Ключ від підвалу

З каталогу книгарні на Вест-Боу, складеного до 1900 року. «Розділ VII. Книги без місця. Палітурні томи різного змісту, прийняті в оплату боргу від спадкоємців померлих мешканців. Не продаються до з’ясування походження. Зберігаються в нижньому приміщенні за коморою, в замкненій шафі».

Підвал книгарні був за дверима, які я вважала за комірчину. Мойра відсунула два стелажі з кулінарними книгами, і за ними виявилися низькі дверцята з кованими завісами. Я повернула в замку важкий ключ, і двері відчинилися без жодного скрипу, ніби їх змащували щотижня.

У підвалі пахло сирим камінням, старим папером і чимось гірким, наче полином. Кам’яні сходи вели вниз, і кожен східець був стертий посередині. Світло електричної лампочки на довгому шнурі, яку Мойра ввімкнула клацанням, висмикнуло з темряви склепінчасту стелю, ряди низьких полиць, заставлених книжками в потрісканих палітурках, і цегляну арку в дальній стіні, давно-давно замуровану.

— Це старий прохід, — сказала Мойра. — До минулого століття з підвалів можна було пройти в сусідній провулок. Потім замурували через злодіїв чи через сирість, ніхто вже не пам’ятає. Старожили називали його Темним ходом.

Аласдер ішов слідом, і я відчувала холод за спиною. Годинник у моїй кишені був такий студений, що обпікав стегно крізь тканину. Він зупинився біля арки й простягнув руку до цегли, і камінь під його долонею вкрився памороззю.

— Це тут, — сказав він. — Я приходив сюди. Я… відсував ось цю плиту. — Він вказав на нижній ряд кладки. — Вона тримається погано. Візьміть ніж, Фіоно.

Я виколупала складаним ножиком потрісканий розчин, і плита піддалася. За нею виявилася невелика ніша, а в ніші — бляшана коробка з-під чаю, перев’язана вицвілою стрічкою. Я дістала її, сіла на нижній східець і відкрила.

Усередині лежали складений учетверо аркуш паперу й тонкий зошит у чорній обкладинці. Аркуш виявився сторінкою з бухгалтерської книги, переписаною від руки тим самим рівним почерком. Стовпці прізвищ, суми, дати. Навпроти багатьох прізвищ стояли дрібні олівцеві позначки: «немає в списках університету», «не з’явився», «помер 1889?», «не знайдений». Я швидко перерахувала. Таких позначок набралося двадцять три.

— Двадцять три невідомі стипендіати, — прошепотіла я. — Лише на цьому аркуші.

Аласдер нахилився над сторінкою так низько, що повітря довкола заледеніло.

— Я не знайшов їх. Я шукав їх по всіх списках, питав у деканів, у парафіяльних записах. Вони… вони не існували, Фіоно. Фонд платив гроші людям, яких ніколи не було.

— А куди йшли гроші? — спитала я.

— Не знаю, — сказав він. — Я ще не встиг з’ясувати. — Він підвів на мене погляд. — Але я знаю одне. Це не можна було залишати в одному місці. Тому зошит.

Я розкрила чорний зошит. Сторінки були списані стовпцями назв і цифр. «Атлас Блау, том III, сторінка 47. Кемпбелл, “Життєписи”, розділ 9. Збірка проповідей, 1788 рік, форзац». Список книжок і номерів сторінок, сім рядків, і навпроти кожного коротка позначка: «аркуш 2», «аркуш 3», «аркуш 4» і так до восьмого.

— Він ховав аркуші по книжках, — прошепотіла я. — Ти ховав. Розділив докази на частини й розклав по різних томах.

— Книжки не горять, якщо їх правильно розставити, — сказав Аласдер, і в голосі його прозвучала нотка майже хлоп’ячої гордості. — Я був певен, що це дуже хитро. Якщо хтось знайде один аркуш, нічого не зрозуміє. А якщо збере всі, то отримає правду. — Він усміхнувся. — Я не подумав, що помру, не встигнувши сказати, де шукати.

Мойра, яка мовчки стояла на східцях, дивилася на бляшану коробку так, як дивляться на давнього гостя, що нарешті постукав у двері.

— Батько купив ці томи разом із будинком, — сказала вона тихо. — Вони лежали тут унизу. Потім частину ми продали, частину переклали на полиці, частина так і залишилася. Ніхто не знав, що в них щось є. — Вона зітхнула. — Доведеться переглянути все. Весь фонд. Це тижні роботи.

— Не тижні, — заперечила я. — Нам потрібні ці сім книжок. Якщо вони ще в книгарні.

— Частина напевно продана, — сказала Мойра.

— Отже, треба перевірити журнали продажів.

Ми повернулися нагору, і на порозі книгарні, коли Мойра засувала назад стелажі, дзенькнув дзвіночок над вхідними дверима. Я обернулася.

У дверях стояв професор Ешвуд.

Він був у темному пальті, з парасолею в руці, з краплями дощу на срібних скронях. Усміхався так само тепло, як у читальній залі, і здавався абсолютно доречним серед запаху старого паперу та вицвілої шкіри. Тільки годинник у моїй кишені раптом став таким крижаним, що я ледь не скрикнула, а Аласдер поруч зі мною ковзнув за стелаж, як тінь від погаслої лампи.

— Міс Фіндлі! — сказав Ешвуд і трохи підняв капелюха. — І міс Маклауд. Яка випадковість. Я, уявіть собі, якраз проходив повз і згадав, що давно мрію зазирнути до вашої чудової книгарні. У вас же зберігся відділ старих атласів?

Я зустрілася поглядом із Мойрою. Мойра дивилася на професора з найспокійнішим і найбайдужішим обличчям, яке я будь-коли бачила.

— Атласи в нас давно продані, — сказала вона. — Залишилися тільки сучасні путівники. Можу запропонувати вам добрий довідник із пабів.

— Яка шкода, — сказав Ешвуд. — Тоді я, мабуть, просто огляну.

Він рушив уздовж полиць, не поспішаючи, уважно читаючи корінці. Я стояла за прилавком і рахувала удари власного серця. Аласдер ховався за стелажем із краєзнавством, і від нього йшов такий холод, що на найближчій полиці виступив іній. Ешвуд затримався перед цією полицею, провів рукою по корінцях, насупився, ніби щось відчув, а потім тихо промовив, ні до кого не звертаючись:

— Цікаво. Тут у вас протяг.

Він обернувся, піймав мій погляд і ледь усміхнувся.

— Не забувайте про есе, міс Маклауд. П’ятнадцяте грудня не за горами.

Двері зачинилися, дзвіночок дзенькнув, і ми всі троє, і Мойра, і я, і невидимий для професора Аласдер, одночасно видихнули.

— Він шукає те саме, — сказала я. — Він теж знає про аркуші.

— Або підозрює, — поправив Аласдер, виходячи з-за стелажа. Обличчя його було сіре, але в очах горіла рішучість. — Що те саме. Нам треба знайти книжки раніше за нього.

— І як, на твою думку, нам це вдасться? — спитала я. — У нього фонд, кафедра і гроші.

— У нас, — сказав Аласдер, — є каталог книгарні, ваша вперта голова і мертвий студент, який пам’ятає, де яка книжка стоїть. — Він злегка вклонився Мойрі. — І господиня, яка вміє брехати про атласи.

— Я не збрехала, — сухо сказала Мойра. — Атласи справді продані. Але не всі.

Увечері ми втрьох сиділи в книгарні при зачинених віконницях і звіряли список Аласдера з товстою книгою обліку, яку Мойра дістала з сейфа. Рядок за рядком. Атлас Блау, том третій, стояв, за її спогадами, в коморі на верхній полиці за коробками з листівками. Кемпбелл із «Життєписами», здається, проданий років десять тому якомусь колекціонеру з Глазго. Збірку проповідей тисяча сімсот вісімдесят восьмого року Мойра бачила торік, але не пам’ятала, куди вона потім поділася. До півночі ми з’ясували, що дві книжки мають стояти в самій книгарні, дві продали різним покупцям, а три взагалі ніхто не бачив уже багато років.

— Я був надто хитрий, — сказав Аласдер, дивлячись на список. — Сховав так добре, що сам не знайду.

— Знайдемо, — відповіла я, і моя впевненість здивувала мене саму. — У тебе добрий зошит і дуже поганий переслідувач.

— Чому поганий?

— Тому що він носить дороге пальто і не вміє брехати про атласи. — Я кивнула на Мойру. — А в нас є вона.

Мойра нічого не сказала, але налила всім трьом чаю. Аласдер, який пити не міг, обхопив долонями порожню чашку, і над нею піднялася легка пара, хоча чай у неї наливали не для нього.