Лист старого рибалки

Лист прийшов у четвер, у сірому конверті без зворотної адреси, і Інгрід Хауген ледь не викинула його разом з рекламою. Врятував почерк: великий, рубаний, з сильним натиском. Так пишуть люди, які звикли тримати в руках канат, а не ручку.

Дві сторінки. Вона прочитала їх стоячи, у редакційному коридорі, потім сіла на підвіконня й прочитала ще раз.

«Пані Хауген. Ви мене не пам'ятаєте, а я пам'ятаю вашого батька. Десять років тому «К'єрстен» не затонула сама. Я знаю, хто винен, і більше не можу мовчати. Імені на папері написати боюся: на острові листи читають. Скажу лише прізвище. Лунд. Приїздіть, поки погода не закрила острів. Нільс Мюклебуст».

Лунд. На Рьості це було не прізвище, а ціла половина телефонної книги.

Тепер, п'ять годин по тому, пором із Будьо повільно сунув Вестфьордом, і море за поручнем було кольору мокрого шиферу. Зиб ішла з південного заходу довгими важкими валами. Щоразу, коли ніс порома опускався, у животі в Інгрід щось провалювалося слідом, і вона вкотре перевірила внутрішню кишеню куртки. Лист був на місці. Диктофон теж.

— Надвечір хитатиме дужче, — сказав за її спиною матрос в оранжевому жилеті. — Якби не розклад, ми сьогодні не вийшли б.

— А завтра?

— Завтра піде зиб на п'ять метрів. Пором не прийде. — Він знизав плечима. — Наступний рейс, як завжди, у четвер. Останній перед штормом. Потім днів п'ять без нас.

Інгрід кивнула, наче це був звичайний розклад. Вона не сказала йому, що востаннє стояла на цій палубі десять років тому, на зворотному шляху, і тоді пообіцяла собі не повертатися.

Рьост виринув із сірої каламуті раптово, ніби його виклали на воду в останню мить. Низький, плаский, розтягнутий на пів горизонту: ані гір, ані лісу, лише червоні й сірі дахи, біла голка церкви та сотні дерев'яних жердин, на яких сушилася тріска. Здалеку жердини скидалися на частокіл, поставлений проти моря. Над ними, у каламутному небі, кружляли чайки.

Інгрід спіймала себе на тому, що рахує. П'ять годин дороги, три дні на збори, десять років мовчання. Вона не любила числа, які складалися надто гарно.

Пором ткнувся в причал за чверть четверта, уже в присмерку. Рьост узимку світлішав лише на кілька годин, а далі починалася густа синя ніч. Ліхтарі вздовж пристані горіли жовтим, на дошках лежав мокрий сніг упереміш із риб'ячою лускою. Пахло так, як пахло завжди: сіллю, мазутом і сирою тріскою. Запах вдарив у груди дужче, ніж вона розраховувала.

На причалі стояв чоловік у темній куртці з нашивкою «ПОЛІЦІЯ». Високий, сухий, років сорока, без шапки, хоча вітер куйовдив йому волосся. Він дивився на трап, і дивився на неї. Решту пасажирів, двох робітників і жінку з коробками, він ніби й не помітив.

— Інгрід Хауген, — сказав він, коли вона зійшла на дошки. Не спитав, а сказав.

— Ейвінд Лунд, — відповіла вона так само.

Вона пам'ятала його хлопчиськом, який катав причалом візки з ящиками й вічно ходив із розбитими колінами. Тепер у нього було спокійне жорстке обличчя, на якому нічого не можна було прочитати.

— Нас попереджають про приїжджих, — сказав він. — На острові п'ятсот душ. Нова людина взимку — це новина на три дні.

— Я не до вас.

— Я здогадався. — Він узяв її сумку, не питаючи, і вона дозволила, бо сперечатися на вітрі було безглуздо. — До Нільса?

Інгрід не відповіла. Ейвінд усміхнувся кутиком рота.

— Не напружуйтеся, пані Хауген. Тут не буває секретів. Бувають речі, про які просто не говорять. Нільс зателефонував Марит Даль і замовив вам кімнату. Марит розповіла кільком людям, а ті розповіли решті.

— Увесь острів знає, що я приїхала.

— Увесь острів знав це вчора.

Вони йшли набережною повз довгі склади з облупленою фарбою. Одна будівля світилася яскравіше за інші: білі стіни, великі вікна, напис «Рьост Фіск» над воротами. У освітленому прорізі робітники в цератових фартухах двигали ящики. Інгрід машинально відзначила, що для вечора буденного дня на заводі надто людно.

— Пором, — сказав Ейвінд, не обертаючись. — Матрос вам казав?

— У четвер. Останній.

— У четвер о другій по обіді. Спізнитеся хоч на хвилину, і Рьост закриє на п'ять діб. Ні вертольота, ні човна. Зв'язок теж працюватиме як пощастить.

— Ви мені погрожуєте, лейтенанте?

— Я не лейтенант. — Він зупинився. У світлі ліхтаря вона помітила, що очі в нього втомлені, червоні по краях, як у людини, яка давно погано спить. — І я не погрожую. Просто не хочу пояснювати вашій редакції, чому вас треба витягати з острова на катері берегової охорони.

Він назвав адресу гостьового дому, поставив її сумку на ґанок і пішов, не прощаючись. Інгрід дивилася йому вслід і думала про прізвище з листа. Лунд.

Нільс Мюклебуст жив на самому краю селища, біля води, у присадкуватому будинку з покатим дахом, на якому не лишилося жодної цілої черепиці. Усередині пахло тютюном, дьогтем і ліками. Він сидів біля печі, вкутаний картатим пледом, і вона не одразу зрозуміла, що цей худий дід із жовтою шкірою і є той самий Нільс, якого вона пам'ятала міцним чоловіком з руками, як лопати.

— Ви виросли, — сказав він замість привітання. Голос у нього був сиплий, на вдиху в грудях хрипіло. — Ви дуже схожі на Свере.

— Мені казали, що я схожа на маму.

— Свере теж так казав. Він помилявся.

Вона сіла навпроти, дістала диктофон і поклала на стіл між ними. Нільс подивився на червоний вогник, потім на вікно, затягнуте чорною ніччю, і похитав головою.

— Вмикайте. Я вже нічого не боюся, крім того, що не встигну.

— Розкажіть, що сталося тієї ночі.

Він розповідав сорок хвилин. Інгрід майже не перебивала. Він говорив повільно, зупиняючись, щоб відкашлятися, і чим довше говорив, тим ясніше вона бачила, як катер виходить із гавані: п'ятнадцять вузлів по чорній воді, вогні на щоглі, четверо людей на борту. Свере не хотів іти. Погоду обіцяли скверну, але йому були потрібні гроші. Перед виходом йому запропонували більше, ніж він заробляв за півроку, і пояснили, що це останній рейс. Гроші дала людина, якій на острові ніхто не відмовляв.

— Хто?

— Ви знаєте, що я написав у листі.

— Лунд, — сказала Інгрід. — Але Лундів тут…

— Саме так. — Він заплющив очі. У печі затріщало поліно. — Я чув в ефірі голос вашого батька, пані Хауген. Він кликав на допомогу. А я не покликав нікого, бо мені звеліли почекати.

— Хто звелів?

Нільс розплющив очі. У них не було страху, лише зношена, як стара мотузка, втома.

— Вранці, — сказав він. — На світанку. Я покажу вам те, що зберіг. Без цього мої слова нічого не варті, а ім'я без доказів — просто ім'я. Приходьте, коли розвидниться. Не раніше. І нікому не кажіть, куди йдете.

— Чому не зараз?

— Бо вас бачили. — Він кивнув на вікно. — Коли ви підходили до будинку, хтось стояв біля огорожі заводу. Я не люблю, коли на мене дивляться в темряві.

Вона підвелася й підійшла до скла. Подвір'я тонуло в чорноті, вітер гнав по траві рвані шматки снігу. Нікого. Тільки далеко біля причалу світилася стіна «Рьост Фіска».

— Вам здалося, — сказала вона.

— Мені сімдесят два роки, пані Хауген. Мені давно нічого не здається.

Вона прибрала диктофон, і Нільс раптом схопив її за рукав. Хватка була слабка, але пальці тремтіли.

— Якщо вранці мене не буде, — сказав він тихо, — не вірте тому, хто найчемніший.

— Ви думаєте, з вами щось трапиться?

Нільс розтиснув пальці й знову натягнув на коліна плед.

— Йдіть спати, дочко Свере. Завтра буде довгий день.

Вона вийшла в ніч. Вітер ударив в обличчя мокрим холодом, і Інгрід підняла комір. До гостьового дому було п'ятнадцять хвилин дорогою, вздовж якої стояли жердини з тріскою. У темряві вони скидалися на ребра величезного звіра.

Вона йшла швидко й майже не озиралася. Один раз усе ж обернулася. Далеко позаду, біля заводських воріт, спалахнув і згас червоний вогник цигарки.

Хтось стояв там і дивився їй услід.