Хроніка: Сіра Парасоля — Роздертий плащ

За дванадцять годин до того, як Дейв і Поппі розглядали плями на манжеті його сорочки в підвалі, Найджел Фіцджеральд лежав горілиць на бетонній підлозі недобудованого бізнес-центру на околиці Шордіча й думав, що десь посеред кар’єри міського віджиланте варто було б обзавестися міцнішим взуттям.

— Вставай, красунчику, — сказав чоловік, що навис над ним, із тією особливою інтонацією, яку набувають люди, що багато років пропрацювали вишибалами, а потім вирішили змінити професію на щось менш законне. — Або лежи. Мені, чесно кажучи, все одно.

Найджел підвівся. Не тому, що послухався, а тому, що лежати на бетоні в березні, навіть у гарному плащі, було просто холодно, а холод — це єдине, до чого він так і не виробив імунітету за два роки практики.

Їх було троє, і це, за досвідом Найджела, було майже ідеальне число: достатньо, щоб створити проблему, і недостатньо, щоб вона стала нерозв’язною. Один уже сидів, притулившись до бетонної колони, потираючи зап’ясток там, де парасоля застала його зненацька хвилину тому. Другий нависав зверху, з тією загрозою в голосі, за якою було більше стажу, ніж справжньої сили. Третій — найтихіший, а тому й найнебезпечніший — стояв осторонь і, здається, знімав усе, що відбувається, на телефон, що Найджела зацікавило значно більше, ніж удар під ребра, який за цим пішов.

Він зігнувся, не тому, що удар був сильним — він був, чесно кажучи, доволі слабким, — а тому, що згинання давало доступ до внутрішньої кишені плаща, де зберігався другий, менш помітний інструмент його ремесла: невеликий, але надзвичайно їдкий балончик, який Марлон якось дістав «нагоді» і про походження якого Найджел волів не питати.

Те, що сталося далі, зайняло приблизно сорок секунд і коштувало Найджелові нового розриву на плечі плаща — гострий край металевої балки, об яку він невдало вдарився, ухиляючись від третього, того, що з телефоном, — але закінчилося тим, що всі троє сиділи на підлозі з тією особливою сльозливістю в очах, яка гарантовано знижує бойовий дух на найближчі пів години, а телефон третього лежав у кишені плаща Найджела, а не в його власній.

— Хто вас найняв? — запитав він, обтрушуючи плащ і намагаючись не кривитися від болю в ребрах.

Відповіддю було мовчання тієї особливої якості, яку Найджел навчився безпомилково розпізнавати: не мовчання невідання, а мовчання страху перед тим, хто заплатив більше, ніж коштує будь-яка чесність перед незнайомцем у сірому плащі.

— Добре, — сказав він, піднімаючи з підлоги уламок арматури й з філософським виглядом відкидаючи його вбік. — Не відповідайте. Телефон я все одно заберу з собою, а на ньому, готовий закластися, знайдеться щось цікавіше за ваші імена.

Він мав рацію. Наступного ранку, сидячи за кухонним столом із горням чаю й розкладеним перед собою вмістом чужого телефона, Найджел виявив листування, в якому хтось, підписаний просто «Б. Г.», обговорював «роз’яснювальну бесіду з мешканцями, які надто багато запитують про кошторис на покрівлю».

Б. Г. Це ім’я спливало вже не вперше за останній місяць. І, що гірше, судячи з формулювань, «роз’яснювальні бесіди» не обмежувалися словами.

Він зателефонував Марлонові.

— Ти мав рацію щодо Грімшоу, — сказав він без передмов, щойно той відповів. — Тільки справа серйозніша, ніж ми думали. У нього є люди. Справжні люди, а не просто пара міцних хлопців для остраху.

— Казав же, — долинуло з другого кінця з тією сумішшю самовдоволення й тривоги, що була фірмовим стилем Марлона в будь-якій ситуації. — Слухай, я тобі ще вчора писав, тільки не по телефону, бо…

— Бо ти параноїк, я в курсі.

— Бо в мене є підстави, Найджеле. Це різні речі.

Найджел усміхнувся, потираючи ребра, і подивився на плащ, акуратно повішений на гачок поруч із ще двома точно такими самими, тільки вже без запасних, бо цей, третій, був розідраний настільки ґрунтовно, що навіть він, відомий своєю ощадливістю в питаннях маскування, визнав: пора викинути й купити новий.

Він згадав Дейва — той факт, що Дейв останнім часом надто часто опинявся поблизу, надто часто ставив запитання, надто довго дивився на нього в ліфті з виразом людини, що обчислює невідому змінну, — і вперше за два роки відчув не досаду, а щось схоже на занепокоєння іншого роду.

Якщо Грімшоу наймає людей для «роз’яснювальних бесід» із мешканцями, які ставлять надто багато запитань, а Дейв, судячи з останніх кількох тижнів, став людиною, яка ставить найбільше запитань у всьому будинку — просто не про те, про що треба, — то це переставало бути кумедним непорозумінням і починало перетворюватися на проблему, за яку Найджел почувався відповідальним.

Він склав телефон у пакет для доказів — ще одна річ, яку зберігав під дошкою підлоги, нарівні з блокнотом, — і написав Джин коротке повідомлення: «Є матеріал. Треба зустрітися. Не терміново, але важливо».

Відповідь прийшла майже миттєво: «Завжди важливо, коли ти так пишеш. Завтра, на звичайному місці».

Перш ніж прибрати телефон, Найджел ще раз проглянув листування Б. Г. з трьома своїми недавніми знайомими й зупинився на одному повідомленні, надісланому три дні тому: «мешканці з 4-го і з верхніх поверхів ставлять питання про кошторис, розберіться акуратно, шуму не здіймати». Слово «акуратно» з уст людини, що наймає людей для побиття сусідів арматурою на будівництві, звучало майже глузливо.

Він подумав про мешканців верхніх поверхів. Про те, що формально це включало й квартиру Дейва. Про те, що людина, яка останнім часом стала надто цікавою, надто спостережливою і надто часто опинялася поблизу саме тоді, коли їй слід було бути де завгодно, але не поблизу, теоретично могла потрапити до категорії «надто багато запитань».

Думка про це неприємно засіла десь під ребрами, там само, де ще боліло від учорашнього удару, й не відпускала увесь інший вечір.

Найджел прибрав телефон, налив собі ще чаю і подумав, що непогано було б, для різноманітності, прожити бодай один спокійний тиждень. Зважаючи на те, що далі в календарі значилася зустріч із журналісткою, розмова з нервовим інформатором і, судячи зі звуків зі сходового майданчика, чергова порція запитань від сусіда згори, спокійний тиждень, схоже, відкладався на невизначений термін.

Він вийшов на кухню, де на підвіконні стояла герань — подарунок місіс Гіґґінс на новосілля, єдина рослина в квартирі, за якою він справді доглядав із тією ж скрупульозністю, з якою планував свої нічні вилазки, — і, поливаючи її, спіймав себе на думці, що за всіма цими Грімшоу, телефонами й роз’яснювальними бесідами він цілком забув написати Дейвові щось змістовніше, ніж черговий «наступного тижня точно».

Він написав: «Дейве, серйозно, пробач за постійні скасування. Обіцяю нормальний вечір цього тижня. Без телефона, без форс-мажорів». Надіслав. Подивився на повідомлення ще секунду і, повагавшись, дописав: «Ти взагалі як? Останнім часом якийсь задумливий».

Відповідь прийшла за кілька хвилин, незвично довга для Дейва: «Усе чудово! Просто багато думаю про різне 🙂 До речі, як твоє прання взагалі, усе нормально?»

Найджел прочитав повідомлення двічі. Потім ще раз. У питанні про прання було щось, що дряпало так само, як дряпав плащ на лікті, — незрозуміло, але безпомильно, — і вперше за два роки він подумав, що, можливо, його сусід згори становить для його таємниці загрозу значно реальнішу, ніж будь-хто з людей Грімшоу.