Ірма розповідає

Олена постукала у двері Ірми того ж вечора, залишивши Софі на піклування Марка з чітким наказом не відходити від доньки ні на крок.

Ірма відчинила не одразу — Олена чула за дверима кроки, звук відсуваного засува, паузу, ніби господиня роздумувала, чи варто взагалі відчиняти в таку годину. Коли двері нарешті розчахнулися, літня сусідка виглядала так, наче чекала цього візиту вже давно, просто сподівалася, що він не станеться.

— Заходьте, — сказала вона, відступаючи вбік. — Припускаю, розмова буде не короткою.

Кухня Ірми виявилася теплою, обжитою, з запахом трав'яного чаю й старого дерева — повною протилежністю тому напруженому відчуттю, що відтепер супроводжувало Олену у власному домі. Ірма поставила чайник, дістала дві чашки, і лише коли обидві сіли за стіл, Олена нарешті заговорила.

— Софі розмовляє з нею, — сказала вона без вступу. — З Кетрін Мерроу. Крізь стіну, із замкненої кімнати. Уже майже місяць, і мені вона не розповідала, бо боялася, що дівчинка так лишиться зовсім сама.

Ірма довго мовчала, розглядаючи пару, що здіймалася над її чашкою, перш ніж відповісти.

— Я боялася, що до цього дійде, — сказала вона нарешті. — Так було з кожною родиною, що затримувалася в цьому будинку довше за одну зиму. Будинок завжди обирає дитину. Завжди одну, найсамотнішу в родині, найготовішу почути те, що він хоче сказати.

— Що значить «обирає»? — запитала Олена, відчуваючи, як усередині неї холоне дедалі дужче з кожним словом сусідки. — Розкажіть мені все, Ірмо. Будь ласка. Я втомилася від напівправди й недомовок.

Ірма кивнула, ніби чекала саме цього прохання, і заговорила — повільно, ретельно добираючи слова, як людина, що розповідає історію не вперше, але щоразу заново переживає тягар того, що доводиться вимовляти вголос.

— Я живу тут із сімдесятого року, — почала вона. — Ваш будинок тоді вже був порожній — родина Мерроу давно виїхала, точніше, те, що від неї лишилося. Батьки Кетрін не змогли пережити зникнення молодшої доньки — не в сенсі, що померли, а в сенсі, що просто перестали жити по-справжньому. Батько почав пити, мати майже не виходила з дому. Вони формально володіли будівлею ще майже двадцять років, але фактично там ніхто не жив — просто не могли ні продати її, ні повернутися туди самі. Двоє старших дітей, хлопчики, виросли й роз'їхалися давно, щойно змогли, і, наскільки мені відомо, більше ніколи не поверталися до цього міста.

— А що сталося з Кетрін насправді? — запитала Олена.

— Цього ніхто не знає напевно, — Ірма похитала головою. — Але я розповім вам те, у що вірю сама, прожила поруч із цим будинком понад пів століття й бачила достатньо, щоб вірити в це твердо. Будинок на Олдергейт-стріт не вбиває людей, Олено. Він утримує горе. Батьки Кетрін так і не змогли відпустити свою втрату — їхнє горе було настільки сильним, настільки не здатним закінчитися, що воно, здається, увібралося в самі стіни будинку, застрягло в ньому, як застрягає запах у старій тканині. А сам будинок за десятиліття навчився цим горем користуватися.

— Користуватися як?

— Він шукає заміну, — сказала Ірма тихо, майже пошепки, ніби вимовляти це голосніше було б неповагою до чогось більшого за звичайний забобон. — Кожну родину, що живе там достатньо довго, він перевіряє — придивляється до дітей, шукає ту, що самотня, що готова почути голос із-за стіни й не розповісти про це одразу. І коли знаходить таку дитину, він не забирає її цілком, не у фізичному сенсі. Він забирає прив'язаність. Повільно, місяць за місяцем, дитина починає належати трохи менше власній родині й трохи більше — будинку, його голосам, його застиглому горю. Родини або виїжджають швидко, ще до того, як це починається по-справжньому. Або лишаються — і втрачають когось не повністю, але достатньо, щоб це розбило їм серце назавжди.

Олена сиділа нерухомо, відчуваючи, як кожне слово сусідки лягає поверх її власних спостережень останніх тижнів, складаючись в єдину, лячно логічну картину: стілець Софі, розгорнутий до вікна щоночі; її розмови з голосом за стіною; її небажання розповідати батькам, бо будинок уже почав, судячи з усього, перетягувати її прив'язаність на свій бік, крок за кроком, тиждень за тижнем.

— Скільки родин жило тут після Мерроу? — запитала вона хрипким голосом.

— Чотири, що я пам'ятаю, — відповіла Ірма. — Троє з них поїхали протягом першого року — щось помічали, лякалися, продавали будинок швидко себе на збиток, лишень би виїхати. Одна родина затрималася довше, років на п'ять. У них було двоє дітей. Один зрештою виріс цілком нормальним, звичайною дитиною. Другий… — Ірма замовкла, добираючи слова. — Другий так ніколи й не зміг повністю прив'язатися до власних батьків, навіть уже будучи дорослим. Вони переїхали зрештою, коли зрозуміли, що відбувається, але було вже пізно — щось у цій дитині назавжди лишилося… не з ними. Я бачила цю родину роки по тому, на похороні спільного знайомого. Той син — уже дорослий чоловік на той час — досі згадував цей будинок. Казав, що іноді досі чує, як хтось кличе його на ім'я уві сні.

Олена відчула, як до горла підступає нудота від жаху, набагато конкретнішого й відчутнішого за все, що вона відчувала до цієї розмови.

— Як це зупинити? — запитала вона. — Має ж бути спосіб.

Ірма подивилася на неї довгим, важким поглядом — поглядом людини, яка знає більше, ніж готова сказати одразу, але яка також розуміє, що мовчання більше нікому не допоможе.

— Будинок не злий сам по собі, Олено, — сказала вона нарешті. — Він не демон, не прокляття в звичному розумінні. Він — горе, що застрягло й не знає, як закінчитися. Щоб його зупинити, треба закрити саме ту, стару втрату — не вигнати будинок, а допомогти йому нарешті відпустити Кетрін. Але як саме це зробити, я не знаю. Я не фахівець у подібних речах, люба. Я просто стара жінка, що надто довго живе поруч і надто багато бачила, щоб удавати, ніби не помічає.

Олена подякувала Ірмі, пообіцяла тримати її в курсі й пішла додому в темряві, відчуваючи тяжкість почутого всім тілом, ніби кожне слово сусідки додало їй на плечі невидимий вантаж. Але разом із тяжкістю прийшло й щось інше — ясність. Уперше за два місяці вона точно знала, з чим має справу. І знала, що часу на зволікання в них більше не лишилося.