Що ховає архів

Ірис знайшла спосіб обійти адміністративні обмеження за два дні — не тому, що завдання виявилося простим, а тому, що згадала про старий сервісний профіль, який лишився в системі ще з часів монтажу станційного обладнання, до того як її взагалі заселили першим екіпажем.

— Технічний акаунт постачальника обладнання, — пояснила вона Амарі, сидячи поруч із нею в маленькій бічній каюті, яку вони обрали навмисно, щоб їх не могли почути через основні канали зв’язку диспетчерської. — У нього обмежений набір прав, але одне з цих прав — доступ на читання до локального архіву даних на рівні прошивки, в обхід звичайної системи розмежування доступу користувачів станції. Віктор або не знає про його існування, або забув, бо його немає в жодному актуальному списку облікових записів.

— Як ти взагалі про нього згадала?

— Я читала технічну документацію зі встановлення систем зв’язку в перший тиждень вахти, від нудьги, — Ірис кволо всміхнулася, і це була перша усмішка, яку Амара побачила на її обличчі за останні три доби. — Ніколи не думала, що це знадобиться для чогось, крім вікторини на корпоративному тімбілдингу.

Амара увійшла в систему через цей акаунт, почуваючись дивно — наче вдирається у власний дім через вікно, бо хтось без попередження змінив замки, — і почала методично переглядати структуру локального архіву, оминаючи всі стандартні інтерфейси, що зазвичай показували користувачеві лише відфільтроване, курироване уявлення про дані.

Перша година не дала нічого цікавого — звичайні технічні логи встановлення обладнання, протоколи початкового калібрування, стандартна документація, яку будь-який інженер прочитав би за п’ять хвилин і забув назавжди. Але на другій годині, длубаючись у розділі, позначеному як «архів попередніх операційних циклів, версія 3.2, застаріла, збережена для сумісності», Амара натрапила на щось, від чого застигла з пальцями, що зависли над клавіатурою.

Файл називався просто «obs_log_pre.dat» — журнал спостережень, що передує чомусь, судячи з назви, — а його часова мітка створення вказувала на дату майже на чотирнадцять місяців раніше за прибуття нинішнього екіпажу «Аврори-9» на станцію.

— Ірис, — тихо покликала вона. — Дивись.

Ірис нахилилася над її плечем, і Амара відкрила файл.

Усередині виявився фрагментарний, місцями пошкоджений журнал автоматичних спостережень станційної апаратури за період, коли, згідно з усіма офіційними записами, станція мала перебувати в стані повної консервації між екіпажами — тобто працювати в автономному режимі, без людей на борту, лише з мінімальним набором систем, що підтримували обладнання в робочому стані до прибуття наступної зміни.

Але журнал показував щось інше. Рядок за рядком автоматична система фіксувала повторюваний сигнал — з тією самою періодичністю, одинадцять хвилин сорок дві секунди, з тією самою початковою структурою модуляції, яку Амара вперше зафіксувала три дні тому, — що розпочався чотирнадцять місяців тому і тривав, судячи з даних, щонайменше три тижні, перш ніж записи у файлі різко уривалися.

— Це неможливо, — прошепотіла Ірис. — Це означає, що сигнал уже був тут. До нас. Задовго до нас.

— І хтось знав про це, — сказала Амара, відчуваючи, як холод пронизує її до кісток дужче, ніж тієї першої ночі в темному тунелі антенної ферми. — Хтось налаштував офіційний архів станції так, щоб цей файл не потрапляв до звичайної вибірки даних під час синхронізації з корпоративним сервером. Він існує лише тут, у застарілій, забутій версії структури зберігання, до якої майже неможливо дістатися без службового доступу постачальника обладнання.

Вона прогорнула журнал до самого кінця, туди, де записи уривалися, і виявила останню серію рядків, що відрізнялася від усіх попередніх: не автоматично згенерований лог спостережень, а короткий текстовий запис, уведений уручну кимось, хто в ту мить, судячи з часової мітки, фізично перебував на станції — хоча за всіма офіційними документами в цей період станція мала бути безлюдною.

Запис складався з одного рядка: «Джерело підтверджено з достовірністю 96%. Рекомендую негайну евакуацію всього персоналу до з’ясування природи контакту. — Р. Валлент, керівник наукової групи, «Аврора-8»».

Амара кілька секунд дивилася на цей рядок, не в змозі вимовити ані слова.

— «Аврора-8», — нарешті сказала вона. — Не автономна консервація. Тут був екіпаж. Екіпаж, який зафіксував цей самий сигнал за рік до нас і був достатньо наляканий, щоб рекомендувати негайну евакуацію.

— І якого, якщо вірити довідці з корпоративного архіву про «втрату станції через технічну катастрофу», більше немає, — тихо завершила Ірис.

Вони сиділи в тиші кілька довгих хвилин, дивлячись на короткий, обірваний запис людини на ім’я Р. Валлент, чию долю, судячи з усього, корпорація вирішила задовго до того, як Амара Осей та її екіпаж взагалі дізналися про існування цієї системи спостереження.

— Нам треба дізнатися, що сталося після цього запису, — сказала нарешті Амара. — Чи була евакуація. Що з ними трапилося, якщо вона була або якщо її не було. Чи є ще файли з цього архівного розділу.

Вони продовжили пошуки, тепер уже методично, файл за файлом, і за сорок хвилин знайшли ще один документ — не журнал спостережень, а внутрішній технічний звіт про несправність, датований на два дні пізніше за останній запис Валлента. Звіт склала вже не людина, а автоматична діагностична система станції, і він описував сухою технічною мовою серію послідовних відмов: спершу аварійне відключення основного житлового модуля станції «Аврора-8» через «критичне перевищення параметрів структурного навантаження», потім повну втрату зв’язку з евакуаційним човном номер один, зафіксовану через одинадцять хвилин після старту, під час спроби виходу на орбітальну траєкторію до точки ретрансляції.

Одинадцять хвилин.

Амара дивилася на цю цифру довше, ніж на все інше у звіті, відчуваючи, як збіг — якщо це взагалі був збіг — вдавлюється в її свідомість майже фізичною вагою.

— Човен не долетів, — сказала Ірис безживним голосом. — Одинадцять хвилин після старту. Практично ідентично періоду сигналу.

— Можливо, це просто збіг у розрахунку траєкторії, — сказала Амара, хоча й сама не вірила власним словам, вимовляючи їх радше за звичкою шукати раціональне пояснення, ніж із реальної переконаності.

— А можливо, що б не зафіксував Валлент за два дні до того, воно вирішило не відпускати їх так просто, — відповіла Ірис, і в цих словах Амара почула те саме відчуття, яке сама намагалася не визнавати останні кілька хвилин: страх не перед абстрактною, теоретичною загрозою, а перед чимось, що вже одного разу продемонструвало здатність діяти, і діяти фатально, у відповідь на спробу екіпажу піти.

Далі в архіві не було нічого — ані фінальних звітів, ані записів про долю решти членів екіпажу, ані пояснень, що трапилося з самою станцією після втрати першого евакуаційного човна. Обрив був настільки різким, що не залишав сумнівів: хтось цілеспрямовано видалив усе, що сталося після цієї точки, залишивши лише те небагато, що якимось дивом пережило редагування, сховане в забутому куточку застарілої структури зберігання, яку, вочевидь, ніхто у відділі управління ризиками не вважав за потрібне перевіряти так ретельно, як слід було.

— Ми мусимо розповісти решті, — сказала Амара нарешті, закриваючи файл. — Усе. Включно з тим, що корпорація знала про це від самого початку й навмисно відправила нас сюди, не попередивши.

— Навіть Вікторові? — тихо спитала Ірис.

Амара довго мовчала, згадуючи його секундне сум’яття на ранковій планірці кілька днів тому, коли Ноа вперше згадав про синхронізацію архіву з корпоративним сервером.

— Поки що ні, — сказала вона нарешті. — Спершу Дерилу, Ноа та Мілі. Мені потрібно, щоб у нас була більшість, здатна ухвалити тверезе рішення, перш ніж ми дозволимо паніці — чи чомусь іще — визначати, що ми робитимемо далі.

За тонкою перебіркою бічної каюти, десь у глибині станції, вентиляційна система й далі видавала свій рівний, байдужий гул, і Амара, підводячись, щоб іти збирати решту, спіймала себе на тому, що вперше за вісім місяців вахти прислухається до цього звуку так, ніби очікує почути в ньому щось інше.