Другий запис

У неділю студія «Сайкс Аудіо» вперше за два місяці звучала так, як мала звучати. Джейк стояв посеред кімнати, заплющивши очі, й слухав, як м’яко шипить тиша в повстяних стінах, як ледь чутно гуде новий пульт, подарований Влчеком, і як позаду Лена шарудить папером, розбираючи на столі чужі рукописи.

Він не пам’ятав, коли востаннє йому було так добре. Можливо, ніколи.

Лена сиділа на високому табуреті, перебираючи глосарій для майбутньої поїздки до Брно, і час від часу промовляла вголос чеські слова. Не для перекладу. Просто щоб відчути, як вони лягають на язик.

— «Vodní filtr», — казала вона. — «Membrána». «Důvěra». Знаєш, яке з них найважче?

— «Důvěra»?

— Так. «Довіра». Чеською воно звучить майже як «двері».

— Це не збіг.

— Звісно, ні.

Він усміхнувся й повернувся до пульта. Треба було перенести в нову систему останні файли, що залишилися від слідства: копії логів, спектрограми, записи з середи. Гарріс дозволив залишити їх у себе для архіву. «Якщо щось знову трапиться, — сказав він, — у вас буде з чим порівняти».

Джейк відкрив теку й почав по одному проганяти файли через аналізатор. Рутина. Мітка, мітка, мітка. Звичний набір ліній. Він давно перестав сприймати їх як щось страшне: вони були, як сліди птахів на снігу, сухі, зрозумілі, безпечні.

Потім відкрив журнал зовнішніх підключень, що автоматично зберігався на хмарній копії, і завмер.

— Лено.

— М?

— Іди сюди.

Вона підійшла, тримаючи в руці чашку, і, глянувши на екран, повільно поставила її на пульт.

У журналі, в самому кінці, стояв новий рядок. Зовсім свіжий, сьогоднішній, з позначкою «11:14».

QA-REMOTE-2: login from unknown IP, session 00:41:08, files downloaded: 3.

— Це неможливо, — сказав Джейк. — Ми відключили цей обліковий запис. Дана сама його видалила того ж дня.

— Отже, в них була резервна.

— Або вони взагалі не користуються нашою системою. Вони користуються копією, яку завантажили раніше. Але навіщо тоді підключатися знову?

— Що завантажили?

Він відкрив список. Три файли. Два з нерозбірливими іменами. А третій називався коротко й просто: «LV_live_wed.wav».

— «Лена Врабек, середа, живий запис», — розшифрувала вона. — Це моя промова в залі. Коли я сказала в мікрофон.

— Вони взяли її з архіву слідства.

— З архіву поліції.

Вони подивилися одне на одного. У повітрі повисла тиша, не та м’яка, що була хвилину тому, а інша, натягнута, дзвінка, як струна перед обривом.

— Лено, — тихо сказав Джейк, — якщо вони взяли твій живий виступ… Це не підробка, це справжній голос. Зі справжнім диханням. Мітка Дани не спрацює.

— Я знаю.

— Вони навчаться.

— Уже навчилися. — Вона відсунулася від екрана й обхопила себе руками. — Ось чому Ешбі казав, що Вейл «читає все». Це не просто людина. Це система. Хтось збирає голоси. Не тільки мій.

Задзвонив телефон.

Це був не її телефон і не його. Дзвонив старий стаціонарний апарат на стіні, який Джейк за звичкою не відключав. Номер, про існування якого знало з десяток людей.

Він зняв слухавку.

— Алло?

У слухавці було тихо. Тільки легке дихання. Потім тихий жіночий голос заговорив англійською, з легким американським «р»:

— Дякую за урок, Джейку. Я дуже уважно слухала.

Він опустив слухавку.

Він не одразу зрозумів, що саме його налякало. Голос був незнайомий і до тремтіння знайомий водночас. Потім він почув паузу між словами, рівну, ідеальну, з живим, неповторним вдихом.

Це був голос Лени.

Тільки не намальований. Справжній. Дихаючий, теплий, трохи втомлений. Той самий, що звучав у залі в середу.

Лена стояла поруч. Бліда, як стіна, вона простягнула руку й узяла в нього слухавку.

— Хто це? — спитала вона.

З динаміка долинув тихий сміх. Її власний сміх. Вона впізнала його за легким схлипом на другому складі.

— Не хвилюйся, Лено, — сказав той самий голос, її власний голос, з її власною звичкою піднімати кінець фрази там, де вона сумнівається. — Ми скоро зустрінемося. Я хочу показати тобі, як звучить правда.

Зв’язок урвався.

Лена опустила слухавку на важіль. Постояла. Потім повільно підійшла до вікна, за яким над річкою світило холодне грудневе сонце, і поклала долоні на підвіконня.

— Лено.

— Зачекай.

— Треба зателефонувати Гаррісові.

— Зараз. — Вона не обернулася. — Мені потрібна хвилина.

Він чекав. Позаду тихо гув пульт, блимали вогники, на моніторі завмер рядок журналу: «files downloaded: 3».

Вона заговорила тихо, не обертаючись, ніби звертаючись до скла:

— Знаєш, що найстрашніше? Не те, що в них мій голос. А те, що я тепер не зможу перевірити, де справжня я. Хто сказав те, що я сказала. Хто промовчав.

— Я зможу.

— Правда?

— Я чую, Лено. Що б вони не зробили. Якщо голос буде твоїм, я почую, що це ти. А якщо ні, то ні.

Вона повернулася. В очах у неї стояли сльози, але обличчя було спокійне.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він підійшов і обійняв її. Вони стояли так, посеред студії, у м’якому гулі апаратури, а на екрані за їхніми спинами тихо блимав новий рядок, який поки нічого не означав. Або означав усе.

Потім Джейк узяв телефон і набрав номер Гарріса. Той відповів на другому гудку.

— Сайксе? Що сталося?

— У нас новий запис, — сказав Джейк. — Другий. І мені здається, детективе, що цього разу він буде довшим.

Він натиснув відбій, і в тиші, що настала, Лена раптом тихо, ледь чутно промовила чеською:

— Důvěra.

Довіра.

Слово, яке тепер їм обом належало заслужити заново.