Розділ 4. Консультант без обличчя

Світло під дверима кабінету було жовте й тремтливе, як полум’я свічки. Ребека вимкнула ліхтар і взялася за ручку. Двері піддалися нечутно. Деніел лишився за її спиною, і вона відчувала його дихання біля самої потилиці, рівне й спокійне, наче вони вдвох підходили до чужої таємниці вже не вперше.

За письмовим столом, спиною до них, сидів чоловік у сірому халаті й двома пальцями друкував на старій машинці. Лампа із зеленим абажуром освітлювала його плечі й сиву потилицю. Каретка озивалася коротким дзвоном наприкінці кожного рядка.

— Містере Пенгейл, — тихо сказала Ребека.

Пальці, що друкували, зупинилися. Чоловік не обернувся.

— Я знав, що ви прийдете, — промовив він. — Я тільки хотів закінчити.

— Що закінчити?

— Лист. Не той, про який ви думаєте. Інший. Для містера Олівера.

Він повільно повернувся. Волтеру Пенгейлу було п’ятдесят вісім, але очі його здавалися очима дуже старої людини: червоні, запалені, без злості й без страху, з тією глибокою втомою, що приходить після довгого вдавання. Він вийняв аркуш із каретки й простягнув Ребеці.

«Любий Олівере, — прочитала вона. — Я винен перед вашою родиною і перед пам’яттю вашого батька. Листи писав я. Гроші з рахунків виводив я. Але повірте, я не хотів зла ні вам, ні дому. Мене змусили».

— Хто змусив? — спитав Деніел.

— Я не знаю його імені.

— Ви брешете?

— Ні, інспекторе. Я шість років прожив із відчуттям, що розмовляю з людиною, якої не існує. Він телефонував мені ввечері. Називав себе «консультантом». Голос рівний, чемний, без жодного акценту. Кілька разів він їздив зі мною до архіву банку, сідав спиною до вікна й не знімав капелюха. Я так і не роздивився його обличчя.

— Навіщо він вас шукав?

Пенгейл опустив голову.

— У мене є син. Тім. Йому двадцять шість. Хороший хлопець, але слабкий. Він грав. Спочатку в карти, потім на перегонах, потім у казино. Заборгував пів мільйона людям, з якими краще не зв’язуватися. Консультант викупив його борги. А потім прийшов до мене з однією пропозицією: або я допомагаю, або син розплачується іншим способом.

Деніел перезирнувся з Ребекою.

— І ви погодилися.

— Що мені лишалося? — Пенгейл говорив тихо, майже пошепки. — Спершу це були дрібниці. Підписати зайвий кошторис, оформити фіктивний ремонт. Потім він зажадав більше. Щомісяця я переводив певну суму на рахунок компанії «Бейфілд Консалтинг». Казав господині, що це витрати на утримання маєтку.

— Три мільйони за шість років, — сказала Ребека. — Ми це знайшли.

— Знайшли. — Він гірко всміхнувся. — Я знав, що знайдете. Хотів, щоб знайшли.

— Чому ж ви підписували документи своїм іменем?

— Бо він так звелів. Сказав: хай думають на тебе. Тоді ніхто не шукатиме мене.

У кабінеті повисла тиша. Деніел підійшов до вікна. За склом темнів парк, туман здіймався від трави, і в місячному світлі силуети дерев нагадували натовп людей, що завмерли в очікуванні.

— А листи? — спитала Ребека. — Навіщо ви лякали Олівера?

— Консультант зажадав. Олівер успадкував право розпоряджатися родинними рахунками, а він надто обережний. Треба було налякати його так, щоб він сам передав повноваження. Консультант розраховував, що молодий господар злякається, звернеться до його «фахівців», підпише довіреність на управління капіталом. Тоді йому відкрився б доступ до всіх рахунків одразу.

— Ось навіщо, — тихо сказала Ребека. — Не гроші з листів, а ключі.

— Які ключі?

— Доступ. Він не хотів двадцяти тисяч, Деніеле. Він хотів шість цифр, за допомогою яких відчиняються родинні сховища.

Пенгейл кивнув.

— Так воно і є. Я не розумів, поки не стало пізно.

* * *

До світанку в домі прокинулися всі. Констанс Ферклоу в халаті кольору слонової кістки спустилася до кабінету з нерухомим обличчям і вислухала зізнання управителя, не промовивши ні слова. Коли він скінчив, вона підійшла до нього, подивилася просто в очі й сказала:

— Ви служили нам двадцять років, Волтере. Я довіряла вам більше, ніж власному братові.

— Пробачте, міледі.

— Не називайте мене так. Я не леді, я дружина банкіра. — Вона на секунду заплющила очі. — Ви розумієте, що вас чекає?

— Розумію.

— Ваш син?

— Він у Лондоні. Нехай поліція знайде його раніше за тих людей.

— Ми знайдемо, — сказав Деніел.

Олівер стояв біля стіни, блідий, як аркуш паперу, й не зводив очей із батькового портрета. Коли мати підійшла до нього, він спитав хрипко:

— Ми розорені?

— Ні. Але ти не зможеш жити, як жив.

Пізніше, за сніданком, Ребека порахувала. Щоб закрити діру, пробиту за шість років, і погасити зобов’язання банку перед вкладниками, Ферклоу мали продати лондонський дім, частину землі й колекцію живопису. Половина статку йшла, як вода крізь пальці. Решта лишалася: ім’я, репутація, ешбриджський дім і старі портрети.

— Вони збережуть банк, — сказала вона Деніелові. — Скандалу не буде. Пенгейл зізнався, справу закриють за тихою статтею, а клієнтам пояснять, що це внутрішня ревізія.

— А той, хто телефонував Пенгейлові?

— Зникне. Консультант не залишив слідів. Тільки «Бейфілд Консалтинг», у якої директори підставні.

— Знайомий почерк.

— Дуже знайомий.

Вони замовкли. З веранди долинав голос Імоджен, яка сперечалася з дядьком про щось, і тонкий дзвін чашок.

* * *

Саймон знайшов її біля ставка, коли вона вийшла подихати перед від’їздом. Ранок був ясний і тихий, на воді плавали латаття, і бабки креслили над ним швидкі лінії. Саймон зупинився за два кроки, тримаючи руки в кишенях.

— Я хотів сказати, що радий, що ми зустрілися.

— Я теж, — відповіла Ребека щиро.

— Пробач за записку. Це було безглуздо.

— Ні. Не безглуздо.

— Просто я думав про тебе всі ці роки. Не часто, але думав. Ти була єдиною людиною, яка не намагалася мене зачарувати.

— Я просто не вміла.

— Це й підкуповувало. — Він усміхнувся, і в куточках очей зібралися знайомі зморшки. — У тебе хтось є?

— Ні.

— Але є той, хто дивиться на мене як на ворога.

Ребека повернула голову. На веранді, біля колони, стояв Деніел із чашкою чаю в руці. Побачивши, що на нього дивляться, він швидко відвернувся й вдав, що розглядає троянди.

— Він мій напарник, — сказала вона.

— Звісно. — Саймон посміхнувся. — Напарники часто так дивляться.

— Саймоне…

— Не продовжуй. Я все зрозумів. — Він простягнув їй руку. — Якщо знадобиться юридична допомога, телефонуй. Без жодних умов.

— Дякую.

Вони потиснули одне одному руки, і він пішов гравійною доріжкою до дому. Ребека постояла біля води, дивлячись, як по лататтю розходяться кола, потім повернулася до машини.

Деніел уже сидів за кермом. Мотор працював, вікно було відчинене, він дивився просто перед собою.

— Їдемо? — спитала вона, сідаючи поруч.

— Їдемо.

Вони виїхали за ворота Ешбридж-Холу. Дорога в’юнилася між живоплотами, крізь листя пробивалися сонячні плями, на приладовій панелі тремтіла тінь від дзеркала. Деніел вів машину мовчки, і за тим, як міцно його пальці стискали кермо, Ребека розуміла: він хоче спитати. І не питає.

Вона теж не стала говорити першою.

Шантажиста знайдено: це управитель будинку, але за ним стояв той, кому потрібен доступ до родинних рахунків. Ферклоу зберігають ім’я, втративши половину статку, а Деніел так і не наважується спитати Ребеку про Саймона.