Спорожнілий зал

Я сказав одне слово й пішов.

Це єдине, що я міг. Усе своє життя я ховався за стінами, і ось зараз мав вимовити одну коротку репліку з темряви, не бачачи її обличчя, знаючи тільки, що від цього залежить усе. Я простояв біля дверей залу сорок хвилин. Слухав, як вона грає, як зал сміється, як Пліткарка рипить у потрібних місцях. Коли згасло світло, я відчув, як серце ухнуло вниз, і подумав: усе, це кінець. А потім почув голос Поля, і побачив, як у темряві спалахує «служниця», і зрозумів, що Рамбуа написала цю п'єсу саме для такої хвилини.

Я сказав «давно». Голос у мене не тремтів. Я сам здивувався.

А потім вийшов у двір, бо в залі стало занадто тісно від оплесків, і там, біля велосипеда без коліс, ковтнув холодного грудневого повітря й виявив, що плачу. Тихо, без звуку, як плачуть люди, в яких немає звички.

— Ти там стояв, — сказав батько.

Він вийшов слідом, без шарфа, в самому піджаку, і простягнув мені свою хустку, величезну, картату, що пахла тютюном і глиною.

— Я почув голос, — сказав він. — Подумав: знайома інтонація. Тільки я так не вмію.

— Ти мовчав у залі.

— Я сидів поруч із Режисом. Мені треба було стежити за його руками. — Він усміхнувся. — Він, до речі, сидить зараз у кабінеті директора. Разом із твоєю знайомою з рулеткою. Вона, судячи з усього, звикла вести такі розмови стоячи.

— Що там?

— Не знаю. Але директор Фарж, коли побачив договір, зблід так, що я занепокоївся за його тиск. Він, виявляється, нічого не знав. Режис підробив протокол піклувальної ради. — Батько поклав мені руку на плече. — Іди до неї. Вона шукає тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Я дивився на неї, коли вона грала, — сказав він. — Так дивляться на того, кого чекають.

Я не пішов одразу. Спочатку постояв ще хвилину. Потім повернувся в зал, але Каміллу оточили так щільно, що пробитися було неможливо. Навколо неї стояла мама, плакала й сміялася одночасно, а тато мовчки тиснув мені руку, ніби ми щойно уклали вигідну угоду. Вона побачила мене понад усіма головами. Не сказала ні слова. Просто усміхнулася. І цього вистачило.

* * *

Решта відбулася так швидко, що потім я міг відновити події лише по уривках.

У понеділок до школи приїхали троє людей із портфелями. Вони провели в кабінеті директора чотири години, і коли вийшли, на обличчях у них був такий вираз, який буває в людей, що знайшли в чужій шафі цілий склад скелетів. Адель Бонфуа, не знімаючи робочих черевиків, пройшла коридором, зайшла в зал і обмірила його згори донизу своєю жовтою рулеткою. Потім написала на аркуші один рядок, підписала й прикріпила до дверей.

Рядок називався «Припис». Він гласив, що будь-які роботи з перепрофілювання будівлі Старого залу заборонені; що договір із компанією «Ліон-Івентс» не має юридичної сили; що будівля підлягає реставрації зі збереженням театральної функції.

— Реставрація? — спитав Тео, читаючи через плече.

— Реставрація, — сказала Жюльєтта. — Значить, зал не зламають.

— Значить, його вимиють, пофарбують і повернуть нам за два роки, — сказав Поль. Він стояв із чайником, як завжди, і в його голосі вперше за сорок років прозвучало щось на кшталт урочистості. — Колосники залишать. Мені сказали. Ті самі. Нашу червону нитку теж.

— А Пліткарку? — спитала я.

— Дошку, — сказав Поль, — внесли окремим пунктом.

Я сміялася хвилин десять.

Лаво зник тихо, як зникають люди такого роду. У вівторок його відсторонили від посади, у середу він дав свідчення в присутності юриста, а надвечір повз школу проїхала машина, і з вікна хтось махнув шовковим шарфом, але мені здалося, що це був не він. Я не люблю зловтішатися. Але, чесне слово, коли Суфлер цього дня вийшов на ґанок, сів на нагріту сходинку й дуже виразно подивився в бік дороги, в мене потепліло на душі.

Мадам Ренар отримала від директора Фаржа листа з подякою й пропозицією очолити програму на час реставрації. Прочитавши, вона довго стояла біля портрета Ежені Рамбуа, потім тихо сказала: «Ну ось і все, люба». І вперше за всі роки, що я її знаю, вийшла з кабінету без олівця за вухом, і ніхто не наважився їй про це сказати.

* * *

У середу ввечері, напередодні закриття залу, ми піднялися на галерею.

Нас було шестеро: я, Камілла, Тео, Жюльєтта, Поль і мадам Ренар. Ішли вузькими сходами гуськом, і сходинки рипіли під нашими ногами хором. Нагорі було холодно, пахло крейдою й старою цеглою. Стіна стояла на місці: списана, строката, з пиками, серденьками й словом «пробачте».

Батькове прізвище було відкрите. Лантух лежав на підлозі, і ніхто не став його піднімати.

— Нового разу не буде, — сказала Камілла, дивлячись на стіну. — Пам'ятаєш? Ти сказав мені це першого дня.

— Пам'ятаю.

— А тепер буде.

— Тепер її не зламають.

Мадам Ренар дістала з сумки коробку крейди, кольорової, товстої, дитячої. Роздала кожному по одній. Поль обрав синю, Жюльєтта червону, Тео зелену, бо зелена йому личила. Камілла взяла білу. Мені дісталася чорна.

Ми розписувалися по черзі, на вільних цеглинах між старими підписами. Тео намалював поруч із прізвищем чайник. Жюльєтта вивела крихітний наперсток. Поль довго стояв над цеглиною, поки не написав нерівними літерами: «П. Гарньє. Сорок років». Мадам Ренар поставила лише дві літери: «О. Р.» І поруч, дрібно: «Дякую, Ежені».

Камілла підійшла до стіни останньою.

Вона стояла й дивилася на крейдяні підписи, а потім раптом простягнула мені свою крейду.

— Підпишися спочатку ти, — сказала вона.

— Чому?

— Тому що в твого батька вікно. А поруч має бути інше.

Я подивився на батьківський підпис. «Ф. Лефевр». Поруч тушшю віконце, чотири квадрати, прочинена стулка, фіранка, відсунута досередини. Я взяв чорну крейду. Під батьковим прізвищем написав: «А. Лефевр». А поруч, праворуч, намалював друге вікно. Таке саме, на чотири квадрати. Тільки стулка в нього була відчинена навстіж, і фіранка відкинута, і в отворі стояла маленька постать, трохи нахилившись уперед, як людина, що чекає відповіді.

Камілла дивилася на малюнок мовчки. Потім узяла білу крейду й під моїм вікном акуратно вивела: «К. Дюваль». А ще нижче, дрібним почерком:

«Аврора залишилася».

Тео за нашими спинами голосно висякався в рукав.

— Я не плачу, — сказав він. — Це пил.

— Історичний, — сказала Жюльєтта.

* * *

Коли всі розійшлися, ми залишилися вдвох.

Було вже по одинадцятій. У залі горіла одна «служниця»: на сцені, на своїй тонкій стійці. Рама стояла на місці. Стулка була прочинена, як першого дня. У порожніх рядах сиділа тиша, густа, оксамитова, із легким запахом лаку.

Ми сіли на край сцени. Не поруч: між нами лежав мішок із піском, той самий, який ми так і не прибрали, і мені раптом стало смішно.

— Це він нас розділив, — сказала Камілла.

— Він історична реліквія.

— Він між нами.

— Тоді приберемо.

Я встав, підняв мішок за куток і відніс до стіни. Коли повернувся, вона сиділа вже ближче.

— Мені дали картку, — сказала Камілла. — Того вечора, після спектаклю. Жінка з Парижа. Трупа, що ставить сучасні п'єси. Каже, що чула мене в третьому акті. Що хоче запросити на прослуховування в січні.

— Камілло.

— Я не знаю, що з цим робити.

— Іди, — сказав я.

— Ти не хочеш, щоб я залишилася?

— Хочу. Але не тому.

Вона дивилася на мене, і в очах у неї стояла ця сіро-світла, прозора втома, яку я тепер знав напам'ять.

— У тебе Нант, — сказала вона.

— У мене Нант.

— А в мене, може, Париж.

— Чотири години потягом, — сказав я. — Я перевірив.

Вона засміялася. Тихо, трохи волого.

— Ти перевірив розклад?

— Це моя спеціальність.

— Я більше не боюся запізнитися, — сказала вона. — Раніше мені весь час здавалося, що всі пішли вперед, а я біжу слідом. Тепер я думаю, що просто йду іншим маршрутом. Довгим.

— Ти бачиш більше.

— Ти запам'ятав.

— Я записав, — сказав я. — Тільки не в блокнот.

Вона присунулася ближче. Зовсім. Я відчув тепло її плеча, запах ванілі й стружки, побачив, як під коміром светра блиснув шнурок із ключем. Вона підняла обличчя.

Ми цілувалися недовго. Це було тихо й дуже просто, як кажуть правду: без гучних слів і без стін. Стулка вікна ледь хитнулася від протягу, «служниця» на стійці блимнула, ніби підморгнула нам, і десь далеко, в глибині залу, рипнула Пліткарка.

— Вона все чула, — прошепотіла Камілла біля моєї щоки.

— Вона завжди все чує.

* * *

Поль з'явився в дверях із термосом.

Він, мабуть, давно стояв і тримався в тіні, з тієї делікатності, яка в нього заміняє слова. Тепер він прокашлявся, і ми відсахнулися одне від одного, як школярі.

— Я не заважаю, — сказав він.

— Ні, — сказала Камілла. Щоки в неї палали.

— Добре. — Він підійшов, налив чаю в кришку, простягнув їй. — Я ось що хотів спитати. Цей ключ. Можна?

Вона витягла ключ із-під коміра, зняла шнурок через голову й простягнула йому. Поль узяв його обережно, повернув на долоні, провів великим пальцем по борідці.

— Я бачив такий, — сказав він тихо. — У дитинстві. У батька, в зв'язці, яку він носив замість брелока. Він казав, що такі ставили в одному театрі. На тому березі. «Дві ріки».

— Театр «Дві ріки», — сказала Камілла. — Ми знайшли афіші. Сезон шістдесят першого й шістдесят другого.

— З шістдесят другого закритий, — сказав Поль. — Там, на іншому березі Сони, у провулку за церквою. Будинок із зеленими віконницями. Я хлопчиськом бігав повз, ми думали, там живе привид. Батько казав: ні, там просто все замкнено.

Ми переглянулися.

— Ежені написала, — повільно сказала Камілла, — «решту знайдете там, де ці двері відчиняються».

— Ці двері, — повторив я.

— Зараз, — сказала Камілла.

— Зараз?! Одинадцята ночі.

— Ми можемо завтра, — сказала вона, але в голосі в неї чулося таке нетерпіння, що Поль засміявся.

— Ідіть, — сказав він. — Я потримаю зал.

* * *

Ми перейшли Сону пішохідним мостом, коли на дзвіниці пробило пів на дванадцяту. Туман лежав над водою, ліхтарі світили крізь нього повільно й м'яко, а Ліон довкола здавався картиною, на якій хтось залишив найголовніше нетронутим.

Камілла йшла поруч, тримаючи мою руку. Не навмисно, не за розкладом: просто тримала, як тримають ключ, який бояться загубити. Я не став нічого говорити. У цій тиші було більше змісту, ніж у всіх моїх кресленнях.

Провулок за церквою виявився вузьким і темним, як траболь. Будинки стояли тісно, зачинені віконницями, і тільки в самому кінці, там, де вуличка впиралася в глуху стіну, височіла триповерхова будівля з облупленим фасадом. Віконниці в неї були зелені: колись яскраві, тепер вицвілі майже до сірого. Над дверима, високо, де раніше висіла вивіска, лишилися тільки чотири іржаві гаки. А на стіні нижче, під шаром плюща, я розгледів ледь помітні різьблені літери: «ДВІ РІКИ».

Камілла зупинилася перед дверима.

Вони були важкі, дубові, із залізними накладками й замком, до якого давно ніхто не підходив. Замкова шпарина темніла, як закрите око.

— Арно, — сказала вона тихо.

— Так.

— Якщо там нічого немає…

— Тоді ми сходимо на вокзал і подивимося розклад.

— А якщо є?

Я не відповів. Просто дістав із кишені блокнот, розкрив на чистій сторінці, намалював квадратик і показав їй. Вона подивилася на нього. Потім на мене.

— Це не зафарбовується, — сказав я.

— Чому?

— Тому що це не справа. Це початок.

Камілла підняла ключ. Він блиснув у світлі далекого ліхтаря. Бирка з літерами «Е. Р.» хитнулася на шнурку. Я поклав долоню поверх її руки, і ми разом вставили борідку в шпарину.

Ключ увійшов легко. Так, ніби на нього весь цей час чекали.

А нагорі, на другому поверсі, за зеленою віконницею, здається, здригнулася фіранка.