Чистий аркуш

Осінь у Празі пахне димом і мокрим листям, і Матей Вондра впізнав цей запах не одразу, а ніби заново.

Він прокинувся в майстерні на Золотій вуличці, на вузькому ліжку біля печі, і якийсь час лежав, дивлячись у стелю. Піч тихо потріскувала. За вікном ішов дощ. Десь унизу розмовляли люди, торгувалися, сміялися, і звуки вулиці були звичайні, як завжди. Але в цій звичайності чогось бракувало, і він зрозумів чого: каміння мовчало.

Не ображено, не зло, а просто мовчало, як мовчать речі, що ніколи не вміли говорити. Брук за вікном був бруком. Стіна була стіною. Він простягнув руку й торкнувся цегляної кладки біля ліжка. Тепла, шорстка, мертва. Він чекав болю, але болю не було. Було лише тихе, спокійне жаління, як за другом, що поїхав.

— Прокинувся?

Анежка стояла в дверях із кухлем молока, рум’яна, зміцніла за осінь, у новій синій хустці. Вона увійшла, сунула йому кухоль і сіла на край ліжка із сірим зошитом на колінах.

— Ну, — сказала вона. — Давай по порядку. Як тебе звати?

— Матей Вондра.

— Скільки тобі років?

— Двадцять… — Він запнувся. — Двадцять. Із весни.

— Правильно. Як звати сестру?

— Анежка. Найупертіша на світі.

— Це не із зошита, — усміхнулася вона, — але зараховано. Хто такий Вітек?

— Друг. Підмайстер скляра. Громада.

— Я не про прізвище. Що він робить щоп’ятниці?

Матей замислився. Потім усміхнувся.

— Приносить пиріжки й скаржиться на майстра.

— Вірно.

Вона перегорнула сторінку. Щоранку після тієї ночі вона перевіряла його так, як перевіряють учня, і щоранку він дізнавався, що ще лишилося. З роками список стане більший, бо нові спогади накопичувалися, але старі вже не поверталися. Дитинство лишилося пунктиром: гойдалка біля річки, чиїсь великі руки, запах хліба. Обличчя матері він не згадав, як не намагався. Батька теж. Але Анежка розповідала, докладно, терпляче, з дрібницями, яких він, мабуть, ніколи б не дізнався: що мама співала фальшиво, але з таким захватом, що всі прощали, що батько майстрував іграшки зі скіпок і дарував сусідським дітям. Матей слухав і складав ці розповіді, як складають мозаїку з чужих шматочків. Картина виходила несправжня, але тепла.

Він більше не чув каміння. Не запалював вогонь поглядом. Натомість навчився робити те, що вміли звичайні люди: розтирати кіновар, змішувати реактиви, записувати цифри. Майстерня перейшла до нього за заповітом, і першого ж тижня, коли він розбирав речі Кралика, прийшов посильний від імператора з мішком золота й коротким листом: «На подяку за службу. Не за дива. За правду». Анежка сказала, що на ці гроші можна вилікувати хоч десять сестер. Матей відповів, що однієї вистачить.

Лангер доживав свої роки в богадільні при монастирі на Градчанах. Йому принесли книжки й папір, і казали, що він цілими днями сидить біля вікна, дивлячись на річку, і ні з ким не розмовляє. Книга років зберігалася в імператорській казні. Сам Рудольф, як казали, часто спускався туди вночі, читав її сторінки й щось записував. Про що він думав, ніхто не знав.

Матей допив молоко й підвівся. Він підійшов до полиці, де стояли зошити Кралика, товсті, один на одному, і взяв верхній. Зошит пахнув старою шкірою й пилом. Він гортав його, читав рядки, написані рівним почерком, і відчував дивну спорідненість із цією людиною, яку знав менше року.

«Березень 1574. Втрачено смак яблук. Не критично».

Він дійшов до останньої сторінки, де записи закінчувалися словами: «Я пам’ятаю все. Це правда». Зачинив зошит і вже збирався поставити його на місце, як раптом із палітурки вислизнув складений аркушик.

Він упав на підлогу з тихим шелестом, як опале листя. Папір був старий, жовтий, складений учетверо. Матей підняв його й розгорнув.

Це був договір.

Такий самий, як той, що він підписав на світанку, в лютому, тремтячою рукою. Той самий щільний почерк, ті самі латинські звороти впереміш із чеськими, три абзаци й підписи внизу. Але цей пергамент був старший. Набагато старший. І дата стояла така: «Жовтень 1578».

Матеєві було двадцять. Народився він навесні 1579-го.

Він читав, не дихаючи. Договір було укладено між «Хранителем» і «Ондржеєм Вондрою, ремісником із Малої Страни». Ондржей Вондра. Його батько. Ім’я він знав, бо Анежка повторила його вранці разом з іншими. Але він ніколи не чув, щоб воно стояло в договорі.

«…зобов’язується віддати Хранителеві роки життя свого ще ненародженого сина, званого далі Заставою, починаючи з року, коли Застава досягне двадцяти п’яти років, і до смерті його. В обмін Хранитель зобов’язується оберігати родину Боржника від нужди й хвороб…»

Чи оберігав? Матей подумки перебрав те, що знав про дитинство: убогість, мати, що померла від пропасниці, батько, що пішов, коли йому було шість. Не дуже схоже на захист від нужди й хвороб. Але, можливо, тоді вони були б ще бідніші й хворіші.

Він перегорнув аркуш. Унизу, під підписом Ондржея, стояла печатка. Не чорний орел Лангера, а інша: срібний ключ на синьому полі, оточений ниткою, схожою на змію.

Він ніколи не бачив цього знака.

На звороті, дрібним, квапливим почерком Кралика, була примітка: «Знайшов 1590-го, у паперах покійного торговця. Вондра. Намагався зрозуміти, чий це договір. Не встиг. Коли хлопець прийшов до мене, я подумав: збіг. Тепер не думаю. Він не прийшов. Його привели. Строк за договором не минув. Бережися ключа».

Матей сів на підлогу. Перечитав примітку. Потім договір. Потім знову примітку.

«Починаючи з року, коли Застава досягне двадцяти п’яти років».

Йому лишалося п’ять років.

У вікно стукав дощ. Анежка увійшла, перервавши його думки, і побачила папір у його руках, і обличчя її стало серйозним.

— Що це?

Він мовчки простягнув їй аркуш. Вона читала, ворушачи губами, і він бачив, як блідне її обличчя. Коли вона дочитала, то стиснула папір так, що пальці побіліли.

— Матею, — сказала вона тихо. — Хто такий Хранитель? Лангер сидить у богадільні.

— Я знаю.

— Значить, є інший.

— Не просто інший, — сказав він. — Є той, хто був до Лангера. І, може, буде після.

Він підвівся, підійшов до вікна й подивився на мокрі дахи. Унизу, на бруківці, лежало рівне темне каміння, і воно мовчало. Він чекав, що воно відповість, але воно не відповіло. Він упорається й без нього.

— Почнімо з імені батька, — сказав він. — Що ми про нього знаємо?

Анежка розкрила сірий зошит на чистій сторінці й узяла перо.