Відплив

Якщо ви коли-небудь хотіли дізнатися, на що здатна ввічлива вісімдесятичотирирічна вдова, поставте перед нею розклад припливів. Кітті Берн узяла його в руки вранці у вівторок, наділа окуляри, відсунула книгу Троллопа, яка, видно, на десять хвилин перестала бути головною подією дня, і заходилася водити по таблиці кістлявим пальцем, як капітан, що прокладає курс.

— Кам'яна коса, — сказала вона. — Звісно, він любив її. Він туди їздив хлопчиком. До дядька, який служив при маяку. Ще до того, як маяк закрили.

Ми з Ейслінг сиділи навпроти: вона з черговим пакетиком крекерів, я з холодним чаєм і з почуттям людини, що нарешті дійшла до потрібної полиці. До Кітті мене привів один подумки зроблений крок, не надто логічний, але вірний: якщо людина залишає підказки, вона залишає їх тим, хто її знає. А хто знає Падріка краще, ніж найстаріша читачка, що видає світові інформацію дозами, як аптекар?

— Він казав вам, де бував хлопчиком? — запитала Ейслінг.

— Він мені нічого не казав, дитино. Він просто одного разу сказав, років десять тому, коли ми тут удвох чекали автобуса: «Знаєте, Кітті, якби мені коли-небудь знадобилося сховатися, я б пішов на Косу. Там така тиша, що чути, як думають камені».

— І ви запам'ятали?

— Я запам'ятовую те, що кажуть люди, яким не властиво говорити. — Кітті поправила окуляри. — Ну що ж. Дивіться. Коса — це язик піску й каменю, що тягнеться від берега в затоку на милю. У відплив нею можна дійти до самого кінця, де стоїть сторожка. У приплив її заливає так, що лишається один острівець із будиночком, і дістатися до нього можна тільки човном. Але! — вона підняла палець, — на самому кінці, під скелею, яку в нас звуть скелею Святої Брини, є печера. У відплив її гирло відкривається. Я там у дитинстві ховала ляльку.

— Ляльку? — перепитав я.

— Вона заважала мені в школі. — Кітті незворушно перегорнула сторінку таблиці. — Сьогодні відплив о сьомій сорок. Повна вода о першій п'ятнадцять. Якщо ви поїдете зараз, опинитеся там у розпал припливу й дістанетеся тільки до сторожки. А печера, повторюю, відкриється пізніше.

Я дивився на неї з почуттям глибокої поваги. Ми прийшли по підказку, а отримали мапу, графік і пояснювальну записку.

— Дякую, місіс Берн.

— Нема за що. Тільки поспішайте. — Вона склала таблицю й вручила мені. — І Падріку скажіть: він мій найкращий читач, і мені буде неприємно, якщо він запізниться з поверненням.

Ми вийшли на вулицю. Ейслінг ішла поруч, підстрибуючи від нетерплячки.

— У нас є три години, — сказала вона. — Потрібен човен.

— У мене немає човна.

— Зате є Оуен Ферлі.

— Оуен Ферлі, — сказав я, — людина, яка мені днями повідомила, що я пишу поезію замість логіки.

— Саме тому він і погодиться. Люди люблять тих, кого висміяли, а потім виявили, що ті мали рацію.

Я не став сперечатися. У «Червоному човні» було порожньо, як завжди зранку, і Оуен витирав келихи з виглядом людини, яка має час подумати про долі світу. Побачивши нас, він підняв брови.

— Дойле. Я чув, ти читаєш чужі листи.

— Не читаю, — сказав я. — Але чув, що чули ви.

— Це було в «Червоному човні», — тихо сказав він, відклавши келих, — і я хочу, щоб ти знав: я цього не казав. Я сказав, що ти їздив до Голвея. Решту додали.

— Знаю.

— Звідки?

— Тому що ви не настільки винахідливі.

Він гмикнув, потім засміявся, потім махнув рукою, ніби відкидаючи щось неприємне.

— Чого треба?

— Човен. До Кам'яної коси. Сьогодні. І щоб ніхто не знав.

Оуен перестав усміхатися. Він подивився на мене, на Ейслінг, потім на двері, потім знову на мене.

— Падрік? — запитав він тихо.

— Можливо.

— Човен у мене стоїть біля причалу. «Червоний човен». Я його так назвав, бо в моєї дружини було почуття гумору, а в мене його не було. — Він зняв фартух, кинув під стійку. — Ходімо. Тільки без розмов. Я не люблю розмов на воді.

Човен виявився старою рибальською посудиною, що пахла смолою, рибою й лаком. Ейслінг сіла на носі й учепилася в борт, але дуже скоро пошкодувала, бо вода в затоці того дня була густа, темно-зелена, з дрібною зибкою, і човен гойдало на кожному гребені. Я вмостився на кормі поруч з Оуеном і намагався зобразити той спокій, який, за моїми спостереженнями, властивий людям, що часто бувають на воді. Виходило погано.

— Дихайте глибше, — сказав Оуен. — Дивіться на обрій.

— Я дивлюся на обрій.

— Ви дивитеся на мою спину.

Ми йшли близько години. Берег повільно віддалявся, вогні Балліварни перетворювалися на намистинки, а потім зникли зовсім, і лишилася тільки сіра вода, сіре небо й сіра смуга суші попереду. Я ніколи не бачив Кам'яної коси зблизька. Вона виявилася довгою вузькою грядою піску й темного каміння, що йшла в затоку, як рука, що вказує в бік Америки. На самому кінці виднілася скеля, плоска й величезна, наче покладена туди навмисно, а під нею, на невеликому узвишші, прилаштувалася сторожка: низька, з дахом із дерну й бляшаною трубою, з якої не йшов дим.

Ми причалили в маленькій бухточці із західного боку, де скеля прикривала від вітру. Оуен прив'язав човен до іржавого кільця, і ми, хлюпаючи по воді, дійшли до дверей. Вони були не замкнені.

Усередині було темно й сиро, і спершу я бачив лише обриси: ліжко біля стіни, стіл, два ослінчики, залізна пічка в кутку. Ейслінг дістала з кишені ліхтарик і повела променем. Пахло старим деревом, сирістю і, що здалося мені найдивнішим, свіжістю. Не затхлістю давно нежилого місця, а запахом, що лишається в кімнаті після того, як у ній прибрали.

— Тут були, — сказала Ейслінг.

Підлога була підметена. На столі стояла чашка, одна, чиста, перевернута догори дном на блюдці. Поруч лежав охайний згорток: байкова ковдра, складена вчетверо. Ліжко було заправлене. А коли я торкнувся пічки, пальці відчули слабке, ледь вловиме тепло, як від коня, з якого щойно зняли сідло.

— Вони пішли вранці, — сказав Оуен, торкаючись золи. — Або вчора ввечері. Але не раніше.

— Вони? — запитав я.

— Він. Один. Я хотів сказати «він».

Я обійшов сторожку. Знайшов цвях, на якому, судячи з витертої стіни, зазвичай висіла куртка. Знайшов бляшану банку з чаєм, наполовину порожню. Знайшов на підвіконні газету тижневої давності, складену так акуратно, що вона сама здавалася документом. Усе говорило про одне: тут жила людина, яка не кинула своїх звичок. Вона підмітала, стелила, мила посуд. Вона залишилася собою навіть там, де могла б цим не бути.

Ейслінг, водячи променем по стіні, раптом присвиснула.

— Імоне. Ідіть сюди.

На внутрішньому боці дверей, там, де її не видно, поки не зачиниш, було щось написано. Знайомим плоским олівцем, рівним друкованим почерком.

«Якщо це ви, Імоне, — не шукайте мене зараз. Я чув мотор і впізнав жовту куртку, її видно за милю. Вони не повинні знати. Зачекайте відпливу. Печера під скелею. Тільки ви. П.»

Я прочитав двічі. У горлі став клубок, і я відчув, що очі в мене вологі. Це було безглуздо, але я нічого не міг із цим вдіяти: людина, яку я вважав зниклою, такою, що лежить у канаві чи втекла з грішми, виявилася живою і, більше того, покладала на мене надію. Він чекав на мене. І, судячи із запису, не плекав ілюзій щодо того, хто ще може прийти.

— Жовта куртка, — тихо сказала Ейслінг. — Я завжди казала, що вона мені пасує.

— Вона спрацювала як маяк, — сказав я.

— Що там? — запитав Оуен.

Я мовчки показав йому напис. Він прочитав, потер підборіддя, потім зняв кашкет і раптом, несподівано для себе самого, перехрестився.

— Слава Богу, — сказав він. — Я… я ж теж думав. Що він… Ми всі думали.

— Знаю.

— Я патякав, Імоне. Я казав про жінку, про гроші. Мені соромно.

— Усім соромно, Оуене. Це нормально. Ненормально — не соромитися.

Він кивнув і раптом, усе ще тримаючи кашкет у руках, запитав:

— Що тепер?

— Чекати, — сказав я.

Чекати довелося майже сім годин. Ми просиділи їх у сторожці, розпаливши в пічці маленький вогонь зі скіпок, знайдених у кутку, і розігріли на ньому залишки чаю. Оуен розповідав історії про риболовлю, про дружину, про те, як «Червоний човен» став спочатку човном, потім пабом, потім, судячи з усього, чимось на кшталт міської сповідальні. Ейслінг дрімала, поклавши голову на рюкзак. Я дивився на годинник, на двері й думав про те, що тільки-но зробив перший крок, який не можна повернути назад.

О пів на сьому ми вийшли. Небо змінилося: низькі хмари розступилися, і крізь них пробилося довге лимонне світло, що лягало на мокре каміння золотом. Вода пішла. Вона відступила з такою швидкістю, ніби хтось висмикнув пробку з великої ванни, і тепер перед нами лежала Коса: чорна, мокра, блискуча, поцяткована калюжами, що відображали небо, як уламки дзеркала. Пахло йодом, водоростями й холодом.

Ми пішли вздовж скелі, обережно ступаючи по слизькому каміню. Ейслінг ішла попереду, їй, як завжди, було легше. Оуен залишився біля човна: «Якщо що, свистіть». Я йшов останнім, притримуючись рукою за шорстке каміння, і лічив кроки.

Гирло печери відкрилося раптово, як рот. Вузька чорна щілина в основі скелі, вища за людський зріст, завширшки у два кроки, з мокрими стінами, на яких, як сивина, біліла сіль. З неї тягло підземною прохолодою і, ледь помітно, чимось теплим, живим.

— Світло, — прошепотіла Ейслінг.

Я подивився вглиб. Далеко, в темряві, там, де печера робила поворот, мерехтів вогник. Маленький, жовтий, рівний, як вогник гасової лампи. Він не рухався й не гас.

Я зробив крок. Потім ще один. Повітря в печері було густим, і мої кроки відлунювали від стін глухо, як у соборі. На третьому кроці я почув голос. Негучний, сухий, до болю знайомий:

— Ви прийшли вчасно, Імоне. Як завжди.