Санаторій

Ільзу Кранц не довелося ні про що просити. Уранці у вівторок, щойно Грета ввійшла до приймальні, економка відклала плетіння, підвелася й замкнула вхідні двері на ключ.

— Сьогодні доктора немає, пацієнтів немає, — сказала вона. — Дзвінок я вимкнула. Сідайте, дитино. Це довга історія, а я не з тих, хто вміє розповідати гарно.

Вони сіли біля вікна, де стояли два крісла й столик із вишитою серветкою. Дощ стукав по карнизу. Ільза тримала руки на колінах, міцно стиснуті, як у школярки, і дивилася не на Грету, а на каштан на подвір'ї.

— Я прийшла в «Айхенгоф» у чотирнадцятому році, — сказала вона. — Мені було сорок два, чоловік помер, сина забрали на фронт. Я думала, що санаторій це краще, ніж завод. Там було тихо, чисто, платили вчасно. Професор Брандль мені тоді здавався святим. Він зупинявся біля кожного ліжка, питав, як спалося, пам'ятав імена онуків. Я досі, уявіть, пам'ятаю його голос у коридорі вранці. Ви чули його на лекції? Тоді ви розумієте.

— Розумію.

— Через рік я почала помічати, що в нас дивно виписують. Приходить людина з військовою контузією, весь час тремтить, спати не може. Через місяць тремтіння йде, але разом із ним іде ще щось. Ось він дивиться на дружину й не пам'ятає, як її звати. Не хворий уже, але й не колишній. Я думала: так лікують. Буває, ліки тяжкі. — Вона стисла губи. — А потім я побачила, як Брандль веде одного старого солдата вниз, у підвал, і через дві години виводить назад, і той іде усміхаючись, як немовля. Цей чоловік шкутильгав, у нього була культя. Наступного дня він спитав, де його нога.

Грета слухала, не ворушачись.

— Марта прийшла в шістнадцятому, восени. Тиха, пряма, з косою. Я одразу її полюбила, сама не знаю за що. Ми працювали в одну зміну, вона трималася мене. Я їй розповіла, що мені здається, ніби з санаторієм щось не так. Вона відповіла: «Мені теж, фрау Кранц. Я збираюся з'ясувати». Вона завжди так говорила, наче збиралася перевірити, чи закипіла вода.

— Ви допомагали їй?

— Ні, — сказала Ільза. Голос її не здригнувся, лише долоні на колінах побіліли. — Я казала, що допомагаю. Носила їй яблука з комори, щоб вона могла ходити в підвал під приводом. Вартувала на сходах. Але коли настав час, коли вона сказала: «Фрау Кранц, ходімо до поліції разом», я відмовилася. У мене був син, Грето. Брандль підписував папери про його демобілізацію за станом здоров'я. Одне його слово, і хлопця повернули б в окопи. Я знала, що він може.

— І що було далі?

— Чотирнадцятого березня Марта пішла з санаторію ввечері, сказавши, що їде до сестри. А п'ятнадцятого повернулася. Я якраз чергувала в першому корпусі й побачила, як вона йде через парк, швидко, не доріжкою, а по траві. Вона несла щось під шинеллю. Я хотіла гукнути. Але тут із головного будинку вийшов Брандль. Він теж, мабуть, чекав. Вони зустрілися біля входу в підвал. Я стояла біля вікна другого поверху.

Ільза ковтнула повітря.

— Я бачила, як вони спустилися разом. Бачила, як він притримав для неї двері. Він був чемний. Він завжди чемний. Я стояла й думала: зараз усе закінчиться, він вислухає її, вона розповість, а я так і не наважилася сказати, що теж знаю. За чверть години він вийшов сам. Сам, розумієте? Пройшов через парк, не поспішаючи, поправляючи манжету. А вона не вийшла.

— І ви…

— Я нічого не зробила. Я пішла до своєї кімнати й сіла на ліжко. Просиділа до ночі. Наступного ранку її знайшли. А ще через день він викликав мене й сказав, що я дуже цінний працівник, що мій син повернеться додому до літа. Через два роки я поїхала. Просто зібрала речі й поїхала. Я не могла там ані хвилини. Влаштувалася до Адлера, бо знала, що він теж щось знає, хоча тоді не розуміла що. Хотіла приглянути. Хотіла дочекатися.

Вона нарешті обернулася до Грети. Очі в неї були сухі, запалені, кольору старого заліза.

— Я десять років чекала, що прийде хтось і спитає. А прийшли ви. І я навіть не знаю, як попросити у вас пробачення.

— Не просіть, — сказала Грета.

Вона хотіла сказати щось іще, але слова не складалися. Вона підвелася, підійшла до вікна, постояла, дивлячись на мокрий каштан. Потім повернулася й поклала долоню на стиснуті руки економки.

— Мені треба потрапити в підвал, — сказала вона. — На ті сходи. Ви можете мене провести?

— Можу. — Ільза видихнула. — У мене є ключ від кухонних дверей, про нього ніхто не знає. І сторож, старий Густль, мене пам'ятає. По суботах він спить з обіду. Туди треба їхати до Пуркерсдорфа, потім пішки годину.

— Тоді в суботу.

— У суботу, — кивнула Ільза й уперше за всі роки посміхнулася, коротко й моторошно, як посміхаються люди, що давно розучилися.

У суботу вони поїхали першим потягом. У вагоні було тісно, пахло мокрою вовною й дешевим тютюном. Ільза одягла чорне пальто й капелюшок із вуаллю, в руках тримала плетений кошик, у який склала термос, хліб і два ліхтарі. Грета взяла із собою блокнот, олівці, складаний ніж і маленьку лампу. Найбільше їй хотілося взяти із собою Фелікса, і найбільше вона не мала цього робити.

З Пуркерсдорфа вони пішли лісовою дорогою, мокрою від нічного дощу. Віденський ліс стояв голий і червоний; листя липло до черевиків, із кущів чулися тріск і шурхіт. Вони йшли мовчки. Один раз Ільза зупинилася, прислухалася й сказала:

— Тут раніше співали дрозди. Я думала, вони всі повмирали.

Санаторій виник за поворотом так раптово, що Грета здригнулася. Великий жовтий будинок із мансардами, в оточенні величезних дубів, із довгою терасою й зачиненими віконницями. Він стояв у порожньому парку серед пооблітаних кленів, як корабель у сухому доку. Фарба облупилася, скла помутніли, на ґанку лежало жовте листя. Над парадним входом на фасаді ще тримався ліпна гірлянда з дубового листя, і один листок відвалився й лежав на східцях, як відрубана рука.

— Це він, — сказала Ільза.

— Я думала, він більший.

— Вони всі здаються меншими, коли повертаєшся.

Старий Густль зустрів їх на порозі сторожки, у в'язаній жилетці та величезних валянках, недобачаючий, глухий і по-дитячому радісний. Ільзу він упізнав одразу.

— Фрау Кранц! Свята Діво! Та ви зовсім не змінилися!

— Брешеш, Густлю, але дякую.

Вона сказала йому, що приїхала за дорученням нотаріуса, який займається описом майна, і що їй треба оглянути білизну на складі. Густль закивав, нічого не зрозумів і тут же зголосився показувати дорогу, але Ільза м'яко відмовила й звеліла йому відпочивати: субота, обід, печеня холоне. Старий зніяковів, запевнив, що професор приїздить тільки по вівторках, і пішов до сторожки, залишивши на цвяху біля дверей великий ключ.

Вони стояли в парку, і навколо не було ні звуку. Грета подивилася на будинок. І тоді помітила те, чого не помітила раніше.

У кутовому вікні другого поверху, за віконницями, мерехтіло слабке жовте світло. Не відблиск, не відображення: рівний, живий вогник гасової лампи.

— Ільзо, — тихо сказала вона. — Там хтось є.

— Густль, мабуть. Лишає для привидів.

— Густль у сторожці.

Ільза не відповіла. Світло погасло. Через секунду в сусідньому вікні, праворуч, віконниця ледь здригнулася й знову завмерла.

— Ходімо, — сказала Ільза. — Раз уже прийшли.

Вона взяла Грету за руку, і вони, пригинаючись, рушили до кухонного ґанку.