титанові білила, яких не існувало до двадцятих років двадцятого століття.

Колекціонер подав до суду. К'яра два тижні не могла вийти з дому. Раймондо прийшов до неї сам, із пакетом булочок і пляшкою води, сів на її кухні й сказав лише: «Око має право на одну помилку». Потім узяв провину на себе. У газетах писали, що директор дому «Леоне д'Оро» особисто переглянув практику атрибуції, виплатив компенсацію з коштів дому, а співробітник, який підписав звіт, отримав догану без занесення до особової справи. Ніхто так і не дізнався, скільки це коштувало йому насправді.

К'яра не забула жодної хвилини з тих тижнів. Вона запам'ятала, як їй було соромно, і як їй полегшало, коли він сказав: «Одну помилку». І ще вона запам'ятала, що від того дня перестала довіряти власним очам. Вона почала рахувати, перевіряти, звіряти, телефонувати вдруге, питати в Джулії, в лабораторії, в самої себе. Дім називав це скрупульозністю. Для неї це був страх.

— Я не хвора, — сказала вона.

— Я знаю. — Раймондо погладив її по плечу. — Просто бережи себе. Добре?

Він вийшов, залишивши в повітрі запах м'ятних льодяників. К'яра сиділа, тримаючи горнятко обома руками, і думала про слова, які почула вночі: «Вона багато чого помічає. Але їй потрібен час, щоб повірити». Голос того, хто їх вимовив, був шепотом, а шепіт нікому не належить.

Опівдні вона піднялася до майстерні.

Реставраційна містилася на останньому поверсі, під самим дахом, і була єдиним місцем у палаццо, де пахло живим. Скипидар, мастика, лак, олія, вологе полотно. Широкі вікна з півночі, над ними лебідки для підйому великих рам, уздовж стін довгі столи, і на кожному стояв свій маленький світ: чиясь рука з відбитими пальцями, чиясь мадонна з вирваним небом.

Орсола Бальді працювала над портретом жінки в червоному. Їй було п'ятдесят один рік, у неї було коротке сиве каре, окуляри на ланцюжку й руки, які К'яра завжди вважала найгарнішими в домі. Плоскі сильні пальці, чіпкі, трохи шорсткі, у світлих плямах розчинника. Реставраторів К'яра поважала понад усіх на світі: вони вміли виправляти чужі помилки, не залишаючи слідів.

— Не завадю? — спитала вона.

— Завадиш, але я переживу. — Орсола не підвела голови. — Щось сталося?

— Хотіла спитати про сорок перший. «Дівчина з ліхтарем». Ти чистила її?

— Навесні. — Рух пензля став на частку секунди повільнішим. — Легке чищення, повернули прозорість лакові, підклеїли пару місць на кромці. Нічого особливого. Чому ти питаєш?

— Добре зроблено. Я дивилася на неї в понеділок, лак прозорий, як скло.

— Дякую. — Орсола нарешті підвела очі, і К'яра побачила, що вони не блищать. Вони були сухі й уважні, як у людини, що надто довго дивиться в одну точку. — Ти ж не про лак прийшла говорити.

— Про копії, — сказала К'яра, і сама здивувалася, як легко це вийшло. — Ти робиш копії для дому?

— Ми робимо репродукції для каталога. — Орсола поклала пензель. Вона зробила це дуже акуратно, паралельно краю палітри, як кладуть зброю, щоб показати, що вона не заряджена. — Іноді для виставок, коли оригінал не можна вивозити. Це стандартна практика. К'яро, ти бліда.

— Мені вже казали.

— Тоді поспи.

Вона витерла руки об ганчірку, і в цю мить К'яра помітила те, чого не мала помічати. На правому манжеті її робочої сорочки, на білій тканині, виднівся мазок. Тонкий, брунатний, трохи темніший за какао. Такий колір виходить, якщо змішати паленою умбру з краплею чорного й розтерти на дуже старому, дуже темному лакові.

Саме така фарба стояла в кутку копії у сховищі.

Вона відвела очі. Орсола, на щастя, цього не помітила: на столі задзвонив телефон, і вона відповіла йому швидше, ніж слід було. Поки та говорила в слухавку, К'яра пройшла вздовж столів і кинула погляд на банки з пігментом. Умбра, сієна, свинцево-олов'яна жовта, ультрамарин. Усе стандартне. Баночка з білилами стояла осторонь, закрита, з чужою етикеткою.

Орсола поклала слухавку, не повертаючись.

— Щось іще?

— Ні, — сказала К'яра. — Просто шукала тебе.

— Знайшла.

Вона вийшла в коридор і притулилася лобом до прохолодної стіни. Орсола була найкращою з тих, кого вона знала. Вона вчила її відрізняти лак від бруду, коли К'ярі було двадцять два. Вона приходила з термосом у найпізніші години. Підозрювати її було так само безглуздо, як підозрювати матір.

Але фарба на манжеті була брунатна. І рука в Орсоли ворухнулася, коли вона сказала «навесні».

Удома К'яра надрукувала те, що зняла вночі. У неї був старий струменевий принтер, куплений на розпродажі, і вона терпіти не могла зберігати важливе лише в телефоні: хмара для неї завжди була чужою квартирою з ключем у когось іншого. Вона надрукувала шість знімків на щільному папері, розклала їх на кухонному столі й довго дивилася, як повільно сохнуть чорнила.

Знімок підпису вийшов найкраще. Три слова в кутку, ледь видимий брунатний мазок, горбок фарби на літері «F». Вона підписала його на звороті: «Копія. Свіжа. Середа, ніч», склала знімки в картонну теку й поклала теку на верхню полицю шафи, туди, де лежали договір на квартиру й старі листи батька.

Потім перевірила замок на дверях. Потім перевірила ще раз.

Їй здавалося, що вона все робить правильно. Лише за два дні вона згадає, що запасний ключ від цієї квартири лежить не в неї одної.