Прискорена підготовка

Виявляється, тітка, озброєна надлишком вільного часу й щирим бажанням бачити тебе щасливою, здатна організувати весілля з ефективністю, якій позаздрила б будь-яка військова операція. Не минуло й трьох днів від оголошення заручин, як тітка Патрисія вже надіслала мені таблицю — справжню, у кількох вкладках, із кольоровим кодуванням, — де були розписані всі аспекти підготовки: від флориста до меню, від списку гостей до музики на церемонії.

— Вона серйозно назвала одну з вкладок «Логістика квітів», — сказала я Меґі, гортаючи таблицю на телефоні, поки ми сиділи в її крамниці в перерві між покупцями. — Там підкатегорії. У «Логістики квітів» є підкатегорії, Меґі.

— Це родинна риса, — визнала Меґі, не відриваючись від перерахунку каси. — У мами Сема було те саме, коли він отримував диплом. Ціла таблиця з розкладом фотографій погодинно. Не здивуюся, якщо вона вже консультує тітку Патрисію з питань організації.

Первісний план передбачав мінімальну, майже символічну церемонію — щось швидке, офіційне, без зайвої помпи, у дусі «ділової угоди», як ми називали це між собою перших днів. Але що більше родичів дізнавалося про заручини, то стрімкіше ця ідея розчинялася під натиском ентузіазму, якого ніхто з нас не планував і який, відверто кажучи, ми не були готові зупиняти, не викликавши ще більше підозр.

За тиждень після оголошення ми з тіткою Патрисією та двома тітками-близнючками вирушили обирати квіти — захід, який, як я наївно гадала, забере щонайбільше годину, а насправді розтягнувся на цілу суботу, витрачену на обхід трьох різних флористичних майстерень, кожна з яких пропонувала власну версію «ідеального осіннього букета для заміського весілля».

— Що скажеш про жоржини? — спитала тітка Патрисія, тримаючи переді мною пишну темно-бордову квітку з тією ж урочистістю, з якою зазвичай демонструвала родинні коштовності.

Я збиралася відповісти чимось чемно-нейтральним — «чудово, прекрасно, будь-що, що зробить вас щасливою», — формулою, якою користувалася впродовж усього процесу, бо щиро не вірила, що моя думка має значення для весілля, яке по суті було юридичною формальністю в гарній обгортці. Але, дивлячись на цю конкретну жоржину — глибокого, майже винного відтінку, достоту кольору останнього врожаю бабусиного каберне, — я раптом зрозуміла, що вона мені справді, щиро подобається. Не тому, що це був правильний вибір для фотографій чи що він пасував до теми заходу. Просто тому, що вона нагадувала мені про щось справжнє.

— Мені дуже подобається, — сказала я, і в моєму голосі, здається, прозвучало більше емоцій, ніж потрібно для розмови про квіти, бо тітка Патрисія подивилася на мене трохи довше, ніж зазвичай, ніби помітила щось, чого я сама ще не була готова визнати.

— Тоді візьмемо жоржини, — вирішила вона м’яко. — І, може, додамо трохи винограду до композиції? Справжніх лоз із садиби. Було б гарно, тобі не здається?

Я кивнула, відчуваючи дивну грудку в горлі, і весь решту дня ловила себе на тому, що обираю не те, що виглядало б найпереконливіше для спостерігачів, а те, що справді відгукувалося в мені, — не тому, що намагалася бути переконливою нареченою, а тому, що, здається, всупереч будь-якій логіці, починала ставитися до цього весілля як до чогось реальнішого, ніж дозволяла собі визнати вголос.

Увечері того ж дня я застала Сема на кухні гостьового будиночка, де він зосереджено вивчав каталог весільних костюмів у телефоні, розклавши поруч три аркуші з рукописними нотатками — судячи з усього, порівнянням тканин і кроїв із тією самою дріб’язковою ретельністю, з якою він зазвичай підходив до архітектурних креслень.

— Ти серйозно складаєш порівняльну таблицю весільних костюмів? — спитала я, зазираючи через його плече.

— Є різниця між «підхожим костюмом» і «правильним костюмом», — відповів він із тією серйозністю, що в нього завжди балансувала на межі між справжньою переконаністю та легкою пародією на себе. — З огляду на те, що фотографії цього дня залишаться назавжди, я волію підійти до питання ґрунтовно.

— Це фіктивне весілля, Семе.

— Фотографії все одно будуть справжніми, — зауважив він, піднімаючи на мене погляд, у якому було щось серйозніше, ніж потребувала розмова про вибір тканини. — І я не хочу, щоб через десять років, коли ти гортатимеш альбом, тобі було соромно за те, як я виглядав на твоєму весіллі. Навіть фіктивному.

Я не знайшла, що відповісти, бо за цією жартівливою фразою ховалося щось справжнє — турбота про деталі, які не мали жодного практичного значення для контракту, що його ми підписували, але мали величезне значення для пам’яті, яку ми обоє, схоже, мимоволі починали створювати.

Підготовка тривала в тому ж ритмі наступні півтора тижні — дегустація тортів, де ми обоє всерйоз сперечалися про переваги ванільного бісквіта над шоколадним, ніби від цього рішення залежало щось справді важливе; примірка сукні, під час якої я розплакалася в примірювальній, до кінця не розуміючи чому, і списала це на втому перед кравчинею, хоча знала, що річ у чомусь глибшому; вибір музики для церемонії, де Сем несподівано наполіг на конкретній пісні — старій, повільній, з тих, що грають на заході сонця, — пояснивши це тим, що вона «просто видалася доречною», хоча вираз його обличчя в ту мить говорив значно більше, ніж це скупе формулювання.

Щовечора, лягаючи спати у своїй міській квартирі — я досі офіційно не переїхала до долини, хоча проводила там тепер майже кожен день, — я ловила себе на думці, що список справ на завтра включає не лише робочі завдання в ресторані, а й питання, які ніяк не мали б важити для мене в межах «ділової угоди»: чи пасуватимуть обрані жоржини до кольору скатертин, чи сподобається Семові музика на вході, чи варто запросити його колег із колишнього бюро, хоча він не згадував про них від самого початку нашого плану.

Одного вечора, розбираючи список гостей за кухонним столом бабусиного дому, я спіймала себе на тому, що викреслюю ім’я того самого сомельє з невдалого побачення, бо думка про його присутність на моєму весіллі — навіть фіктивному — викликала в мене дивне роздратування, незбагненне для людини, для якої весь цей шлюб був виключно юридичною формальністю.

Я не сказала про це Семові. Але, дивлячись на списаний аркуш, на жоржини, позначені в таблиці тітки Патрисії, на костюм, який Сем зрештою обрав — темно-синій, простий, ідеально скроєний, судячи з фотографії, що він надіслав мені на схвалення, — я починала підозрювати, що готуюся не до формальності, а до чогось, що повільно, непомітно для мене самої, переставало бути удаваним.

Проблема полягала в тому, що я все ще не була готова визнати це навіть собі самій, не кажучи вже про людину, яка за півтора тижня мала надіти мені на палець каблучку й вимовити клятви, що, як я боялася, прозвучать куди щиріше, ніж ми обоє спочатку домовлялися.