Що залишається за лаштунками

Вікно я будував вісім ночей.

Власне, за кошторисом на нього відводилося два дні, але кошторис залишився в минулому житті, а в справжніх вікон свої закони. Стулка не хотіла висіти рівно. Петлі вимагали сорока спроб. Дерево, обране Полем на складі, при першому ж просоченні повело, і довелося вирізати нову раму, і ще одну, поки нарешті сьомої ночі чотири квадрати не стали на підвіконня так, що між ними не можна було просунути лезо бритви.

Я працював сам. Школа до одинадцятої порожніла, вахтерка кивала мені біля дверей, як колезі по нічній зміні, і я залишався наодинці з пилкою, лампочкою й Суфлером, що сидів на козлах і наглядав за роботою з виглядом прораба. Іноді в тиші мені здавалося, що за дверима залу хтось стоїть. Я прислухався: тиша. Потім знову звук пилки.

Насправді стояла. Я дізнався про це пізніше. Але в ті ночі я лише повторював про себе те, що сам собі навіював: треба виграти час. Ще одинадцять днів. Ще десять. Ще дев'ять.

Я не писав у блокнот про Каміллу. Взагалі перестав писати. Сторінки з квадратиками лежали нерозкритими, і порожній квадрат біля слова «Вікно» нарешті зафарбувався: тієї ночі, коли рама стала на місце. Зафарбував я його не олівцем, а нігтем, з нічого робити, але все-таки зафарбував.

Батько дзвонив щовечора. «Ти їси? У понеділок стіл чекає». Я відповідав: «Після прем'єри, тату». Він сміявся: «Як скажеш, упертюху». І по голосу було чути, що він цілком спокійний: перемога в кишені.

Я ненавидів себе за цей спокій. Це була дорога ціна: я не лише брехав йому, а й позбавляв його правди. А правди, як я згодом зрозумів, батько заслуговував.

* * *

Він прийшов за два дні до прем'єри, ввечері, без попередження.

Я стояв на драбині й вгвинчував останній шуруп у верхню петлю, коли почув кроки. Важкі, розмірені, у черевиках на товстій підошві. Фабьєн Лефевр увійшов до залу, як входить людина, що боїться запізнитися.

— Арно, — сказав він.

Я обернувся й ледве не впустив викрутку.

Він стояв у проході, у своєму вічному зеленому шарфі, з пакетом із пекарні. Обличчя в нього було втомлене й дивно уважне, як у людини, що всю дорогу сюди щось обдумувала.

— Я приніс тобі поїсти, — сказав батько. Він помовчав. — І хотів подивитися.

— На що?

— На це. — Він підняв підборіддя в бік сцени. На нову раму, що поблискувала свіжою білою фарбою. На важку стулку. — Ти ж мені обіцяв, що залишиш.

— Обіцяв.

— А будуєш.

Я спустився з драбини. Витер руки об джинси. Подумав, що ось і настала хвилина, яку я відкладав тиждень: або знову кивнути, або сказати правду.

Я дістав телефон.

— Тату, — сказав я. — Подивися на це.

Він узяв телефон обережно, як беруть чужу річ. Підняв окуляри на лоб, потім опустив на ніс. Прокрутив першу сторінку. Другу. Я стояв і спостерігав, як обличчя в нього повільно змінюється: спочатку нерозуміння, потім напруга, потім така важка тиша, що Суфлер на козлах перестав вилизуватися.

Він читав рішення комісії. Потім договір. Потім креслення з круглими столами. Потім зупинився на рядку «Загальна місткість банкетної конфігурації: 320 місць». Помовчав. Перечитав ще раз.

— «Ліон-Івентс», — сказав він нарешті.

— Так.

— Я знаю цих людей. Вони зробили з колишнього театру у Вільфранші пивну з караоке. — Голос у батька був здавлений. — Режис мені казав… він сказав, що школа сама хоче продати. Що піклувальна рада проголосувала. Що від будівлі самі збитки, а нове приміщення їм уже знайшли.

— Він бреше.

— Так, — сказав батько. — Я розумію.

Він поклав телефон на край сцени. Потім пішов уздовж рядів, повільно, зупиняючись біля кожного крісла, наче перевіряв, що вони ще тут. Зупинився біля рампи. Нахилився й обережно, як до обличчя сплячої дитини, торкнувся долонею чорної дошки. Пліткарка рипнула під його рукою.

— Арно, — сказав він, не обертаючись. — Ти піднімався на галерею?

— Так.

— До стіни?

— Так.

— Покажи.

* * *

Ми піднімалися мовчки. Батько йшов важко, на кожній сходинці затримувався, тримаючись за поруччя. На майданчику зупинився, дихаючи. Потім оглянув цегляну стіну: прізвища, роки, пики, слово «пробачте» й рядок латиною. І побачив лантух, прибитий двома цвяхами.

— Це ти? — спитав він.

— Я.

— Навіщо?

— Не знаю. Звичка.

Батько простягнув руку й акуратно, двома пальцями, відігнув край. Лантух упав на підлогу галереї, і з-під нього показався крейдяний напис, вицвілий, але ще розбірливий: «Ф. Лефевр». І поруч маленьке віконце, намальоване тушшю: чотири квадрати рами, прочинена стулка, фіранка, відсунута вбік.

Він довго дивився на нього. Так довго, що Суфлер, який виліз на галерею слідом за нами, встиг сісти, умитися й позіхнути.

— Мені було двадцять три, — сказав він. — Як тобі. Ми всі розписувалися в останній вечір. Ежені сиділа внизу, в залі, в кутку, а я стояв тут із цією крейдою, і вона гукнула знизу: «Фабьєне, намалюй щось справжнє, а не прізвище». Я намалював вікно. Не знаю чому.

— Чому не знаєш?

— Бо знав. — Він усміхнувся, але усмішка вийшла крива. — Вона тоді запропонувала мені залишитися. Після диплома. Помічником машиніста, а потім і завідувати сценографією. Сказала: «Лефеври потрібні цьому залу». А в мене був батько. Твій дід. Він тримав майстерню, і все було вирішено: я прийду в майстерню, продовжу справу, не змінюватиму професію. Я відповів Ежені, що не можу.

— Тату…

— Я намалював вікно, щоб повернутися, — вів далі він. — Я так собі сказав: намалюю, і це буде як обіцянка. Я повернуся, коли зможу. Коли батько… коли все вляжеться. — Він тихо засміявся. — Не вляглося. Закрутилося життя. Замовлення, Париж, Марсель. А потім народився ти.

Він нарешті повернувся до мене. Очі в нього блищали.

— І я звільнив тобі стіл. У майстерні. Біля вікна. Я думав, що роблю тобі подарунок. — Він похитав головою. — А я просто малював те саме вікно на твоїй стіні. Тільки вже без обіцянки.

Я стояв і не міг говорити. Щось величезне й тепле піднімалося в мене в грудях, і мені раптом стало дуже соромно, що я три роки ходив цими сходами, вважаючи батька людиною, якій подобається вказувати, що робити.

— Тату, — сказав я нарешті. — Я не прийду в понеділок.

— Я здогадався.

— І після прем'єри теж.

— Оце я не одразу зрозумів. — Він зітхнув і потер бороду. — Куди?

Тут я нарешті дістав із кишені лист, зім'ятий, пошарпаний на згинах. Він лежав у тубусі вже три місяці, і в мене вистачило розуму нікому його не показувати.

— До Нанта, — сказав я. — Є майстерня на березі. Вони роблять декорації для дитячих театрів. Я написав їм у серпні. Вони відповіли, що готові взяти мене з січня. Не спитали про прізвище.

Батько прочитав. Потім перечитав. Обличчя в нього стало дивним: не скривдженим і не розгубленим, а скоріше здивованим і трохи гордим, як у людини, що побачила власну дитину на високих сходах.

— Не спитали про прізвище, — повторив він.

— Ні.

— Хороша майстерня?

— Кажуть, найкраща у своєму роді.

— Нант, — сказав батько задумливо. — Гарне місто. Там роблять найкращі паперові кораблики.

— Тату.

— Що?

— Ти не злишся?

— Я злюся, — сказав він чесно. — На себе. І на Режиса. І трохи на тебе, за те, що ти прикидався. Але ти ж прикидався заради залу, так?

— Так.

— Тоді це не обман. Це стратегія. — Батько раптом усміхнувся. — Ежені б оцінила.

Він простягнув мені листа й поклав важку долоню мені на плече.

— Я хочу, щоб ти поїхав туди, куди сам захочеш. Не тому що я Лефевр. І не тому що ні. А тому що ти — Арно.

Мені хотілося сказати, що я його люблю. Але в нашій родині такі слова вимовляють кресленнями. Тому я просто кивнув і сказав:

— Дякую, що прийшов.

— Я прийду ще, — сказав батько. — На прем'єру. І сяду поруч із Режисом. Нехай відчує мій шарф.

* * *

О п'ятій ранку в день прем'єри вікно було готове.

Я закрутив останній шуруп, змастив петлі воском, відступив на два кроки й подивився. Воно стояло на підвіконні, біле, строге, з чотирма квадратами й важкою стулкою. Я обережно потягнув ручку. Стулка пішла повільно, трохи чинячи опір, як старі двері, що їх давно не відчиняли. Рипнули петлі. Не пронизливо, а низько, м'яко, з глибоким звуком, майже музичним. І в зал, на сцену, на порожні крісла, потягло протягом.

Я сів на край сцени. Руки в мене тремтіли. Тепер я знав від чого.

Двері в зал прочинилися. Я не обернувся. Знав, хто стоїть на порозі.

— Тук-тук, — сказала Камілла.

— Заходь, — сказав я.

Вона увійшла. У в'язаній шапці, у жовтому дощовику, з термосом у руці. Пройшла проходом, зупинилася біля рампи. Подивилася на вікно.

— Це твій, — сказала вона, піднімаючи термос. — Ти забув його минулого разу. Я налила свіжий. З медом.

— Дякую.

— Нема за що.

Ми помовчали. Суфлер вийшов із-за лаштунків, потягнувся, глянув на нас обох і тактовно віддалився назад.

— Я чула, — сказала Камілла. — Про батька. Про «Добре, тату, я залишу архів». Я стояла в дверях.

— Я знаю.

— Я вирішила, що ти нас кинув.

— Я не кинув. Я хотів виграти час. Лаво думає, що я зламаний. Батько думає, що я слухняний. Поки вони так думають, ніхто не заважає прем'єрі.

— Ти міг мені сказати.

— Міг.

— Чому не сказав?

— Я звик мовчати, — сказав я. — Ти ж знаєш.

— Я звикла кричати.

— Ти вже не кричиш.

— Ти вже будуєш вікна, — сказала Камілла. І усміхнулася. Це була та усмішка, яку я побачив уперше в траболі: трохи крива, трохи мокра, справжня.

Я встав. Підійшов до вікна й поклав долоню на підвіконня.

— Хочеш спробувати?

Вона піднялася на платформу, повільно, як підіймаються в храм. Зупинилася біля рами. Поклала руки на стулку й потягла. Вікно відчинилося. Тихо, важко, урочисто.

Камілла стояла в отворі й дивилася в порожній зал. Не говорила ні слова. Тільки дихала. По щоці в неї скотилася сльоза, вона не стала витирати.

— Воно ідеальне, — сказала вона.

— Воно лише вікно.

— Ні.

Я підійшов ближче. Тепер ми стояли поруч, по різні боки рами, і між нами було тільки повітря і світло «служниці».

— Арно, — сказала вона тихо. — Я хочу, щоб ти знав. Якщо в тебе є інші плани… якщо ти кудись збираєшся… я не проситиму залишитися.

Я здригнувся.

— Звідки ти…

— Я не знаю. Просто відчуваю. У тебе в тубусі лист, і ти весь час торкаєшся його, як зуба.

— Нант, — сказав я.

— Нант?

— Майстерня. Вони взяли мене з січня.

Вона довго мовчала. Я дивився на її руки на стулці й чекав, що вона відсмикне їх. Не відсмикнула.

— Я рада, — сказала вона. — Правда. Ти заслужив.

— Я ще не вирішив.

— Тоді вирішиш. Але нехай це буде тому, що ти хочеш. А не тому, що тікаєш.

— Камілло…

— І не тому, що залишаєшся.

Вона підвела очі. Ми стояли так близько, що я відчував запах ванілі й свіжої деревини, змішаних разом. Її рука повільно відірвалася від стулки й ковзнула до моєї. Я перехопив її. Ми стояли й дивилися одне на одного, і мені здавалося, що ще секунда, і…

Пролунав гуркіт.

Суфлер, якому, мабуть, набридло чекати, з висоти лаштунків скинув на сцену бляшанку з цвяхами. Вона впала, покотилася, і цвяхи посипалися по дошках дзвінким дощем. Ми підстрибнули обоє.

— Він знущається, — сказала Камілла, сміючись.

— Він уміє вибрати момент.

— Він усе чув.

— Він завжди все чує.

Ми засміялися, і цей сміх зняв із плечей цілу гору. Камілла притулилася лобом до мого плеча, і ми стояли так, сміючись, на сцені, серед розсипаних цвяхів.

— У нас прем'єра, — сказала вона нарешті.

— Сьогодні.

— Merde, Арно Лефевр.

— Merde, Камілло Дюваль.

Ми не поцілувалися. Хоча це, здається, було зовсім близько. Але розмова про Нант залишилася висіти в повітрі, як стулка, прочинена рівно настільки, щоб у неї входило світло.