Меню, схвалене двічі

Лоренцо Гаспаріні був гідрологом і розумів воду. Він міг за кольором струмка визначити, скільки в ньому вапняку, за звуком річки сказати, яка буде повінь, а за тим, як хлюпоче озеро біля причалу, здогадатися, що десь на глибині дванадцяти метрів лежить старий якір. Єдине, чого він не вмів розуміти, — це папери. Папери текли повз нього, як вода повз камінь: він бачив їх, він навіть на них спирався, але проникнути в них ніколи не намагався.

Тому, коли два місяці тому йому на пошту надійшло меню весільної вечері, він написав: «Чудово, схвалюю». Коли за тиждень надійшло друге, виправлене, він написав: «Теж чудово, схвалюю». Обидві фрази він набрав із чистим серцем і ясною головою, як людина, що відповідально ставиться до шлюбу.

А сьогодні, в понеділок, о дванадцятій дня, він сидів за довгим дерев'яним столом у трактирі «Шість ложок» під Луккою, наречений, голодний і абсолютно щасливий, перед п'ятьма накритими тарілками. Поруч із ним сидів Томмазо, стажист організаторки, худий юнак у завеликій куртці, якого К'яра прислала як «очі й вуха» з наказом: «Не пий, не їж зайвого й записуй усе». Томмазо записував. На колінах у нього лежав товстий зошит, куди він заносив відомості з гарячковістю людини, готової до того, що будь-яка дрібниця колись знадобиться слідству.

— Запис перший, — шепотів він. — Приміщення: дерев'яний стіл, свічки, на стіні вепр. Вепр справжній. Не лебідь. Добре.

— Томмазо, — сказав Лоренцо, — ти можеш їсти. Це дегустація.

— Мені звелено не їсти зайвого.

— Це не зайве, це п'ять страв.

— Тоді я спробую тільки половину кожної. — Томмазо подумав. — Ні, краще третину. — Він подумав іще й записав: «Нотатка: з'ясувати, скільки становить третина п'яти страв».

З кухні вийшов господар трактиру, а за сумісництвом шеф-кухар і власник кейтерингу, Беппе Скуїлаче. Це був чоловік років п'ятдесяти, широкий у плечах, м'який у животі, з вусами, які він, здавалося, не стриг, а виховував. Він носив білий фартух і кілька таємних кривд на долю. А ще Беппе був відомий на всю Тоскану тим, що плакав над соусами. Не з якоїсь особливої причини. Просто соус, правильно зварений, пробуджував у ньому такі глибокі почуття, що без сліз виходило тільки в посередності.

(Відступ про кухарів. Добрий кухар від поганого відрізняється не руками й не смаком, а здатністю вірити, що обід може бути подією. Ті, хто вірить, часто плачуть. Ті, хто не вірить, як правило, працюють у їдальнях при заводах і цілком задоволені життям.)

— Лоренцо! — Беппе розкрив обійми, і фартух його заколихався, мов вітрило. — Мій хлопчику! Наречений! Я пам'ятаю тебе ось таким! — Він показав рукою на рівні столу. — Ти тоді стояв на стільці й просив добавки.

— Добрий день, Беппе.

— Двісті порцій, як мама сказала, буде в найкращому вигляді! — Беппе витер очі, хоча ще нічого не готували. — А це що за юнак?

— Томмазо. Він записує.

— Записує? От і славно. Нехай запише, що Беппе Скуїлаче не підводив жодного весілля в Луччі вже двадцять шість років.

Фраза про двісті порцій минула повз Лоренцо так само, як минали повз нього всі числа, що не стосувалися гідрології. Якби він замислився, то помітив би, що гостей буде сто шістдесят. Але він був голодний, і мозок його в такі хвилини працював лише в одному напрямку, у бік тарілок.

Першою подали закуску: морське асорті на льоду, креветки, мідії, рапани, тонкі скибочки восьминога з лимоном. Страва виглядала гарно й пахла так, ніби море, зніяковівши, намагалося справити враження. Лоренцо взяв виделку. Він навіть заніс її над креветкою. Він уже майже відчував на язиці солодку морську вологу.

— Стій! — сказав Беппе.

Це було сказано так, як кажуть «стій» люди, які бачили на дорозі дитину, а за дитиною вантажівку. Лоренцо завмер. Томмазо перестав писати. Навіть вепр на стіні, здавалося, насторожився.

— Що? — спитав Лоренцо.

— Лоренцо Гаспаріні, — повільно промовив Беппе, і вуса його сіпнулися. — Ти забув, як тебе звати?

— Ні, — обережно сказав Лоренцо. — Лоренцо.

— А твоя алергія?

Тут Лоренцо нарешті впустив виделку. Креветка лишилася на льоду, втупившись у нього чорним оком. Він раптом ясно згадав, і від спогаду в нього похололи пальці, як у дванадцять років на дні народження в двоюрідного брата він з'їв одну-єдину ложку соусу. Потім усі обличчя навколо стали розпливатися, горло раптом перестало бути горлом, а мама в паніці кричала в телефон, і хтось поливав його водою, а хтось тицяв під ніс оцет, і тільки дядько Нандо, як не дивно, тримав себе в руках і повторював: «Дихайте, дихайте».

Креветки. Морепродукти. А ще кедрові горішки, які в Тоскані клали в пасту, у десерти й, як підозрював Лоренцо, у душу.

— Я забув, — сказав він. Голос у нього вийшов тоненький.

— Він забув, — повторив Беппе, звертаючись до стелі. — Наречений забув, що вмирає від креветок.

— Запис другий, — прошепотів Томмазо тремтячим олівцем. — Наречений ледь не помер. Поки що не помер. Вепр ні до чого.

— Але ж я схвалив меню! — вигукнув Лоренцо. — Двічі!

— Бо не читав! — Беппе сплеснув руками. — Там же написано, мій хлопчику! Креветки, мідії, паста з песто з кедрових горішків, десерт із праліне з кедрових горішків, і навіть у п'ятій страві кедрові горішки! У кедрових горішках у тебе, наскільки я пам'ятаю, особлива індивідуальність!

Він сів на лаву і, до великого жаху Томмазо, заплакав у свої вуса. Сльози були великі, чесні, кухарські.

— Я пам'ятаю, як це було, — сказав Беппе крізь сльози. — Мені було вісімнадцять, я допомагав матері на кухні. Ти посинів просто в нас на очах. Більше не хочу бачити такого. Ніколи.

— Беппе, — сказав Лоренцо, — дякую. Я не знаю, що сказати.

— Казати нічого. Ти житимеш. — Беппе висякався в серветку, скручену у формі лебедя. — І, до речі, у тебе є цей шприц? Той, що носять із собою?

Лоренцо відкрив рота. Закрив. Відкрив знову.

— У бардачку, — сказав він нарешті. — Він лежить у бардачку. Я його туди поклав, бо в кишені він м'явся.

Томмазо схопився. Зошит упав на підлогу. Він мовчки кинувся із зали з таким виглядом, ніби ніс на плечах долю Тоскани.

(Відступ про алергіків. Люди з важкою алергією поділяються на два сорти: ті, хто носить шприц із собою завжди й боїться всього, і ті, хто залишає його в бардачку й боїться рівно до того моменту, як хтось вимовить слово «креветка». Лоренцо належав до другого сорту. Статистика, втім, каже, що більшість людей належить до другого сорту. Статистика взагалі дуже зла.)

За чотири хвилини Томмазо повернувся захеканий, зі шприц-ручкою у витягнутій руці, як з олімпійським смолоскипом, і поклав її на стіл між креветками й восьминогом.

— Він на місці, — видихнув Томмазо. — Я перевірив термін придатності. Він придатний. До наступного березня. — Він помовчав. — Але я не знаю, як цим користуватися.

— Сподіваюся, ніхто не дізнається, — сказав Лоренцо.

Вони сиділи так хвилин десять: наречений, кухар і стажист, а між ними на столі лежала річ, що могла врятувати життя. Потім Беппе витер обличчя, підвівся й сказав уже зовсім іншим голосом, діловим і грізним:

— Так. Усе міняємо. Креветок немає, горішків немає, восьминога немає, морського соусу немає. Беппе Скуїлаче ніколи не труїв нареченого, і зараз не почне. За два дні надішлю нове меню. Ти його прочитаєш.

— Я прочитаю, — пообіцяв Лоренцо.

— Прочитаєш кожен рядок.

— Кожен.

— Уголос.

— Уголос, — погодився Лоренцо.

Коли вони вийшли на вулицю, було вже по-осінньому світло й тихо. Томмазо йшов поруч, притискаючи до грудей зошит. Лоренцо дивився на стару Лукку, на червоні черепичні дахи й неквапливих перехожих і вперше за останні місяці почувався так, ніби йому щойно показали власне відображення. Воно виявилося не надто лестивим.

Він, учена людина, звик розбиратися в повенях, в наносах, у тиску підземних вод. І при цьому він два місяці поспіль ставив підпис під речами, яких не читав. Договір із віллою він теж, до речі, не відкривав. Список гостей він підписав не дивлячись. Вибір оркестру, ресторану і навіть маршрут весільного кортежу вирішували за нього інші люди, і він, як чесний камінь у потоці, не опирався.

Що ще він не прочитав? Що ще він схвалив, не розуміючи, що схвалює?

Питання було недобре. Воно оселилося в Лоренцо десь під ребрами й лишилося там, тихе, прохолодне, як риба в глибокій воді. Лоренцо хотів би його викинути, але знав, що це неможливо. З такими питаннями, як із алергією, доводиться жити, поки не навчишся читати дрібний шрифт.

— Томмазо, — сказав він, — скажи К'ярі, що я хочу подивитися всі документи. Усі. Договір із віллою, список гостей, контракти з постачальниками.

— Усі? — перепитав Томмазо, і в голосі його прозвучав тихий жах. — Але їх там… — він почав лічити на пальцях і, дійшовши до восьми, здався.

— Усі, — повторив Лоренцо. — Я хочу знати, що я підписав. І заодно, — він раптом усміхнувся, — що тут робить вепр?

Томмазо розкрив зошит і записав: «Питання про вепра залишається відкритим».