Список справ на два тижні

Ранок четверга Бен розпочав із того, що двічі перерахував здачу в касі, обидва рази помилився і здався, залишивши це заняття на потім. Ніч видалася короткою — півночі він провів, розбираючи старі креслення водогону міських будівель на Мейпл-стрит, які якимось дивом дісталися йому у спадок від батька разом із крамницею, ніби батько знав, що одного дня синові знадобиться точно згадати, де саме під будівлею книгарні проходить труба, прокладена ще в п’ятдесятих.

Він казав собі, що цікавиться цим виключно з професійної допитливості. Людина, яка лагодить крани й знається на проводці половини міста, просто зобов’язана знати такі речі. Те, що будівля, про яку йшлося, належала батькові Нори, було, переконував себе Бен, суто збігом.

Він не надто в це вірив, але принаймні говорив це собі достатньо впевнено, щоб Кел за прилавком нічого не запідозрив.

Ближче до обіду Нора сама зайшла до господарської крамниці — вперше за десять років переступила поріг цього місця, і Бен, побачивши її в дверях, на секунду перестав розуміти, що робить зі шпателем у руці.

— У мене список, — сказала вона замість привітання, дістаючи з сумки блокнот, списаний дрібним діловим почерком, що разюче відрізнявся від того розмашистого шкільного почерку, який він пам’ятав. — Оцінити товар, знайти покупця на будівлю, розібрати батьків архів, вирішити, що робити з квартирою нагорі. Мені сказали, що ви — гм, ти — знаєшся на цій будівлі краще за всіх у місті.

— Хто сказав? — спитав Бен, відкладаючи шпатель.

— Місіс Колдер. І містер Дженкінс. І, здається, ще троє людей, з якими я вчора випадково розбалакалася в крамниці, — Нора кволо всміхнулася. — Рівендейл, здається, не змінився ні на йоту в тому, що стосується швидкості поширення новин.

Бен дозволив собі всміхнутися у відповідь — уперше за два дні по-справжньому, не тією чемною, стриманою напівусмішкою, яку тримав напоготові з моменту її приїзду.

— Це правда, — сказав він. — Я знаю цю будівлю відтоді, як під її ґанком протікала труба, а твій батько платив мені п’ять доларів, щоб я відкопав, звідки тече, бо сам був надто зайнятий покупцями.

— Я пам’ятаю ту трубу, — сказала Нора зі сміхом, що прозвучав несподівано легко для людини, яка приїхала ховати батька кілька днів тому. — Ти тоді весь вимазався в глині й страшенно пишався собою.

— Мені було дванадцять. Пишатися було особливо нічим, окрім бруду на колінах.

Розмова, що почалася з діловитої стриманості, поступово зісковзувала в щось більше схоже на їхню колишню легкість — ту саму, яку Бен пам’ятав краще, ніж хотів би визнавати, легкість двох людей, що виросли пліч-о-пліч і знають одне про одного більше, ніж прийнято знати про сусідів.

— То що з проводкою? — спитала Нора, повертаючи розмову в діловіше русло, хоч, як здалося Бенові, трохи неохочіше, ніж слід було б людині, що приїхала лише на два тижні.

— Стара, але робоча. Твій батько років п’ять тому замінив щиток, але проводки в задній частині будівлі торкатися боявся — казав, що вона «пережила дві війни й переживе ще кілька», — Бен похитав головою з тією теплою досадою, з якою згадують впертість улюбленої, але давно відійшлої людини. — Я б подивився, якщо хочеш. Безкоштовно, звісно — Дуглас був мені майже як другий батько, найменше, що я можу зробити.

Нора помовчала, розглядаючи список у блокноті, ніби він міг підказати їй правильну відповідь.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Дякую. Щиро.

Вони домовилися, що Бен зайде ввечері, після закриття обох крамниць, щоб спокійно все оглянути. Решту дня Бен ловив себе на тому, що поглядає на годинник набагато частіше, ніж звичайно — не тому, що чекав кінця робочого дня як такого, а тому, що вперше за довгий час кінець робочого дня вів до чогось, чого він чекав майже з дитячим нетерпінням.

Ввечері, зайшовши в задню частину крамниці з ліхтариком і драбиною, Бен побачив, що Нора сидить на підлозі серед розкритих коробок із бухгалтерськими книгами батька — старими гросбухами в потріпаних обкладинках, куди Дуглас роками вписував прибутки й витрати охайним дрібним почерком, таким схожим на почерк доньки, що це було майже ніяково помічати вголос.

— Він вів записи вручну, уявляєш, — сказала Нора, не підводячи голови. — У дві тисячі двадцять шостому році. У нього навіть комп’ютера як слід не було — тільки для пошти.

— Він казав, що цифри на папері тримаються чесніше, ніж цифри на екрані, — сказав Бен, ставлячи драбину біля щитка. — Щось про те, що папір не можна непомітно виправити заднім числом.

— Це дуже на нього схоже, — сказала Нора з тихим сміхом, у якому прозвучали і ніжність, і застарілий біль водночас.

Працюючи з проводкою, Бен часом позирав униз, туди, де Нора гортала гросбухи, і бачив, як змінюється її обличчя — то м’якшає від якогось знайденого запису, то напружується, ніби вона натрапила на щось, чого не очікувала. Він не питав. Не час було питати, та й не факт, що мав на це право — поки що, у всякому разі.

— Проводка в порядку, — сказав він нарешті, спускаючись із драбини. — Стара, але безпечна. Дах я б, утім, оглянув окремо — помітив пляму на стелі в дальньому кутку, схоже на стару протічку.

— Чудово, — зітхнула Нора. — Ще один пункт у список.

— Я можу подивитися в суботу, якщо хочеш.

Вона підвела на нього погляд — втомлений, але вдячний, — і на секунду між ними повисла тиша, не ніякова, а якась напрочуд спокійна, ніби обоє раптом згадали, як це — просто бути в одній кімнаті одне з одним, нічого не доводячи й ні від чого не тікаючи.

— Дякую, Бене, — сказала вона. — Щиро. Не знаю, що б я без тебе робила з усім цим.

— Завжди будь ласка, — відповів він і, йдучи того вечора додому, спіймав себе на думці, що список справ, який вона склала на два тижні, з кожним днем виглядає дедалі менше схожим на список справ, а дедалі більше — на список причин лишитися довше.

Перш ніж піти, втім, трапилося ще дещо, про що Бен потім довго міркував дорогою додому. Складаючи гросбухи назад у коробку, Нора натрапила на сторінку, позначену пожовклою закладкою — пошарпаним бібліотечним талоном, — і, пробігши її очима, раптом завмерла настільки, що Бен, який усе ще порався з драбиною, мимоволі озирнувся.

— Що там? — спитав він.

Нора довго мовчала, перш ніж відповісти, водячи пальцем по рядку в гросбуху.

— Він вписав сюди день, коли я поїхала, — сказала вона нарешті, і голос у неї здригнувся. — Не як дату продажів, не як щось ділове. Просто дата, а поруч — одне слово: «Тихо». Ніби це був рядок у бухгалтерській книзі, а не запис про те, що його донька зникла без жодного слова.

Бен підійшов ближче, хоч не був певен, що має право дивитися через її плече в такий момент, але вона сама повернула до нього книгу.

— Може, для нього це не було відстороненістю, — сказав Бен обережно, добираючи слова так, ніби ступав по тонкому льоду. — Може, це був єдиний спосіб, яким він умів упоратися з тим, що не міг висловити вголос. Твій батько ніколи не був людиною багатьох слів, Норо. Але він вів ці книги п’ятнадцять років без жодного пропуску. Можливо, для нього записати — і було способом не забути.

Нора кивнула, витираючи очі тильним боком долоні, й обережно закрила гросбух, ніби боялася, що всередині лишилося ще щось, до чого вона поки не була готова торкнутися.

— Знаєш, що найдивніше? — сказала вона трохи згодом, уже спокійніше. — Я завжди думала, що він тримає дистанцію, бо йому байдуже. А тепер починаю підозрювати, що було рівно навпаки — що йому було не байдуже настільки, що він просто не знав, як це показати, не зруйнувавши той образ суворого, спокійного батька, який сам собі вигадав.

— Схоже на когось іще, кого я знаю, — сказав Бен тихо і, коли Нора запитально підвела на нього очі, лише стенув плечима, не уточнюючи, кого саме мав на увазі — себе, її чи їх обох одразу.