Ніч, коли він не прийшов

Витяг із поліцейського журналу дільниці на Каугейті, 18 грудня 1893 року. «Прибув за викликом на Вест-Боу. На нижньому майданчику сходів виявлено тіло молодої людини. Ознак боротьби не відзначено. Ліхтар, знайдений поруч, погашений і належить, за словами крамарів, будинку № 9. Свідків немає».

Він не повернувся ні в неділю, ні в понеділок. Я прокидалася вночі о 23:40 і прислухалася, але не чула ні скрипу, ні шереху, ні тихого покашлювання. Жодна картка не зрушила з місця. У кімнаті було холодно, але це був звичайний осінній холод, дешевий і безглуздий, яким дихає будь-яке едінбурзьке мансардне горище.

Я знала, що не можна панікувати. Я повторювала це собі ввечері в неділю, коли ходила кімнатою, рахувала кроки й перекладала папери, і в понеділок, коли сиділа на лекції й не чула жодного слова. Я казала собі, що він «побув стіною» і повернеться, як повертався раніше. Але в серці в мене росла тривога, і я почала впізнавати це почуття. Саме так я чекала на останній дзвінок від бабусі, коли вона вже не брала слухавку.

У понеділок увечері я написала йому записку. «Аласдере, якщо ти чуєш, будь ласка, постукай. Бодай раз. Бодай по підвіконню». Поклала її на стіл і просиділа над нею до третьої ночі. Потім написала другу: «Пробач, що витягла тебе на Гелловін. Це було безглуздо». Третю: «Угода залишається чинною». Четверту я зім’яла, бо в ній було слово, якого мені не хотілося визнавати вголос.

У понеділок удень зателефонувала мама. Зазвичай вона дзвонила з Торонто щодругої неділі, але цього разу переплутала дні, і я зрозуміла, що це не випадковість. «Фіоно, люба, — сказала вона обережним голосом, яким розмовляють із людьми, яких бояться засмутити, — я розмовляла з агентом. Квартира бабусі… Їм потрібно, щоб до двадцятого грудня там було порожньо. Покупці вже внесли заставу». Я сказала «добре». Вона спитала, чи впораюся я сама, і я відповіла «звісно», і ми обидві знали, що це неправда. Поклавши слухавку, я довго сиділа й намагалася уявити, як складатиму в коробки бабусину чашку з відбитою ручкою, плетені серветки, окуляри на ланцюжку. Не виходило. Чужі таємниці я могла розбирати годинами. Власні речі не могла навіть уявити.

Увечері на пошту прийшов лист від професора Ешвуда. Три рядки. «Люба Фіоно, ми давно не обговорювали змістову частину вашої роботи. Чекаю на вас у п’ятницю, о четвертій, у себе в кабінеті. Не зволікайте з висновками: час — єдиний ресурс, що не відновлюється. Щиро Ваш, Р. Ешвуд». Я прочитала лист чотири рази й не змогла вирішити, чи це погроза, чи турбота. Потім зрозуміла, що в цьому й полягає його талант.

У вівторок уранці Мойра застала мене на сходах із червоними очима та ксерокопіями, які я носила з собою, як талісман. Вона мовчки поставила на стійку чайник, налила дві чашки й присунула мені одну.

— Він не приходить, — сказала я нарешті. Мені було цілком байдуже, що подумає літня жінка, яка здавала мені кімнату на умовах «вікна не ображати». — Не знаю чому. Ми були… ми знайшли дещо. Він дуже розхвилювався. А тепер його немає.

Мойра не здивувалася, не засміялася й не спитала, про кого мова. Вона лише зітхнула й сіла на табурет.

— Бувало й раніше, — сказала вона. — Не часто. Мій батько розповідав, що в домі «іноді стихає». Казав, це означає, що хтось забагато згадав і йому потрібен час. — Вона подивилася на мене. — Він повернеться, Фіоно. Такі, як він, завжди повертаються, якщо є кому їх чекати. Питання лише, чи готові ви, щоб він повертався.

— Ви… давно знаєте? — спитала я.

— Сорок років, — сказала Мойра. — Мій батько знав довше. Він вважав, що це недобре, коли в будинку немає мешканця, який його чує. Тому й здавав кімнату тільки тим, хто не боїться вікон.

— А якщо ми не встигнемо? — вихопилося в мене. — Якщо він… зникне по-справжньому?

Мойра помовчала. Потім відчинила шухляду під касою, дістала старий залізний ключ зі стертою борідкою й поклала його поруч із моєю чашкою.

— Від підвалу, — сказала вона. — Там унизу стоїть батькова шафа з книжками, що так і не потрапили на полиці. Батько казав: «Коли прийде час, у молодих вистачить розуму спуститися». Я думала, що це старече марення. Тепер не впевнена.

Я взяла ключ. Він був холодний і важкий, ніби пролежав у тіні не менше століття.

Повернувшись на горище, я сіла на ліжко й відкрила телефон. Сорок одне повідомлення від бабусі, які я стільки місяців не наважувалася видалити. Я вибрала одне, найкоротше, і ввімкнула. «Фіонко, ти їла? Я приготувала коржики, не забудь зазирнути в неділю. Цілую». Голос був теплий, трохи хрипкий, із вічним шотландським «р». Я слухала його тричі поспіль, а потім поклала телефон і заплакала, нарешті, по-справжньому, уперше з лютого.

Я плакала тихо, щоб нікого не збудити, хоча будити було нікого. Мені було страшно, що я втрачу ще одну людину. А найстрашніше було зізнатися, що я не знаю, що саме втрачу, якщо втрачу його. Друга? Джерело? Щось третє, для чого в мене не було ні виноски, ні слова?

Я не помітила, як у кімнаті похолоднішало. Просто в якусь мить у мене змерзли плечі, а віконне скло вкрилося тонкою памороззю. Я підвела голову. У кутку біля підвіконня, притулившись до стіни, стояв Аласдер. Він був блідіший, ніж зазвичай, майже прозорий, і в нього тремтіли руки.

— Я стукав, — сказав він. — По підвіконню. Ви не чули?

— Ні, — видихнула я. — Я… ні.

— Отже, погано стукав. — Він кволо посміхнувся. — Я був у стінах. Це… не дуже приємне місце. Там увесь час чуєш, як люди живуть. І не можеш відповісти.

Я підвелася й підійшла до нього. Зупинилася на відстані простягнутої руки, як завжди.

— Ти щось згадав?

— Підвал, — сказав він. — Там, у підвалі, унизу, за шафою. Я пам’ятаю, як спускався туди з лампою. Часто. Щось ховав. Не пам’ятаю що. Але впевнений, що там лишилося щось моє. — Він глянув на ключ, що лежав у мене на долоні. — Це від нього, чи не так?

Я кивнула. Ми мовчали. Потім він сказав тихо, майже благально:

— Ви плакали?

— Трохи, — сказала я.

— Через мене?

— Ти надто високої думки про себе, — відповіла я, і це було перше, що спало на думку. — Я плакала через есе.

— Чудово, — сказав він. І в голосі його було стільки полегшення, що мені довелося відвернутися, щоб він не побачив мого обличчя. — Отже, я повернувся вчасно.