Хранитель див

Запрошення прийшло вранці, на щільному кремовому папері з відбитком чорного орла, і Матей сховав його під сорочку раніше, ніж Кралик повернувся від торговця реактивами.

Він переконував себе, що піде лише подивитися. Імператорська Кунсткамера на Граді була місцем, куди не допускали нікого нижче за графський рід, і про неї ходили легенди: ніби там стоять годинники, що йдуть назад, і глобус, на якому міста змінюються самі собою, і опудало птаха, що співає на заході сонця. Який підмайстер відмовиться зазирнути в таке місце? Так він казав собі всю дорогу вгору Королівською дорогою. Але під цим доводом лежав інший, тихіший: він хотів знову відчути на собі той ясний, оцінювальний погляд.

Ульріх Пфеффер зустрів його біля воріт Градчан, вклонився на ту саму вивірену глибину й повів крізь три двори, повз варту, що розступалася без єдиного запитання. Наприкінці довгої галереї з розписаними стелями він зупинився перед дубовими дверима.

— Пан Лангер просив передати, що для нього честь прийняти вас особисто.

Двері відчинилися.

Матей увійшов і забув, як дихати.

Зала була величезна й тиха. Шафи червоного дерева тяглися вздовж стін, до самої стелі, і в кожній лежали, стояли, висіли речі, від яких паморочилося в голові. Ріг єдинорога завдовжки з людський зріст. Скелет маленької драконоподібної потвори, складений із десятка кісток. Кришталева куля із замкненою всередині грозою: у ній блискавки повзали, як змії. Механічний павич, що повертав голову за відвідувачем. Каміння. Тисячі каменів, і всі вони говорили разом, тихо, наввипередки, так що Матеєві довелося заплющити очі, щоб не втратити голову.

— Не лякайтеся, — сказав знайомий голос. — Вони завжди так при новачках. Звикнете.

Лангер стояв біля столу в центрі зали. Зблизька він здався молодшим, ніж на прийомі: гладка шкіра, жодної зморшки, темне волосся без сивини. Але погляд був старший за обличчя, спокійний і важкий, як вода в колодязі.

— Пане Вондро. Дякую, що прийшли. Я чув про ваш талант. Вогонь, що слухається прохання, а не наказу, це рідкість, вона трапляється раз на покоління. Дозвольте показати вам дещо. Тільки те, що вам варто побачити.

Він повів Матея вздовж шаф, розповідаючи тихо й захоплено, як розповідає людина про улюблені речі. Про рукописи, написані чорнилом із драконячої крові, про дзеркало, що показує не обличчя, а те, що людина ховає, про годинники, які показують не час, а відбирають його. Матей слухав, і йому дедалі дужче хотілося вірити кожному слову. Лангер не брехав: каміння підтверджувало його розповіді, одне за одним, і в їхньому шепоті не було фальші.

Біля останньої шафи Матей зупинився.

На полицях стояли скляночки. Сотні маленьких скляних флаконів, запечатаних воском, у кожному з яких мерехтіло щось невловне: не рідина, не газ, а світло, м’яке, золотаве, що повільно переливалося, як мед на сонці. Кожна скляночка була підписана. Дрібні написи, ініціали й числа. «Г. В. 1587». «А. К. 1591». «Л. М. 1594».

— Що це? — спитав Матей.

— Гарна колекція, чи не так? — Лангер підійшов ближче. — Я називаю її «Сховище миттєвостей». Це час. Не години й не роки в звичному розумінні, а те, що лишається, коли людина віддає його добровільно. Чисте, нічим не каламучене життя, законсервоване так, щоб не пропало.

— Ви їх збираєте?

— Я бережу. Є люди, що не вміють цінувати те, що мають. Вони витрачають роки на нудьгу, на сварки, на порожнечу. Я пропоную їм обмін: роки, які вони все одно змарнують, на щось справжнє. Магію, силу, знання. Це чесна торгівля, пане Вондро. Ви ж самі її знаєте.

Матей промовчав. Він дивився на скляночки й у кожній бачив відображення власного обличчя, спотворене склом.

— Ви отримуєте більше, ніж віддаєте, — вів далі Лангер м’яко. — Ви вже пересвідчилися. Ваша сестра жива. Ваші руки вміють те, чого не вміли пів року тому. Але ви також почали помічати, що плата не завжди дорівнює очікуваній. Це природно. Майстер Кралик не попередив вас, що договір бере не роки, а те, що в них.

Матей підняв голову.

— Ви знаєте, що він бере.

— Я знаю, що він узяв у Кралика.

Слова впали між ними тихо.

— Дозвольте зробити вам пропозицію, — сказав Лангер. — Майстер Кралик пов’язаний зі мною давнім зобов’язанням, і строк його спливає на Михайлів день. Він нічого не скаже вам про це, бо йому соромно. Але ви самі бачите, як він живе: втомлений, забудькуватий, самотній. Це не та доля, якої я бажаю талановитому юнакові. Я готовий викупити ваш договір. Цілком. Ви залишитеся при ваших здібностях, при вашій пам’яті, при всьому, що зараз маєте. Натомість прошу небагато: працювати тут, у Кунсткамері, під моїм покровительством. У вас буде платня, про яку на Золотій вуличці не мріють, і лікування для вашої сестри найкраще в імперії.

Матей слухав. Пропозиція була така принадна, що він на секунду майже потягнувся за нею рукою. Усе, що він утратив, повернулося б. Усе, що могло піти, лишилося б. І жодних таємниць, жодних пергаментів, жодних безсонних ночей.

Він ковтнув. І тут побачив портрет.

Той висів на торцевій стіні, у важкій золоченій рамі, непомітний серед інших. Великий, на повен зріст: імператор Максиміліан II у парадному вбранні, а поруч із ним, трохи позаду, в чорному оксамиті з тонким срібним ланцюжком, стояв молодий чоловік. Матей підійшов ближче. Табличка внизу промовляла: «Рік 1572. Придворні алхіміки його величності».

Молодою людиною на портреті був Лангер. Те саме темне волосся, те саме гладке обличчя, той самий ясний погляд. Жодної зморшки. Двадцять сім років тому.

Матей обернувся. Лангер стояв за два кроки й дивився на нього так само спокійно, як завжди. Він не змінився на обличчі, не відступив, не заговорив. Він просто чекав.

— Ви дуже добре виглядаєте, пане Лангере, — сказав Матей повільно. — Для людини, якій за цим портретом має бути за п’ятдесят.

— Дякую за комплімент, — сказав Лангер. — Я ощадливий.

— Роками інших людей?

— Роками, які вони віддали добровільно, — виправив Лангер без найменшого роздратування. — Ви ж розумієте різницю.

Матей розумів. Саме в цю мить до нього дійшло: різниця була в тому, що вирішував не він. Вирішував той, хто збирав скляночки.

— Дякую за пропозицію, — сказав він. — Я подумаю.

— Звісно, — Лангер усміхнувся своєю чемною, бездоганною усмішкою. — Подумайте. Часу у вас більше, ніж ви гадаєте. І менше, ніж хотілося б.

Він провів Матея до дверей особисто, притримуючи стулку. На порозі, коли Матей уже ступив у коридор, Лангер додав, знизивши голос, майже довірливо:

— Не питайте в Кралика, що означає «Я. К.» на третій полиці зліва. Він усе одно не згадає.

Двері зачинилися.

Матей довго стояв у порожній галереї, дивлячись на розписану стелю, де намальовані ангели простягали один одному стрічки зі словами, яких він не міг прочитати. Руки йому тремтіли. Він не пам’ятав, чи була на третій полиці зліва скляночка з таким написом: він дивився не туди.

Але слова лишилися, як ніж, устромлений між ребра. «Я. К.». Яро… слав. Кралик.

Він розвернувся й пішов геть галереєю, швидко, майже бігцем. Не по відповідь, відповіді він уже боявся. По єдину людину, у якої ця відповідь була.