Дівич-вечір і парубоцька вечірка по-сусідськи

Ідея провести прощальні вечори холостяцького життя в сусідніх будинках на території садиби належала Меґі, звісно, і, як більшість її ідей, спершу звучала практично, а обернулася катастрофою, яку ми згадуватимемо роками.

— Це ж економічно ефективно, — пояснювала вона мені за два дні до події, складаючи список продуктів із тією ж діловою серйозністю, з якою зазвичай вела інвентаризацію у своїй крамниці. — Твій дівич-вечір у старому домі, парубоцька вечірка Сема в гостьовому будиночку. Нікому нікуди їхати, усі під рукою, якщо щось знадобиться, а головне — ви обоє будете досить близько, щоб я могла контролювати рівень гучності й запобігти будь-яким катастрофам, перш ніж вони трапляться.

Вона не врахувала одного важливого чинника: стіни гостьового будиночка, судячи з усього, були значно тоншими, ніж припускав навіть Сем, який особисто лагодив там дах і мав би мати бодай якесь уявлення про якість будівельних матеріалів.

Мій дівич-вечір почався цілком пристойно — п’ять моїх найближчих подруг, зокрема Меґі, зібралися в старому домі з вином, закусками та настільною грою, що вимагала відповідати на ніякові запитання про майбутнього чоловіка, і яку хтось із подруг вважав дотепним подарунком. Перші півгодини минули гладко, якщо не зважати на те, що десь на третьому питанні — «опишіть одним словом, що вас найбільше приваблює у вашому партнері» — я спіймала себе на ніяковій паузі, значно довшій, ніж потребував формально фіктивний наречений.

— Надійність, — сказала я нарешті, і це була правда значно більшою мірою, ніж мені хотілося визнавати вголос перед аудиторією з п’яти уважних подруг, кожна з яких одразу перезирнулася з іншими з виразом, який я воліла проігнорувати.

Десь о дев’ятій вечора, коли пляшка просекко була вже наполовину порожня, а розмова плавно перетекла від запитань гри до обговорення деталей завтрашньої церемонії, ми почали помічати голоси, що долинали з відчиненого вікна, — приглушені, але цілком розрізнювані звуки парубоцької вечірки Сема, що відбувалася в гостьовому будиночку буквально через двір.

— Тихіше, — прошепотіла одна з подруг із змовницьким захватом, прочиняючи вікно ширше. — Здається, там щось цікаве.

Ми, п’ятеро дорослих жінок із вищою освітою та, імовірно, певним рівнем гідності, негайно скупчилися біля вікна, мов підлітки, що підслуховують через стіну батьківської спальні.

— …кажу тобі, друже, я ніколи його таким не бачив, — долинав голос, який я впізнала як голос Джейка, старого шкільного друга Сема. — Він же цілий вечір тільки те й робить, що перевіряє, чи не підведе завтрашня погода. Двічі перевірив прогноз за останню годину.

— Це нічого не означає, — почувся голос Сема, трохи різкіший, ніж зазвичай, що негайно змусило мене притиснутися до вікна ще ближче. — Я просто хочу, щоб усе минуло добре. Для Клер. Для її бабусі, по суті.

— Ага, звісно, — вставив третій голос, що, судячи з усього, належав іще одному другові, чиє ім’я я не запам’ятала. — Саме тому ти вибрав ту пісню на заході сонця, про яку мені розповіла Меґі. Суто з поваги до бабусі.

Запала пауза, під час якої я ледве дихала, притиснувшись до віконної рами пліч-о-пліч із Меґі, чиї очі сяяли тим особливим захватом, що буває в людей, які стали свідками чужого викриття.

— Гаразд, — сказав нарешті Сем, і в його голосі прозвучало щось схоже на покору. — Може, річ не лише в бабусі.

— Ми знали, — тріумфально проголосив Джейк. — Я казав тобі, що ми знали.

— Це фіктивний шлюб, — нагадав Сем, але вже без особливої переконаності у власних словах. — За контрактом. З пунктом про окремі фінанси й правилами щодо взуття в домі.

— З правилами щодо взуття в домі, — повторив третій голос із явною веселістю. — Друже, ти складав правила спільного життя з жінкою, в яку закоханий, і називаєш це суто діловою угодою.

— Я не казав, що закоханий, — заперечив Сем надто швидко для людини, яка була б у цьому цілком упевнена.

— Тобі й не треба було казати, — мовив Джейк м’якше. — Досить подивитися, як ти про неї розповідаєш. П’ятнадцять хвилин про те, які вина вона добирає для дегустацій у ресторані. П’ятнадцять хвилин, Семе. Я засікав.

Меґі затулила рот долонею, стримуючи захоплений писк, а я відчула, що червонію так сильно, що жар поширився, здається, аж до кінчиків вух. Одна з подруг стисла моє плече в мовчазній солідарності, а інша вже беззвучно показувала решті піднятий угору великий палець, ніби ми щойно виграли в лотерею колективної підслуханої інформації.

— Гаразд, — сказав нарешті Сем після довгої паузи, і в його голосі прозвучала та щирість, яку я вже починала впізнавати й цінувати в ньому більше, ніж була готова визнати. — Може, я не до кінця певен, де закінчується контракт і починається щось справжнє. Може, я боюся питати себе про це надто прямо, бо якщо виявиться, що я єдиний, хто відчуває щось більше, ніж ділову угоду, це буде найпринизливішим провалом мого дорослого життя.

Тиша, що запала після цих слів, була настільки повною, що я чула власне серцебиття, яке відлунювало у вухах гучніше за шум вечірки в сусідній кімнаті за моєю спиною.

— А якщо виявиться, що вона відчуває те саме? — тихо спитав Джейк.

— Тоді, — сказав Сем після довгої паузи, — я буду найщасливішим ідіотом у цій долині.

Меґі мовчки відступила від вікна, схопила мене за руку й потягла назад до дивана з рішучістю людини, що усвідомила: ми почули значно більше, ніж мали, і подальше підслуховування межує вже не із цікавістю, а з відвертим вторгненням у чужу щирість.

— Ти як? — прошепотіла вона, поки решта подруг вдавали, що захоплені грою, хоча явно й далі косилися на нас обох зі слабо прихованим захватом.

Я не знала, що відповісти. Усередині мене одночасно відбувалося надто багато всього — радість, паніка, недовіра до власних вух, гостре бажання негайно перебігти двір і сказати Сему щось важливе й водночас жах перед думкою про те, щоб визнати вголос те, що я й сама починала відчувати останні тижні.

— Мені треба ще вина, — сказала я нарешті, і Меґі, їй на честь, не стала наполягати на розгорнутішій відповіді, просто мовчки налила мені повний келих і сіла поруч, поклавши голову мені на плече тим жестом мовчазної підтримки, яким користувалася відтоді, як мені було сім років і я плакала через розбите коліно у винограднику.

Решта вечора минула в приглушених веселощах, але я вже не могла повністю зосередитися ні на грі, ні на розмовах подруг, бо десь у глибині свідомості далі лунали слова Сема — «може, я не до кінця певен, де закінчується контракт і починається щось справжнє», — і я підозрювала, що не зможу заснути цієї ночі, розмірковуючи про те саме питання, але стосовно самої себе.

Завтра я мала вийти заміж за людину, яка, судячи з усього, відчувала до мене почуття, значно сильніші за умови нашого контракту. І я все ще не знала, що саме відчуваю у відповідь, — знала лише, що від думки про завтрашній день усередині розливалося тепло, цілком недоречне для формально фіктивної церемонії.