Останній аргумент Грімюра
— Не бійтеся, — сказав Грімюр. — Я прийшов не заважати.
Він стояв під поперечкою, і світло ліхтаря падало йому на обличчя знизу, роблячи його старішим і м’якшим водночас. Капелюха він, як і раніше, тримав у руці, і Ейнар помітив, що пальці в господаря злегка тремтять, а на лобі виблискують дрібні краплі, ніби той швидко йшов.
— Я прийшов попрощатися. — Він слабко усміхнувся. — З вашою сміливістю. Вона заслуговує на урочисті проводи.
— Ви знали, що ми прийдемо, — сказав Ейнар.
— Я знаю все, що відбувається в долині. — Господар зітхнув. — Майже все. Я знав про лаз за гобеленом, про Б’ярки, про свічки, які ви так делікатно присипили. Я залишив двері незамкненими. Я хотів, щоб ви побачили.
— Навіщо?
— Тому що я втомився, пане Торссон. — Він вимовив це просто, без скарги. — Двісті років це дуже довго, щоб бути єдиним, хто знає правду. Іноді хочеться, щоб хоч хтось розділив тягар. Нехай навіть той, хто осудить.
Фрейя міцніше стисла руку брата.
— Тоді розкажіть, — сказала вона. — Правду.
Грімюр помовчав. Потім опустився на кам’яний стовпчик, як людина, якій раптом відмовили ноги, і поклав капелюха на коліно.
* * *
— Я народився на цьому березі, — почав він, — у ту пору, коли тут стояли три рибальські доми й жодної дороги. Мені було двадцять шість. Мою дружину звали Аудюр.
Він вимовив це ім’я так, як вимовляють слово забутою мовою, дбайливо й непевно.
— Вона не була ні гарною, ні розумною, але була моєю. Любила сміятися з власних жартів раніше, ніж я встигав їх зрозуміти. Одного разу навесні вона вийшла на човні по мідії й не повернулася. Човен знайшли через три дні, перевернутий, біля скель. Її саму не знайшли ніколи.
Він замовк. Над ними тріпотів ліхтар, і тіні гойдалися на камінні.
— Я сидів на березі сорок ночей. Не їв, не спав. Я чекав. І на сороковій, коли терпіння моє скінчилося й залишилася тільки порожнеча, туман прийшов. Він став посеред озера й покликав мене на ім’я. І я пішов. І опинився тут, у долині, де час ішов інакше, де ще можна було, як мені здалося, дочекатися.
— Ви стали першим, — сказав Ейнар.
— Першим. — Грімюр кивнув. — Тоді не було ні села, ні Книги, ні Порога. Тільки я й туман. І я зрозумів, пане Торссон, найстрашніше: я не хочу виходити. Не тому, що не можу. А тому, що якщо я скажу вголос те, що маю сказати, якщо закрию сторінку, то Аудюр більше не чекатиме на мене. І я не чекатиму на неї. І тоді вона по-справжньому помре.
— Це не так, — сказала Фрейя тихо.
— Для мене так. — Грімюр не підвів очей. — Я зробив вибір. Сто років я сидів на березі, і туман був добрий до мене. Потім стали приходити інші. Такі самі. Втрачені. Вони плакали, питали, як вийти, а я не міг їм сказати, що для виходу треба лише вимовити слово. Я боявся, що вони підуть і разом з ними піде долина. А отже, й мій берег. І Аудюр.
— Тому ви вписували їм у сторінки «ще трохи», — сказав Ейнар.
— Тому. — Він нарешті глянув на них. В очах у нього стояли сльози, але голос лишався рівним. — Я не лиходій. Я лише дуже добрий господар. Я хотів, щоб їм було добре. І їм було. Хіба ні?
— Ні, — сказав Ейнар.
Він здивувався власній твердості. Раніше він, напевно, промовчав би, розраховуючи, зважуючи, добираючи слова пристойніші. Але тепер слова ішли самі, як вода, що знайшла тріщину.
— Вам здавалося, що ви дарували їм час. Ви дарували їм «ще трохи» замість «до побачення». Це не те саме. Асґерд Ольсдоттір, якій ви підписали сторінку дев’яносто четвертого року, чекає на свого сина вже сто тридцять років. Її син давно помер там, нагорі, постарівши. У неї лишилася дочка, яка шукала матір до кінця життя. Ви знали?
Грімюр зблід.
— Я не…
— Знали. — Ейнар не підвищував голосу. — У Книзі все записано. Ви ж її господар. Ви бачили, як дочка Асґерд приходила до Порога сорок років поспіль і стояла там, доки не померла. І ви не сказали жодного слова.
— Я не міг.
— Могли. Ви просто не хотіли. — Він ступив крок уперед. — Ви стримували людей від життя. Ви взяли найчесніше, що є в людини, її здатність чекати, і перетворили на пастку.
— Я зберігав їх. — Голос Грімюра здригнувся. — Я зберігав їхню любов.
— Любов не зберігають, — сказала Фрейя. — Її відпускають. Інакше вона гниє.
Грімюр дивився на неї, і обличчя його, завжди бездоганне, на очах перетворювалося на обличчя втомленої, розгубленої людини. На секунду здалося, що він зараз заплаче по-справжньому, як плачуть ті, хто двісті років копили сльози.
Але він випростався.
* * *
— Ви гарно говорите, — промовив він рівно. Ввічливість повернулася до нього, як маска, яку поправили. — Але ви нічого не розумієте. Якщо я скажу, я перестану її пам’ятати.
— Ні, — сказав Ейнар.
Він не знав, звідки прийшли ці слова. Вони з’явилися самі, з якогось нового, майже незнайомого місця всередині, звідки раніше не приходило нічого, крім цифр.
— Пам’ятати й чекати — це різні речі, — сказав він. — Чекати означає тримати людину в минулому, щоб вона не пішла. А пам’ятати означає носити її з собою далі. Бабуся Сіґґа померла в серпні. Я не перестав її пам’ятати. Я почав пам’ятати краще, коли перестав чекати, що вона ввійде. Ви запам’ятаєте Аудюр так, як пам’ятають, а не так, як чекають. І, може, вона заслуговує саме на це.
Він чекав будь-якої реакції. Гніву, заперечень, сліз.
Грімюр засміявся. Тихо, сухо, без радості.
— Чудова теорія. Ви вельми переконливі. Але ви, любий пане Торссон, забули одну річ. — Він підвівся й надів капелюха. — До сотої ночі чотири дні. Для долини це ціла вічність.
Він підняв руку.
Туман навколо воріт колихнувся, як завіса, і з нього потяглися білі нитки, тонкі, як павутиння. Одна торкнулася зап’ястя Ейнара, і він відчув легкий, як пір’їнка, дотик. Годинник сповз з його руки, м’яко, без болю. Слідом із кишені куртки випурхнув барометр, завис у повітрі, захитався й розчинився в білому.
— Ви любите точні прилади, — сказав Грімюр без злоби. — Тепер у вас їх немає. Не бійтеся, я поверну, коли ви станете поступливішими.
Ейнар подивився на порожнє зап’ястя. Секунду він відчував щось на кшталт гострої втрати, наче в нього забрали частину тіла. А потім, несподівано, засміявся.
— Що смішного? — спитав Грімюр.
— Нічого. — Ейнар похитав головою. — Просто я зрозумів, що мені вони більше не потрібні. Я й без годинника знаю, котра година.
— І котра ж?
— Найвідповідніша.
Грімюр примружився. На мить в його очах спалахнуло щось небезпечне, і він підняв другу руку, цього разу не до воріт, а до схилу, туди, де лежало село.
— Тоді я закрию долину сьогодні, — сказав він.
Тихо, майже співчутливо.
— Туман скаже їм усім те, що вони хочуть почути: «Ще трохи». Сьогодні. Уночі. Кожному. І до ранку ніхто в Бідду не згадає, кого чекав, і не захоче йти. Вони будуть щасливі, спокійні й порожні. Як я міг би зробити це давно, якби не жаль. — Він надів рукавички. — Вибачте мені, пане Торссон. Фрьокен Фрейє. Ви славні молоді люди. Але я не можу допустити, щоб Аудюр залишилася сама.
Він відвернувся й пішов униз стежкою, до села, не озираючись. Через кілька кроків його сіра постать розчинилася в тумані.
Ейнар і Фрейя стояли, не рухаючись. Ніч довкола них здригнулася.
Спершу погасло одне вікно. Далеко внизу, на схилі, у самому верхньому домі. Потім друге. Потім ще. Вогники, теплі, золоті, мерехтливі вогники чужих очікувань, гасли один за одним, як свічки на вітрі, і вся долина повільно поринала в сіру, рівну, безмовну пелену.
— Він гасить їх, — прошепотіла Фрейя.
— Він прибирає очікування, — сказав Ейнар. — Щоб ніхто не захотів піти.
Фрейя рвонулася.
— Бабусю!
Вона побігла вниз стежкою, не озираючись, і Ейнар, не думаючи, кинувся слідом. Під ногами хрустів гравій, повітря було густе й в’язке, як кисіль, а над ними, у сірому небі, одна за одною гасли майже-зорі.
Будь ласка, увійдіть, щоб залишити коментар.