Свідчення

До Відня вони повернулися о дев'ятій ранку. Місто стояло в низькому молочному тумані, і трамвайні дзвіночки лунали глухо, як у ваті. Грета йшла пероном Західного вокзалу, притискаючи до грудей зошит, загорнутий у промаслену тканину, і їй здавалося, що всі дивляться на згорток. Ніхто не дивився. Повз поспішали носії, торговки з кошиками булочок, студенти з портфелями. Світ не знав, що в ньому щось змінилося.

— Куди? — спитав Фелікс.

— До Лехнера, — сказала Грета. — Поки Брандль не схаменувся.

Вони поїхали втрьох в одному фіакрі: вона, Фелікс і Ільза, яка сиділа дуже прямо, з кошиком на колінах, і вперше за весь час не в'язала. На Шоттенрінгу, в будівлі поліційної дирекції, пахло мастикою й холодним тютюном. Черговий довго не хотів їх пускати, потім усе-таки подзвонив нагору. Через десять хвилин сходами спустився інспектор Лехнер у тому самому пом'ятому пальті, з погаслою цигаркою в роті. Побачивши їх, він вийняв її з рота й сказав, не вітаючись:

— Так я й знав.

Він повів їх до маленького кабінету з одним вікном, на підвіконні якого стояла квола герань, і посадив, звелівши принести чаю. Грета поклала зошит на стіл. Лехнер довго дивився на нього, не торкаючись.

— Це те, що я думаю?

— Це щоденник Марти Гольцер, — сказала вона. — Справжній. Інший, який читав Брандль, був підробкою, написаною для нього.

Вона розповідала дві години, не поспішаючи, слово за словом, як диктують. Про фрази, що приходили Феліксові, про шафу, про зниклий журнал, про лекцію, про Грінцінг, про санаторій. Лехнер слухав, не перебиваючи, і лише олівець його час від часу скрипів по паперу. Коли вона дійшла до сходів і дванадцятої сходинки, він підняв руку.

— Зачекайте. Ви сказали, що в «Айхенгофі» горіло світло.

— У кутовому вікні другого поверху. І ще одне вікно, праворуч, де здригнулася віконниця.

— Хтось був у домі до вас?

— Я думаю, там тримають людину.

Лехнер поклав олівець.

— Анну Вайс, — сказав він тихо. — Її мати казала, що дівчинка в дитинстві лежала в «Айхенгофі» й не пам'ятає цього. Я ще здивувався.

Фелікс розповів про сходи. Він говорив повільно, не відводячи очей від Лехнера, і кілька разів зупинявся, щоб упоратися з голосом. Коли дійшов до слів «він стояв нагорі й дивився», інспектор відклав блокнот і довго дивився у вікно на герань.

Ільза продиктувала свої свідчення останньою. Вона говорила монотонно, як читають молитву, і наприкінці сказала:

— Я розумію, що мене судитимуть за те, що я мовчала десять років.

— Не судитимуть, — сказав Лехнер. — Ви прийшли самі. Це зовсім інше.

Він узяв зошит, і вони разом, він і Грета, переглянули його сторінку за сторінкою. Марта писала докладно й тверезо. Вона вела список: дати, імена, процедури. Сорок дві людини за три роки. Солдати, сестри милосердя, кілька дівчат із бідних родин, відданих до санаторію «на лікування». Поруч із кожним ім'ям стояла примітка: «стерто», «частково», «не прижилося». Йозеф Гаас, санітар, був у списку тридцять першим. Поруч стояло: «бачив підвал, погрожував сказати. Б. вирішив поговорити».

— Він помер у вересні, — сказав Лехнер. — Дунайський канал.

— Я знаю.

На останній сторінці списку Марта поставила особливий знак: коло з літерою «К» усередині. Поруч було написано: «К. підписував усі папери разом із Б. Він був там із першого дня й знає все. Живе тепер на Рінгштрасе, шанований. Треба знайти спосіб».

— К., — повторила Грета. — Хто це?

— Не знаю, — сказав Лехнер. — Але знайду.

Він закрив зошит і акуратно загорнув його назад у тканину, як реліквію.

— Це залишиться в мене, — сказав він. — Під замком. Фрейлейн Гольцер, я мушу сказати вам відверто. У професора Брандля є друзі в міністерстві. Мені вже телефонували двічі за останній місяць із проханням не надто старатися у справі Йозефа Гааса. Якщо я сьогодні піду з цим до начальства, справу закриють до обіду.

— Що ж робити?

— Іти туди, де він беззахисний. — Лехнер усміхнувся кутиком рота. — Перед людьми, яких він вважає своїми. Знаєте, що наступної п'ятниці в Товаристві лікарів відбудеться урочисте засідання? Брандлю вручатимуть золоту медаль за заслуги перед наукою.

Того ж дня Адлер прийшов до поліції сам. Він виглядав страшно: неголений, у пом'ятому сюртуку, з червоними очима. Але в руках він тримав теку, в якій лежали всі документи, які він десять років ховав. Він поклав її на стіл Лехнера, і його голос звучав так спокійно, як Грета жодного разу не чула.

— Я підпишу все, що потрібно, пане інспекторе. А в п'ятницю я хотів би виступити перед Товариством. Я член товариства двадцять років, і маю право голосу.

— Ви знищите свою кар'єру.

— Я давно її знищив, — сказав Адлер. — Тепер хоча б отримаю за це щось натомість.

Лехнер без зайвих слів підготував ордер, і наступного ранку з двома поліцейськими поїхав до «Айхенгофа». Повернувся він надвечір, з обличчям, у якому вперше за весь час не було й тіні іронії.

— Вона там була, — сказав він Греті в приймальні Адлера. — У кутовій кімнаті. Худа, як сірник, у халаті. На ліжку лежали яблука, штук десять, свіжі. Вона сиділа й повторювала слова. Ті самі.

— Жива?

— Жива. Не розуміє, де вона. Я відвіз її до міської лікарні, не до приватної клініки, не до знайомих лікарів. Гаас був не єдиний, фрейлейн Гольцер. І тепер у нас є живий свідок.

Брандль відповів наступного ж дня. У «Віденському віснику» з'явилася замітка під заголовком «Нервова стенографістка та її фантазії». У ній, з посиланням на «висновок відомого фахівця доктора В. Кесслера», повідомлялося, що фрейлейн Г. Г., яка страждає на істеричний розлад, вигадала спорідненість із покійною сестрою милосердя «Айхенгофа» й поширює наклеп на поважних лікарів. Адлера було названо «раніше заслуженим, але нині, на жаль, таким, що втратив душевну рівновагу». Замітка була написана гладко, з шанобливими зворотами, і кожна фраза в ній була як крапля отрути в меду.

Фрау Піхлер прочитала її за сніданком, стисла губи й того ж дня повідомила Греті, що їй слід шукати інше житло.

— Я не з тих, хто вірить газетам, — сказала вона, не дивлячись в очі. — Але моя репутація, самі розумієте.

Грета кивнула й нічого не відповіла. Увечері вона прийшла до Фелікса, який винаймав кімнату на Нусдорферштрасе, і він, не питаючи, звільнив для неї диван.

— Мені байдуже, що вони пишуть, — сказала вона, згорнувшись під пледом і дивлячись у стелю. — Я лише хочу, щоб це закінчилося в п'ятницю.

— Закінчиться, — сказав він. — Міст тримає.

Вона посміхнулася в темряві.