Триста лебедів у бальній залі

Буває така тиша, що виникає лише там, де на вас дивляться триста пар скляних очей і жодній парі не спадає на думку кліпнути. К'яра Бенедетті почула цю тишу о чверть на восьму ранку, на порозі бальної зали вілли «Чіньо Б'янко», і відразу зрозуміла, що день не задався. Річ була не в самій тиші. Тиші у її професії взагалі слід було остерігатися: тиша означала, що ніхто ще не встиг нічого зламати, а отже, все головне ще попереду.

Ранок, проте, починався чудово. Озеро Комо лежало внизу, мов розлите молоко з легким сталевим присмаком, над водою висів тонкий серпанок, а на терасі пахло кавою та мокрим камінням. К'яра приїхала раніше за всіх, як приїздила завжди: планшет під пахвою, телефон у зубах і на обличчі той вираз, який вона сама називала «спокійна впевненість», а її стажист Томмазо — «зараз когось звільнять». До весілля Джулії Альтобеллі та Лоренцо Гаспаріні лишалося чотирнадцять днів. У таблиці під назвою «ВЕСІЛЛЯ_фінал_правда_остання» всі чотирнадцять днів були розписані по годинах, і навпроти сьогоднішнього «7:30, огляд зали» стояла порожня клітинка, у яку К'яра збиралася із задоволенням поставити зелену пташку.

Вона штовхнула важкі двері плечем.

Лебеді стояли рядами. Вони стояли на підставках, під скляними ковпаками, на дзеркальних майданчиках і просто на паркеті, розпростерши крила або притиснувши їх до боків, витягнувши шиї чи вигнувши їх, як знаки питання, адресовані особисто їй. Білі, чорні, чорно-білі, один підозріло рожевий. Вони займали залу від дверей аж до сцени, де мав грати оркестр, і далі, і сходами на галерею, де мав стояти фотограф. К'яра, звикла перераховувати все, що піддається лічбі, почала лічити й збилася на другому ряду, бо табличка на одній з підставок свідчила: «Лебідь-шипун, що стежить за вами».

— Не торкайтеся, — сказав голос за її спиною.

Вона не торкалася. Вона взагалі стояла так нерухомо, як стоять люди, не певні, що перебувають у реальності. (Відступ перший. Реальність, як відомо, не читає чужих планів. Вона існує незалежно від таблиць, і цим, певно, пояснюється більшість нещасть на світі.)

Чоловік, який це промовив, був невисокий, сивий, одягнений у оксамитовий піджак кольору качиного яйця і тримав у лівій руці лупу, а в правій теку, причому з такою гідністю, ніби це були не папери, а скрижалі. На грудях у нього красувався значок: «Проф. А. Кастаньйолі, голова». Голова чого саме, значок не уточнював. Людині з такою поставою пояснення були ні до чого.

— Професор Ауреліо Кастаньйолі, — відрекомендувався він і схилив голову з церемонністю, з якою в інших країнах відрекомендовуються королі. — Національне товариство майстрів і любителів таксидермії. Секція водоплавних. А ви, як я розумію, з обслуговуючого персоналу?

— Я організаторка весілля, — сказала К'яра дуже рівно. — Яке відбудеться в цій залі. Через чотирнадцять днів. Зі ста шістдесятьма гостями. Без лебедів.

— Весілля? — Професор підняв брови, і лупа блиснула, як око птаха, що помітив у траві щось їстівне. — Але тут, синьйоро, проходить Тридцять сьома виставка «Крило і Перо». Залу зайнято нами на два тижні. Усе оформлено документально.

Він розкрив теку. Папери в ній лежали з тією акуратністю, яка буває лише в людей, що давно звикли вигравати суперечки, не підвищуючи голосу. К'яра побачила печатку вілли, підпис управителя Фаусто Дель Ньєро, розмашистий, як у людини, якій завжди є що підписати, і дату. Дата була на тиждень раніше за ту, що значилася в контракті К'яри.

— Ми бронювали першими, — м'яко зауважив професор.

— Ми бронювали за вісім місяців, — так само м'яко відповіла К'яра.

— Тоді, гадаю, нас обох ввели в оману. — Він перегорнув сторінку. — Але зверніть увагу на пункт чотирнадцятий. Експонати, розміщені на час Виставки, не підлягають переміщенню, зняттю чи іншим маніпуляціям до її закриття. Закриття, як зазначено тут, — субота, дванадцята година дня. Страховка на двадцять дві тисячі євро, синьйоро, перестає діяти тієї секунди, коли хтось зрушить із місця бодай одну підставку.

К'яра подивилася на дату. Субота. Дванадцята дня. Церемонію було призначено на шосту вечора того самого дня.

Шість годин. Рівно шість годин на те, щоб винести триста чучел, вимити залу, розставити сто шістдесят стільців, розвісити гірлянди, внести квіти, перевірити звук і, по змозі, пояснити комусь, що далі не можна ні стояти, ні дихати.

— Скільки їх тут? — спитала вона.

— Триста чотири, — із гордістю сказав професор. — Включно з перлиною колекції, Королевою Ортензією. Їй сто дванадцять років. Вона старша за саму віллу. Ми чекали сорок експонатів, але майстри приїхали з родинами, друзями і, як водиться, зі своїми улюбленцями.

(Відступ другий, про таксидермістів. Той, хто гадає, що люди, які присвятили життя набиванню мертвих птахів, — істоти похмурі й нелюдимі, ніколи не бачив їх на з'їзді. Вони галасливі, товариські, співають хором і сперечаються про якість скляних очей до третьої ночі. Щоправда, співрозмовники в них, як правило, воліють мовчати. Можливо, саме тому вони так люблять одне одного.)

К'яра не відразу помітила, що в неї тремтить нижня губа. Вона прикусила її. Не плакати. Тільки не при лебедях. Лебеді, як відомо, чують слабкість, особливо мертві.

— Чи можу я поговорити з управителем?

— Я тут, — сказав інший голос.

Фаусто Дель Ньєро увійшов так, як входять люди, що давно навчилися з'являтися саме тоді, коли проблема визріла настільки, що її можна вигідно продати. Він був високий, засмаглий і всміхався тією особливою усмішкою, на яку здатна лише людина, на чиєму рахунку лежать дві ваші передоплати. К'яра всміхнулася у відповідь. Її усмішка була відточена на курсах, і в неї виходило краще.

— Фаусто. У нас у залі триста чотири лебеді.

— К'яро, люба, це маленьке непорозуміння. Буває. У журналі виявився подвійний запис. Сезон, нерви, папери. — Він розвів руками. — Але, по суті, проблеми немає! Виставка закривається в суботу опівдні. Весілля о шостій. Лишається цілих шість годин.

— Шість годин, — повторила К'яра.

— Розкіш! Багато хто й за годину встигає.

— Багато хто за годину прибирає коробки, Фаусто. А не триста чотири застраховані лебеді.

— Професор Кастаньйолі — людина виняткової порядності, — сказав Фаусто і поклав руку професорові на плече. Професор ввічливо, але дуже чітко цю руку зняв.

У кишені завібрував телефон. К'яра дістала його, побачила ім'я і відчула, як усередині щось м'яко опустилося на два поверхи вниз. «Джулія Альтобеллі (наречена)». Повідомлення гласило: «Як зала? Лоренцо хоче приїхати подивитися в неділю. Я сказала, що ти все тримаєш під контролем 🙂».

К'яра подивилася на смайлик. Смайлик дивився на неї. За смайликом стояла жінка, реставраторка фресок, яка якось при ній відмовилася прийняти поставку скатертин, бо відтінок «слонова кістка» виявився на пів тону ближчим до «молочного». Жінка, що вміла за дві хвилини перетворювати ввічливість на припис.

К'яра надрукувала: «Зала майже готова до огляду! Усе йде за планом». Подумала. Стерла «майже». Подумала ще. Повернула «майже». Надіслала.

Це була перша брехня, яку вона сказала за дванадцять років у професії, і їй належало дізнатися, що за першою завжди йде ціла процесія. (Відступ третій. Організатори весіль, як і всі великі люди, починають із брехні на спасіння, а закінчують тим, що самі забувають, де закінчувалося спасіння і починалася звичка.)

— Прошу вас, — сказав професор, і в його погляді, на подив К'яри, виявилося щось схоже на співчуття, — не чіпайте Ортензію. Вона дуже крихка.

— А Ортензія, — тихо спитала К'яра, — часом не вміє сама ходити?

— Люба моя, — сказав професор, — вона сто дванадцять років не робила нічого, окрім як стояла гідно. Не думаю, що почне зараз.

Телефон ожив знову. Прийшло повідомлення з незнайомого номера, який, як К'яра пригадала, належав матері нареченого: «Люба К'яро! Невелике прохання щодо списку гостей. Не хвилюйтеся, нічого страшного, я надішлю доповнення. Е. Г.».

К'яра втретє за ранок відчула, як щось усередині опускається. Тільки тепер воно опускалося не на два поверхи, а в підвал.

Вона відкрила таблицю. Знайшла останній вільний рядок. Подумавши з хвилину, обережно, як сапер кладе останній дріт, надрукувала: «Лебеді. Термін: ???»

Лебеді дивилися на неї скляними очима. Королева Ортензія, на постаменті посеред зали, дивилася особливо пильно. На мить К'ярі здалося, що в одному з її очей щось блиснуло. Але, звісно, це була просто гра світла.

Звісно.