Оголошення заповіту

Якби хтось попередив мене заздалегідь, що цей вівторок завершиться тим, що я цілком серйозно розглядатиму фіктивний шлюб із чоловіком, який у сімнадцять років назвав мій вибір просекко «претензійним», я, мабуть, залишилася б у ліжку. Але ніхто мене не попередив, а життя, як з’ясувалося, обожнює підкидати найважливіші повороти саме тоді, коли ти менш за все до них готова.

Усе почалося цілком невинно — з кабінету нотаріуса, запиленого килима кольору вицвілого бордо і звуку, з яким пан Пембрук гортав сторінки бабусиного заповіту так неквапливо, наче в нас попереду було ціле життя, а не шість місяців, про існування яких я ще навіть не здогадувалася.

Існує особлива тиша, що западає в нотаріальній конторі одразу після того, як хтось щойно перевернув твоє життя догори дриґом, а сам далі гортає папери, ніби оголосив прогноз погоди. Саме в такій тиші я й сиділа, дивлячись на пана Пембрука поверх його окулярів у тонкій оправі, і силкувалася збагнути, чи не почулося мені.

— Вибачте, — сказала я. — Повторіть, будь ласка, останню частину.

Пан Пембрук зітхнув із виглядом людини, для якої зачитувати заповіти людям, чиї обличчя повільно застигають у масці жаху, — справа не нова.

— «Виноградник і прилеглі до нього землі переходять у власність Клер Елізабет Гартвелл за умови, що на момент набрання спадщиною чинності вона перебуває в законному шлюбі. Якщо цю умову не буде виконано впродовж шести місяців від дня оголошення цього заповіту, зазначене майно переходить до Дерека Гартвелла».

Він промовив це так само спокійно, як повідомляв би мені суму податку на нерухомість. Я перевела погляд на Дерека, який сидів за два крісла від мене в костюмі, що виглядав так, ніби його випрасували спеціально для цієї нагоди — тобто щоб виглядати водночас скорботно й бездоганно.

Дерек не всміхався. Дерек був надто добре вихований, щоб усміхатися на оголошенні заповіту власної бабусі. Але кутики його вуст сіпалися з такою очевидною самовдоволеністю, що я мало не поважала його за спробу це приховати.

— Бабуся була при здоровому глузді, коли це писала? — запитала я й одразу пошкодувала про тон. Елеонора Гартвелл померла три тижні тому у віці вісімдесяти двох років, до останнього дня обігруючи сусідок у бридж і вичитуючи садівника за те, що він обрізав її троянди «по-боягузьки». Вона була при здоровому глузді більше, ніж будь-хто з нас.

Я подумала про це — про те, якою бабуся була за життя: гостра на язик, абсолютно певна у власних рішеннях аж до останнього дня, — і мені стало ще гірше від думки, що саме ця умова теж була її рішенням. Не помилкою юриста. Не випадковим формулюванням. Свідомим пунктом, який вона додала, достеменно знаючи, що робить.

— Ваша бабуся, — мовив пан Пембрук із тією професійною делікатністю, що означає «так, але вам це не сподобається», — висловлювалася дуже чітко. Вона хотіла, щоб виноградник дістався людині, яка збудує на цій землі родину. Її слова: «справжнє життя, а не просто ділянку під забудову».

На цих словах він глянув на Дерека. Дерек глянув у вікно з виглядом людини, яка абсолютно точно не обговорювала нічого подібного з представниками компанії «Мередіт Девелопмент» минулого тижня. Я знала це, бо бачила фотографії в його власному інстаграмі — Дерек у захисній касці, Дерек тисне руки, Дерек на тлі креслення, підозріло схожого на план елітного котеджного селища з двадцятьма будинками й «спа-центром у фермерському стилі».

— Шість місяців, — повторила я, щоб почути, як це звучить уголос. Звучало не краще.

— Від сьогоднішнього дня, — уточнив пан Пембрук, зиркнувши на годинник, ніби відлік уже йшов, що, ймовірно, юридично так і було, і від цього стало тільки гірше.

Я не була закохана. Я навіть ні з ким не зустрічалася останні вісім місяців, якщо не рахувати одного катастрофічного побачення із сомельє з конкурентного ресторану, який увесь вечір порівнював наші винні карти не на мою користь, а наступного дня мав нахабство надіслати мені перелік виправлень до моєї власної карти келихів. У мене була робота, яку я любила, — посада головного сомельє в одному з найкращих ресторанів міста, — квартира з єдиним вікном і краєвидом на цегляну стіну сусіднього будинку, звичка засинати під подкасти про історію виноробства й абсолютно жодних перспектив вийти заміж за шість місяців, хіба що вважати перспективою відчай, змішаний із фантазією.

— Це можна оскаржити, — сказала я, вхопившись за першу-ліпшу соломинку.

— Можна, — погодився пан Пембрук. — З огляду на ресурси, якими родина Гартвеллів розпоряджається для судових витрат, я оцінив би ваші шанси як… — він замовк, добираючи слово м’якше, — скромні. Особливо якщо протилежна сторона найме адвоката раніше за вас.

Дерек уже кашлянув у кулак щось дуже схоже на «я вже найняв».

Я підвелася так різко, що стілець шкрябнув паркет голосніше, ніж мені хотілося б для драматичного виходу. Але вийти все одно було потрібно, бо якби я лишилася в тій кімнаті ще хвилину, то сказала б щось таке, від чого пан Пембрук вніс би мене до списку клієнтів, яких слід остерігатися.

— Дякую за роз’яснення умов, — сказала я найрівнішим голосом, на який була здатна. — Мені треба подумати.

— У вас є шість місяців на роздуми, — зауважив Дерек, уперше за всю зустріч дивлячись просто на мене. У його голосі не було злості — це було б навіть легше пережити. У його голосі була ґречна, майже дружня певність людини, яка вже все прорахувала й знає, чим це скінчиться.

— Вона купила цю землю, коли мені було два роки, — сказала я. — Вона вчила мене давити виноград ногами на цій землі, коли мені було п’ять. Вона не хотіла віддавати її забудовникам, Дереку, і ти це чудово знаєш.

— Бабуся хотіла, щоб землею опікувався той, хто справді готовий тут жити, — відповів він із тією самою бездоганною чемністю. — А не той, хто з’являється раз на рік на Різдво, а потім знову зникає в місті на одинадцять місяців.

Це було несправедливо і водночас достатньо правдиво, щоб застрягти в мене в горлі, як риб’яча кістка. Я приїздила в долину рідше, ніж слід було б, — робота, графік, місто, що засмоктує тебе у власний ритм і не відпускає, — але я дзвонила бабусі щонеділі ввечері, без жодного пропуску за дев’ять років, і слухала, як вона розповідає про врожай, про сусідських курей, про те, яку чергову троянду садівник «понівечив» своїм обрізуванням. Дерек цього не знав, бо ніколи не питав.

Я не знайшла, що відповісти, — принаймні нічого, що не прозвучало б як капітуляція чи як виправдання, а виправдовуватися перед Дереком мені хотілося найменше на світі, — і вийшла з кабінету, не чекаючи, поки він додасть іще щось таке ж обґрунтоване й нестерпне.

На парковці я сіла в машину, але двигуна не завела. Просто сиділа, вчепившись у кермо, і дивилася на сіре небо над юридичною конторою, ніби чекала від нього пояснень. Повз пройшла жінка з візочком, десь удалині завила сигналізація чиєїсь машини, а я все сиділа, прокручуючи в голові одну й ту саму фразу — «шість місяців», — доки вона перестала звучати як строк і почала звучати як вирок.

Річ була не лише в землі. Річ була в тому особливому світлі пізнього серпня, що падало крізь виноградне листя так, наче самі лози світилися зсередини. У рипінні дощок на веранді, де бабуся вчила мене визначати за запахом, чи готове вино. У тому, що, якщо Дерек отримає цю землю, за рік на місці старого будинку стоятиме щось із назвою на кшталт «Лорел-Крест Резиденс» та рекламним буклетом, де не буде ані слова про жінку, яка власними руками посадила першу лозу в двадцять шість років, усупереч усім, хто казав їй, що виноробство — справа не жіноча.

Телефон задзвонив раніше, ніж я встигла вигадати план дій розумніший за «поїхати дуже далеко й змінити ім’я».

— Ти як? — спитала Меґі без передмов, бо вона завжди першою дізнавалася, коли щось ішло не так, задовго до того, як я встигала їй про це розповісти. Ми дружили від семи років, і за цей час вона розвинула щось на кшталт шостого чуття на мої катастрофи — можливо, тому, що більшість із них так чи інакше виявлялися пов’язаними з її власною родиною, зокрема, як з’ясується дуже скоро, і ця.

— Мені треба вийти заміж за пів року, інакше я втрачу бабусин виноградник, — сказала я тоном, яким люди зазвичай повідомляють про зміну мобільного оператора.

Запала пауза, досить довга, щоб я почула, як на задньому плані Меґі щось упускає на кухні.

— Вибач, — мовила вона нарешті. — Мені треба, щоб ти повторила це ще раз, тільки повільніше, бо мені здалося, що ти сказала «вийти заміж».

— Саме це я й сказала.

— За пів року.

— За пів року.

— У тебе навіть хлопця зараз немає.

— Дякую, Меґі, це дуже допомагає.

— Я просто констатую факти, — сказала вона з тією дратівливою розсудливістю, що робила її чудовою подругою і нестерпною в кризових ситуаціях водночас. — Гаразд. Гаразд-гаразд-гаразд. Приїжджай до мене. Ми це обговоримо за вином, яке, підозрюю, ти вибереш сама, бо не довіряєш моєму смаку.

— Не довіряю, — погодилася я, нарешті заводячи двигун. — Ти якось подала мерло до риби.

— Це було давно, і я досі не розумію, в чому проблема.

Я всміхнулася вперше за весь день — втомлено, криво, але всміхнулася — і виїхала з парковки в бік долини Лорел, туди, де на мене чекали подруга, пляшка вина та цілком нерозв’язна на перший погляд задача.

Я тоді ще не знала, що розв’язок уже сидить у сусідньому будинку, лагодить там дірявий дах і гадки не має, що за два тижні я зроблю йому пропозицію, від якої буде непристойно важко відмовитися. Не знала я й того, що рівно через шість місяців — день у день — стоятиму на цьому самому винограднику у весільній сукні, яку обирала не для годиться, й розумітиму, що бабусина безглузда умова була, цілком імовірно, її останнім і найточнішим подарунком мені. Але до цього було ще далеко, а поки що я просто вела машину крізь надвечірні сутінки, не підозрюючи, що моє життя щойно звернуло на дорогу, з якої розвороту вже не буде.