Книги не горять

Запис рукою А. Кінлоха на форзаці «Інституцій» Гая. «Тому, хто читатиме: не бійтеся книг. Вони терплячіші за людей і чесніші за більшість із них».

У суботу, п’ятого грудня, ми почали шукати три останні книги. За списком вони значилися так: Кемпбелл, «Життєписи», шостий том; «Путівник графством Файф», видання тисяча вісімсот п’ятдесят першого року; «Інституції» Гая в латинському виданні. Перші дві, за записами книгарні, пішли багато років тому. Третьої не було взагалі. Але в Мойри на той час з’явилася звичка не вірити журналам обліку.

— У нашій книгарні все продається, — сказала вона, оглядаючи полиці. — Але не все залишає приміщення.

Удень, перед початком пошуків, я помітила, що біля книгарні зупинився білий фургон із написом «Технічне обслуговування». Чоловік у жовтій куртці довго розглядав задні двері, щось записував на планшеті й сфотографував замок. Мойра, визирнувши на шум, спитала, що йому потрібно. «Плановий огляд», — відповів він, не дивлячись на неї, і поїхав. Я тоді списала це на збіг. Тепер розумію, що збігів у нашій історії не було.

Ми почали з Кемпбелла. Запис у книзі обліку свідчив: «Продано, 2014, Д. Макінтош, Глазго, 38 фунтів». Поруч на берегах стояла позначка тим самим пером, але іншим чорнилом: «Повернення, 2015, пошкоджено водою». Мойра насупилася, згадуючи, а потім рішуче попрямувала в задню кімнату, де стояли картонні коробки з написом «На списання».

— Я все збиралася вивезти їх на макулатуру, — зізналася вона. — Не вивезла. Сумління не дозволило.

Шостий том виявився в третій коробці, трохи підмоклий, із розбухлим корінцем і запахом сирості. Аласдер, що стояв за моєю спиною, задрижав. Я розкрила палітурку, підчепила форзац. Під ним лежало два аркуші, щільно злиплі від вологи. Я довго відокремлювала їх ножем і пінцетом, боячись порвати, аж доки не отримала два рівні аркуші з розпливчастими, але читабельними стовпцями цифр.

— Аркуші чотири й п’ять, — сказала я. — Підсумкові відомості за жовтень і листопад.

Другу книгу, «Путівник Файфом», вдалося знайти ще швидше: вона виявилася в Мойриній особистій шафі, під стосом кулінарних журналів, подарована їй колись покупцем «за добру службу». Аласдер побачив її й несподівано засміявся, коротко й розгублено.

— Я сховав її там, бо це моя батьківщина, — сказав він. — Думав, що вона охоронятиме. Як наївно.

Аркуші шість і сім лежали під форзацем, чисті та сухі. У них було перелічено дати, суми й навіть назви банків, куди йшли гроші. В останньому рядку стояв допис: «Банк Шотландії, відділення на Гай-стрит, поточний рахунок Дж. Ешвуд і К°».

— Лишився восьмий, — сказала я. — «Інституції» Гая.

— Я вчив їх напам’ять перед іспитом, — сказав Аласдер. — І читав уголос, коли нервував. Пам’ятаєте, у книгарні, при туристах? Але де я їх… — Він урвав себе й раптом кинувся до стіни з юридичною літературою. — Там немає. Там нічого немає. Я залишив її не тут. Я залишив її там, де ніхто не став би шукати.

— Де?

Він завмер. Потім повільно, як уві сні, підвів очі до стелі.

— На горищі. У моїй кімнаті. Під вікном. Там була ніша, з якої ви дістали годинник. Але за нею була ще одна. Глибша.

Ми піднялися вдвох із Мойрою. Я опустилася навколішки біля стіни й обережно просунула пальці в нішу, де лежав годинник. Рука намацала лише пил і холодну кладку. Потім пальці наштовхнулися на невеликий виступ, який піддався. З глибини, де цегла була суха й рівна, вислизнула тонка книжка в потертій палітурці. Латинські літери на корінці ледь читалися. «Гай. Інституції».

Я розкрила її на форзаці й прочитала те, що він написав: «Тому, хто читатиме: не бійтеся книг. Вони терплячіші за людей і чесніші за більшість із них». Під цим написом, у розрізі, лежав останній листок. Аласдер читав його через моє плече, і в міру читання повітря в кімнаті ставало дедалі холоднішим.

Це було свідчення. Він написав його від руки, на гербовому папері університету, щоб воно мало вигляд офіційного документа: «Я, нижчепідписаний Аласдер Дональд Кінлох, студент юридичного факультету, клерк при стипендіальній конторі фонду Ешвуда, свідчу, що в період із вересня по грудень 1893 року мною були переписані відомості, які містили двадцять три вигадані імені, і що мені було відомо про переказ коштів на рахунок “Дж. Ешвуд і К°”. Визнаю власну співучасть, зумовлену необізнаністю, але таку, що не виправдовує мене. Додаю документи до рішення відповідних властей. Підпис, дата: 16 грудня 1893 року».

— Шістнадцяте, — прошепотіла я. — За день до.

— Я хотів здати це в поліцію в понеділок, — сказав Аласдер. — Але спершу вирішив дати Лайонелові шанс прийти й пояснитися самому. Я послав йому листа того ж вечора.

Ми зібрали всі вісім аркушів на кухні в Мойри, розклали на столі, сфотографували, склали в теку, а саму теку Мойра віднесла до сейфа. Було вже по півночі, коли ми всі троє, виснажені й, як не дивно, щасливі, вирішили, що краще лягти просто в книгарні на диванах і в старих кріслах, ніж розходитися по кімнатах. Мойра вкрила нас пледами й вимкнула верхнє світло. Аласдер сів на край столу, дивлячись на нас обох, як сторож.

Я прокинулася від того, що хтось дзвонив.

Дзвінок був різкий, деренчливий, наполегливий, і я не одразу зрозуміла, що це дзвіночок над вхідними дверима. Він дзвонив не вгаваючи, ніби хтось смикав за шнурок обома руками. У кімнаті було світло, незвично світло, і це світло мерехтіло, червоно-помаранчеве, і пахло димом.

Мойра вже схопилася й стояла, приголомшена, з плащем у руках. Із задньої кімнати, де стояли коробки зі списаними книжками, валив густий дим, і звідти ж ішов тріск полум’я. Я схопила телефон, набрала номер, закричала в слухавку адресу, і тієї ж секунди дзвіночок замовк.

Ми вибігли на вулицю. Сусіди з пабів навпроти, приваблені дзвоном, уже бігли до нас, хто з вогнегасниками, хто з ковдрами. За кілька хвилин на Вест-Боу завили сирени. Пожежники працювали швидко. Коли вогонь погасили, Мойра сиділа на східцях сусідньої кав’ярні, закутана в чужий плед, і дивилася на закопчені вікна своєї книгарні.

— Задня кімната згоріла, — сказала вона спокійно. — Передня вціліла. Книжки, вважай, усі цілі. — Вона повернулася до мене. — А тека?

— У сейфі, — відповіла я. — Ми його не відчиняли.

Мойра кивнула і вперше за всі ці тижні заплющила очі.

Пожежний інспектор підійшов до нас хвилин за двадцять. Він не дивився ні на мене, ні на Мойру, дивився на свій планшет.

— Осередок займання перебував біля задніх дверей, — сказав він. — Є сліди пальної рідини. Це підпал.

Я стояла, не відчуваючи холоду, і раптом усвідомила, що в кишені в мене немає годинника. Я лихоманково обмацала куртку, потім пальто, потім зрозуміла: він залишився на підвіконні.

Я побігла нагору крізь дим і кіптяву, не слухаючи криків пожежників. Будинок ще зберігав запах гару, але вогонь не дістався до горища. На підвіконні, на тому самому, на якому ми побачили одне одного вперше, лежав срібний годинник. Стрілки, як і раніше, стояли за двадцять хвилин дванадцята. А поруч, притулившись до стіни, навколішках сидів Аласдер.

Він був прозорий, як скло. Крізь його обличчя я бачила тріщини штукатурки. Рука, якою він спирався на підлогу, не залишала на ній жодного сліду.

— Я дзвонив, — сказав він ледь чутно. — Дзвіночок. Довелося… використати все. Даруйте. Здається, я перестарався.

— Аласдере, — прошепотіла я, опускаючись поруч. — Тримайся. Будь ласка.

— Я тримаюся, — відповів він. — Просто трохи… втрачаю обриси.

Книжки й люди були цілі. Але на моїх очах він почав гаснути.