Розділ 1. Репетиція без глядачів.

У березні Лондон пахнув мокрим асфальтом і паленою кавою, і Деніел Гартвел, перетинаючи двір Скотленд-Ярду, подумав, що за двадцять років так і не навчився любити цю погоду. На третьому поверсі в коридорі пахло свіжою фарбою: відділ нарешті відремонтували, але кавовий автомат лишився колишнім, і Деніел чемно кивнув йому, як старому знайомому.

Ребека вже сиділа за своїм столом. Перед нею стояв паперовий стаканчик, з якого здіймався тонкий струмок пари, а поруч другий, трохи осторонь, на краю стосу паперів. Деніел зупинився, подивився на стаканчик, потім на неї.

— Це мені?

— Чорна. Без цукру. — Вона не підвела голови. — Не надавайте значення, просто в буфеті була черга.

— Я ніколи не надаю значення. Я лише відзначаю.

— Відзначайте на здоров’я, але не вголос.

Він узяв стаканчик і сів навпроти. За півтора року після історії з «Лайтгаус Трастом» вони навчилися такої розмови: коротко, сухо, з паузами, у яких вміщувалося більше, ніж у самих фразах. Рапорт «Нульовий баланс» так і лежав у шухляді його столу, дванадцять сторінок без підпису й печатки. Містер Нуль не з’являвся, начальник відділу вдавав, що ніякої таблиці не існувало, і життя йшло своєю чергою: крадіжки, бійки, дрібне шахрайство. Лише іноді, пізно ввечері, Ребека затримувалася біля вікна й дивилася на річку, і Деніел знав, про що вона думає, хоча жодного разу не спитав.

О пів на десяту їх викликали до начальника.

Кабінет за матовими дверима виглядав так само, як і півтора року тому: стіл, два стільці, фотографія в рамці, якої ніхто ніколи не бачив з лицьового боку. Начальник відділу не запропонував їм сісти. Він поклав на стіл тонку теку й сказав, дивлячись кудись понад їхніми головами:

— Вест-Енд. Театр «Корона» на Шефтсбері-авеню. Акторка Клер Дювалль, сорок сім років, головна роль у весняній прем’єрі. За останні три тижні їй надійшло сім листів із погрозами. Нічого конкретного: «Ви не доживете до оплесків», «Не виходьте на сцену», у такому дусі. Спонсор постановки подзвонив нагору, і справу прислали нам.

— Спонсор? — перепитала Ребека.

— Лоренс Крабб. Власник мережі будівельних магазинів. Вклав у виставу двісті тисяч фунтів і тепер боїться їх утратити. Він наполягає на тихому розслідуванні: жодних мундирів, жодних фургонів біля входу. Прем’єра в суботу, за чотири дні. Ви виглядатимете як гості спонсора. Пара, якій Крабб подарував абонемент на закриті репетиції. Сидите в залі, дивитеся, слухаєте. Решту дізнаєтеся на місці.

— Пара, — сказала Ребека дуже рівним голосом.

— Чоловік і дружина, або друзі, або родичі, мені байдуже. Головне, щоб вас не прийняли за поліцейських.

Начальник нарешті подивився на Деніела. Погляд був той самий, що й півтора року тому: втомлений, без злоби, але з чимось глухим на дні, як у колодязі, до якого не варто дивитися надто довго.

— Без самодіяльності, інспекторе. Жодних таблиць, жодних особливих теорій. Листи, акторка, трупа. Більше нічого.

— Зрозумів, сер.

— Сподіваюся.

У коридорі Ребека зупинилася біля вікна.

— «Без таблиць», — тихо сказала вона. — Помітили?

— Помітив.

— Він пам’ятає рапорт.

— Він усе пам’ятає. Це і є його робота.

Вона кивнула, і вони пішли далі, не продовжуючи.

Театр «Корона» стояв на Шефтсбері-авеню, затиснутий між рестораном з неоновою вивіскою та крамницею, де продавали театральні афіші за такі гроші, що ними можна було б обклеїти Букінгемський палац. Будівля була стара, вікторіанська, з ліпним фасадом і колонами, на яких голуби залишили свої підписи. Над входом висів величезний плакат: жінка в темній сукні, обличчя повернуте в профіль, і напис «Останній акт».

Швейцар біля службового входу, сивий важкий дід на ім’я Альберт, довго роздивлявся їхні перепустки від Крабба, потім так само довго їх самих.

— Гості, отже. З тих, що слухають, а не плескають.

— Ми любимо слухати, — сказав Деніел.

— Тут усі люблять слухати. Тільки не всі вміють.

Він провів їх коридором, де пахло клеєм, пилом і дешевими парфумами, повз стіни, обвішані афішами сорока років. Зала була темна, величезна, обтягнута червоним оксамитом, що вже почав витиратися на бильцях. Люстра під стелею горіла вполовину сили. На сцені кілька людей у робочому одязі пересували декорацію: сіру стіну з вікном, за яким намальовані дахи.

У центрі зали, у п’ятому ряду, сидів чоловік років шістдесяти, худий, з довгим обличчям і сивим волоссям, зачесаним назад. Він обернувся, почувши кроки, й підвівся з виглядом людини, яка звикла, що їй аплодують, навіть коли ніхто не плескає.

— Невіл Пратт, режисер. — Голос у нього був м’який, трохи захриплий. — Ви від Лоренса? Ласкаво просимо до нашої маленької лабораторії страху.

— Страху? — перепитала Ребека.

— Кожна прем’єра — це страх. Я в професії сорок років і досі не знайшов ліків. Сідайте, прошу. Ми репетируємо третій акт.

Вони сіли в сьомому ряду, трохи лівіше від центру. Пратт повернувся на своє місце, плеснув у долоні, і на сцену з-за лаштунків вийшла жінка.

Клер Дювалль була висока, пряма, з темним волоссям, зібраним у тугий вузол, і обличчям, яке, здавалося, створили спеціально для того, щоб на нього дивилися з останнього ряду. У світлі прожекторів вона здавалася старшою, ніж на плакаті, і водночас молодшою: щось змінювалося в лінії плечей, у повороті голови, коли вона починала говорити. Деніел не слухав тексту, він дивився, як вона рухається. Потім зрозумів, що робить саме те, чого Пратт вимагав від гостей, і змусив себе перевести погляд на публіку.

— Не озирайтеся, — шепнула Ребека. — Люди в залі дивляться на нас.

У цю мить Пратт, не повертаючи голови, сказав на повний голос:

— Шановні гості, якщо ви прийшли як глядачі, дозвольте мені нагадати, що глядач у театрі не шепоче. Він тримає за руку сусіда. Це створює атмосферу.

У залі хтось хихикнув. Деніел відчув, як у нього повільно теплішають вуха.

— Він знущається, — тихо сказав він.

— Він перевіряє, — так само тихо відповіла Ребека. — Якщо ми послухаємося, значить, ми слухняні. Якщо ні, значить, нам є що приховувати.

— І що ви пропонуєте?

Вона помовчала секунду. Потім, не дивлячись на нього, простягла руку долонею догори й поклала на бильце між ними.

— Пропоную бути взірцевою парою.

Деніел узяв її за руку. Долоня була суха й холодна, пальці тонкі, і в ту мить, коли вони зімкнулися на його пальцях, він упіймав себе на думці, що ніяковість зникла. Прийшло щось інше, що він назвав би спокоєм, якби на сцені в цей момент не пролунав стукіт декорації, що впала.

— Стоп! — закричав Пратт. — Хто тримав стіну?! Я ж казав, закріпити по кутах!

Робітники кинулися піднімати сіру стіну, на сцені здійнявся галас, і Деніел, скориставшись загальним сум’яттям, нахилився до Ребеки:

— Я відпущу руку, якщо хочете.

— Не треба. — Вона дивилася перед собою. — Ми тепер на видноті.

Він не став сперечатися. Вони сиділи так, доки репетиція не скінчилася, і жоден з них не промовив ані слова, крім тих, яких вимагало маскування. Коли Пратт оголосив перерву, Ребека вивільнила руку, потерла зап’ясток і сказала якнайділовішим тоном:

— Я поговорю з Дювалль. Ви займіться рештою.

Вона підвелася й пішла проходом до сцени. Деніел залишився сидіти, відчуваючи, як тепло її долоні повільно йде з пальців. Він стиснув і розтиснув кулак і подумав, що вісім років тому в такій самій темній залі він теж сидів і чекав, і тоді поруч сидів чоловік, якого він називав другом.

Думка прийшла сама, без запрошення, як приходять листи, на які давно перестали чекати. Деніел труснув головою, підвівся й пішов шукати Лоренса Крабба.