Холодний вогонь

З щоденника місіс Е. Каллен, 17 грудня 1893 року. «Хлопчик не повернувся до вечері. Молоко охололо. Лампу я залишила у вікні, нехай бачить зі сходів. На Вест-Боу б’ють дзвони, а дощ такий, що собаки не виходять. Господи, нехай він прийде».

Наступні три дні я не виходила з дому. Мойра сказала, що книгарня зачинена «до з’ясування обставин», і ми обидві знали, які обставини вона має на увазі. Поліція опитала нас, сфотографувала двері й пішла. Я надіслала Кірсті всі копії, крім оригіналів, які лежали в сейфі, а Кірсті відповіла: «Починаю».

Аласдера я знайшла наступного дня після пожежі. Він був у стіні, біля узголів’я мого ліжка, і мені довелося довго кликати його на ім’я, перш ніж з-під штукатурки проступило бліде, майже невагоме обличчя. Він усміхнувся мені, і усмішка була така слабка, що я відвернулася.

— Ви тут, — сказав він. — Добре. Я боявся, що ви підете… до мене. Тобто ви б стали мене шукати. А вам треба відпочивати.

— Мені треба, щоб ти не зникав, — сказала я.

— Я не зникаю. Я просто стаю тоншим.

Я сіла на підлогу біля ліжка й дістала з кишені годинник. Він був теплий. Уперше з того дня, як я знайшла його в ніші, він був теплий, як річ, яку довго тримали в руках.

Другого дня прийшла Мойра з каструлею супу й сіла на край ліжка, намагаючись не дивитися на стіну, з якої визирало бліде обличчя. Вона ніколи не казала, чи бачить його. Але поставила дві тарілки, а одну залишила на підвіконні.

— Мій батько запалював лампу в цьому вікні, — сказала вона, розливаючи суп. — Щороку, сімнадцятого грудня. Ставив її на підвіконня й залишав до ранку. Казав, що так належить: якщо в будинку є мешканець, якого чекають, йому треба світити. Я сміялася з нього, доки сама не почала робити те саме. Це ж ваш день, містере Кінлох.

Стіна ворухнулася. Аласдер нічого не відповів, але на підвіконні поруч із тарілкою осів тонкий іній і склався в слово: «Дякую». Мойра прочитала, кивнула, наче читала меню, і повернулася до супу.

— Я не знала про лампу, — сказала я.

— Її не видно з вулиці, — відповіла Мойра. — Тільки зі сходів. Мій батько вважав, що так і треба: щоб бачив той, хто йде додому.

Я сиділа поруч із ним три ночі поспіль. Говорила, щоб йому було чутно, бо він сказав, що голоси тримають його краще, ніж світло. Я розповідала про Перт, про бабусю, про те, як вона вчила мене пекти коржики й сварила, якщо тісто виходило надто щільним. Про мамин дзвінок і про те, що рівно через два тижні мені треба здати ключі. Я розповіла про сорок одне повідомлення. Про те, як щовечора вмикала те саме, доки не вивчила напам’ять.

— Розкажіть про найперше, — попросив він.

Я дістала телефон. Знайшла повідомлення, яке прийшло на початку минулого грудня, ще до хвороби. «Фіонко, це бабуся. Я тут вівсянку варю й згадала, що ти в дитинстві боялася східців у під’їзді, поки я не купила тобі червоні сандалики. Пам’ятаєш? Така кумедна була. Не бійся, люба. Усе божеволіє й усе минає. Цілую».

Я прослухала його до кінця. А потім, не знімаючи пальця з екрана, натиснула на значок смітника.

Телефон спитав: «Видалити повідомлення?» Я дивилася на це запитання так, як дивляться в очі людині, яку збираються зрадити. Потім натиснула «Так».

Екран блимнув. Повідомлення не стало. У кімнаті стало рівно настільки тихіше, наскільки тихіше буває після слова, якого ти вже ніколи не почуєш. Я стисла телефон і зрозуміла, що плачу, але цього разу сльози не душили, а мили.

— Ви це зробили, — прошепотів Аласдер.

— Я пам’ятаю його напам’ять, — сказала я. — Воно в мене є. Просто тепер воно не в телефоні.

— Це називається пам’ять, — сказав він тихо. — Справжня. Її не можна ні стерти, ні втратити. Ось чому я не боюся забуття так, як раніше. З вами воно вже не таке страшне.

Я не відповіла. Ми сиділи поруч, і за вікном падав рідкісний сніг, перший цього року. Я дивилася на пластівці, що падали, і згадувала, як у дитинстві бабуся казала, що сніг в Едінбурзі схожий на шепіт. Його не чутно, але він усе одно змінює місто.

Другої ночі я розповіла йому, як працювала над есе в Перті. Він вислухав і сказав:

— Едінбург уміє зберігати секрети. А я, виявляється, хочу навчитися їх відпускати. Звучить смішно для мертвого, правда? — Він усміхнувся. — Я все своє «життя» після смерті зберігав один секрет. Навіть не знав який. Тепер він у вас, у сейфі, у восьми аркушах. І мені чомусь легше.

— Я теж хочу навчитися, — сказала я. — Відпускати. Не секрети. Людей.

Він помовчав.

— Якщо колись прийде час, і я муситиму піти, — сказав він, — не тримайте мене, Фіоно. Обіцяйте.

Я хотіла відповісти одразу, але слова застрягли. Було дуже пізно, і сніг за вікном став густішим. Я сказала тихо:

— Якщо ти захочеш піти, я відпущу. Клянуся. Але я хочу, щоб ти захотів залишитися.

Він довго дивився на мене. Обличчя його в тьмяному світлі лампи стало трохи щільнішим, наче від цих слів у нього повернулася барва.

— Я хочу закінчити справу, — сказав він нарешті. — А потім… залишитися. Якщо можна.

Третього дня заглянула Кірсті з пирогом і ноутбуком. Сіла на моє ліжко, розвернула екран і заходилася доповідати: поліцейський звіт щодо пожежі, фотографії, список усіх організацій, що обслуговують будівлю. Я кивала, а сама косилася на стіну, з якої Аласдер спостерігав за гостею з найживішою цікавістю.

— У тебе дивне обличчя, — сказала Кірсті, не відриваючись від екрана. — Ти слухаєш мене однією половиною голови, а другою з кимось розмовляєш.

— Мені треба виспатися, — сказала я.

— Тобі потрібна відпустка й добрий психіатр, — люб’язно відповіла вона. — Але мені потрібен твій текст, і заради нього я готова заплющити очі на будь-які дивацтва. — Вона підвела голову і, на мій жах, подивилася прямо на те місце, де стояв Аласдер. — Знаєш, у мене таке відчуття, що в цій кімнаті тепло тільки коли ти усміхаєшся. Це ж дивно?

Аласдер за її спиною видав невизначений звук, щось середнє між кашлем і сміхом, і скромно відсунувся до вікна. Я зітхнула й вирішила, що за нагоди треба буде все-таки розповісти їй правду. Але не сьогодні. І, мабуть, не раніше сімнадцятого.

Четвертого дня я відчула, що він повернувся повністю. Холод у кімнаті був колишній, але зі звичною, майже домашньою м’якістю. Він стояв біля вікна, прозорий лише по краях, і дивився на дахи Грассмаркету.

— Що ви вирішили щодо есе? — спитав він, не обертаючись.

— Я написала його заново, — сказала я. — Повністю. Але професорові я віддам зовсім інше.

Він обернувся з цікавістю.

— Розкажіть.

Я розповіла. Він слухав, і в міру мого оповідання обличчя його світлішало. Нарешті він сказав:

— Ви знаєте, що ви дуже небезпечна людина для тих, хто звик, що з ними погоджуються?

— Знаю, — сказала я. — Це найприємніше, що мені казали за останні місяці.

Того ж дня я надіслала професорові Ешвуду листа з ввічливою відмовою від посади асистента. Три тисячі фунтів залишилися нездійсненною надією. Я не стала пояснювати причин, написала лише: «Дякую за пропозицію. Я не зможу її прийняти». І рівно за хвилину отримала відповідь із трьох слів: «Дуже шкода. Р. Е.»