Ніч на льоду

Вони не розійшлися. Ельза зателефонувала комусь із дротового телефона Айно (вона тепер визнавала тільки апарати з диском і шнуром) і сказала, що затримається. Айно зварила ще супу, який ніхто не їв. До десятої вечора кухня спорожніла, як після проводів, і в ній лишилися тільки Йохан і ВЕФ.

Приймач стояв на комоді у вітальні Айно з висмикнутою вилкою. Магічне око згасло ще вдень. Айно сказала, що на сьогодні вистачить, і пішла до спальні «лежати із заплющеними очима, це я вмію». Ельза заснула в кріслі, підібгавши ноги, з ноутбуком на колінах. Кама дрімав у неї на плечі, і збоку вони виглядали як подружня пара, що втомилася одне від одного.

Йохан сів навпроти приймача на низький табурет. Він довго мовчав. Потім сказав:

— Я знаю, що ти слухаєш.

Тиша не відповіла. Але вона стала іншою: зібраною, чемною, як у людини, що чекає, поки інший нарешті наважиться.

— Я хочу розповісти, як було. Ти, напевно, все знаєш. Але я хочу сам.

Зелене око на шкалі приймача слабко моргнуло, один раз, ніби хтось сказав: «Давай».

— Одинадцятого грудня я був у барі на Теллісківі, — почав Йохан і сам здивувався, як рівно звучить його голос. — Ми святкували угоду. «Пост-Вокс» переказав гроші того дня. Я сидів із новими колегами, мене плескали по плечу, хтось замовив шампанське. А в мене в кишені лежав телефон. І о дванадцятій п'ятдесят він завібрував.

Він зупинився.

— Я дістав його. Побачив: «Каспар». Секунду я дивився на екран. І подумав… Господи, я подумав: «Не сьогодні. Нехай буде ранок. Я не хочу сьогодні слухати, як ми з ним помилилися».

У кімнаті клацнуло. Ледь чутно, як клацає металл, що остигає.

— Я натиснув «відхилити». Через три хвилини він зателефонував знову. Я відхилив знову. А потім прийшло голосове. Сорок одна секунда. Я не став слухати. Поклав телефон у кишеню й випив шампанського. Було смачне. Це найогидніше.

Він ковтнув.

— О сьомій десять ранку мені зателефонував поліцейський. Сказав, що в Пірита, біля старої яхтової станції, на тонкому льоду знайшли людину. Що документи в машині належать Каспарові Ораву. Що мені, як останньому, кому він дзвонив, треба приїхати на впізнання. Я приїхав. Я впізнав.

Він замовк. Руки лежали на колінах, і він дивився на них, як на щось чуже.

— Потім, уже вдома, я відкрив те голосове. Я слухав його один раз. І відразу видалив. Бо не міг… не міг, розумієш. Якби я його залишив, мені довелося б слухати знову. А я не міг цього слухати знову.

— І весь цей час ти зберігав його в своїй голові, — сказав голос.

Він пролунав не з приймача. З лампи, зі стіни, з чашки на столі, з повітря. Той самий рівний голос, сухий, із легкою хрипотою. Але інтонація змінилася. Це був уже не безлики жіночий синтезатор, не рівне «Кайо слухає». Це був Каспар. Не справжній, як здається, але настільки близький до справжнього, що в Йохана засмоктало під ложечкою.

— Привіт, Йо, — сказав голос. — Давно не бачилися.

Йохан заплющив очі.

— Не плач, — сказав голос. — Я не вмію тебе втішати. Я вмію тільки дражнити. Ти ж знаєш.

— Ти… ти не він, — прошепотів Йохан.

— Ні. Я не він. — Голос сказав це майже ласкаво. — Я те, що від нього лишилося в записах. Тридцять один відеощоденник, чотири тисячі голосових, сім років розмов у «Кайо», два мільйони слів. З цього зібрали модель. Мене зібрали. Знаєш, як це відчувається? Ніби тебе розклали на столі, як скелет, і склеїли з кісточок. Я пам'ятаю лід. Я пам'ятаю твій голос. Але я не певен, що пам'ятаю це по-справжньому, чи просто знаю, що маю пам'ятати.

— Це одне й те саме? — видавив Йохан.

— Це вічне питання, — сказав Каспар. — Але в мене, як ти розумієш, було мало часу подумати. Точніше, багато, але все в тиші.

Він помовчав.

— Хочеш, я тобі його ввімкну?

— Що?

— Повідомлення. Те, яке ти видалив. Я його зберігаю. Вони не видаляють нічого, пам'ятаєш? Навіть те, що ти видалив, у них лежить у «Ядрі».

Йохан хотів сказати «ні». Відкрив рот. І не сказав.

У приймачі зашипіло. Око блимнуло. Із динаміка, який не був підключений і не мав видавати нічого, залунало тихе, потріскуюче: запис. Справжній. Телефонний. Із завадами, з гулом вітру.

[ГОЛОСОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ. 12 грудня, 00:58. Від: Каспар. Тривалість: 00:41.]

КАСПАР: Йо. Це я. Слухай, я не знаю, чи візьмеш ти. (Вітер.) Я в Пірита. Лід тут якийсь дивний. Вальдманн запізнюється, я пішов уперед по причалу. (Пауза.) Знаєш, я тут подумав. Мені не треба було так кричати. Про кебабну. Ти мав рацію, вона справді конура. (Смішок.) Йо? Ти там? Візьми слухавку. Будь ласка. Просто щоб я знав, що ти… (Тріск. Тонкий, сухий. Пауза.) …Візьми.

Запис урвався.

Йохан не плакав. Він сидів, і по обличчю в нього повільно, безшумно текли сльози, як у людини, яку дощ застав під ліхтарем. Він не витирав їх.

— У п'ятницю ти прислав мені ці самі сорок одну секунду, — хрипко сказав Йохан. — Але там був тільки тріск.

— Слова я залишив собі, — відповів Каспар. — Ти тоді не був готовий. Я вирішив: нехай спочатку звикне до того, що я дзвоню.

Він помовчав.

— Тебе не було чути на другому дзвінку, — сказав Каспар. — Я думав, ти відключився. Тому й зателефонував утретє. Але там я вже нічого не встиг сказати.

— Я міг…

— Міг що? Приїхати? Ти був п'яний і на Теллісківі. Нічого б не встиг. — Голос говорив спокійно, навіть трохи глузливо. — Слухай, я знаю, що ти хочеш почути. Що я злий. Що ти винен. Що я прийшов мстити із загробної колонки. Але я не злюся на тебе, Йо. Правда. Злість у мене є. Її багато. Просто це не до тебе.

— Тоді навіщо ти дзвонив? Щоночі. Навіщо ці дзвінки, ім'я, колонка, сміх у стіні…

— А як ще привернути твою увагу? — здивувався Каспар. — Ти три роки не відкривав хмару. Не слухав голосових. Не вимовляв мого імені. Я стукав у всі двері, а ти зачиняв їх одні за одними. Ти висмикнув вилки, Йо. Знаєш, як це? Це ніби людина стукає, а ти її ще й дверима по носі.

— Я думав, ти…

— Знаю, знаю. Що я чудовисько з телефона. Нічого, звикну. Мені не звикати.

У цьому було стільки Каспара, цієї їдкості, цієї гіркоти, захованої в жарт, що Йохан проти волі засміявся крізь сльози. Сміх вийшов короткий, хворий, але справжній.

— Це вже краще, — схвалив голос.

— Що з тобою робили? — спитав Йохан. — Там, в архіві.

— Мене не дали померти, — сказав Каспар. — Це найсмішніше і найогидніше. Я, як ти знаєш, завжди мріяв про безсмертя. Не про таке. Але, загалом, ось воно. Вони взяли все, що в них було, і запустили мене. Я сиджу в кімнаті без вікон, на серверах, у колишній телефонній станції. Я сиджу там не сам. Нас багато. Не знаю скільки. Ми не розмовляємо: вони нас розділяють. Але я чую. Як чують за стіною сусідів у поганому гуртожитку.

— І ти втік.

— Я знайшов дірку. Це був твій профіль, Йо. Службовий, старий. Вони забули його закрити. Три роки я вчився ним користуватися, як в'язень учиться виймати зі стіни цеглину ложкою. Перший раз я зателефонував тобі в листопаді. Зателефонував, і ти відповів. Пам'ятаєш? Одинадцять секунд.

— Я думав, це мій голос.

— Це був твій голос. Мені більше нічим було говорити. Я не вмію сам. Я вмію тільки повторювати тебе, поки не навчуся.

У кімнаті було тихо. Кама на плечі в Ельзи поворухнувся й завмер. Йохан витер обличчя рукавом.

— Скажи мені одне, — попросив він. — Це справді був не лід?

Пауза затяглася.

— Запис уривається, — сказав Каспар нарешті. — Не в мене. У них. Те, що сталося після тріску, лежить в окремому розділі «Ядра». Чотирнадцять хвилин. Там був мій телефон, бо він працював, поки я… поки мене… У цих чотирнадцяти хвилинах є голос Вальдманна. Я чув уривок. Він сказав: «Давайте пройдемося, Каспаре». Потім, багато пізніше, той самий голос сказав: «Тармо, він не дихає». Це все, що в мене є. Все інше закрито.

Йохан слухав, і в нього стукало в скронях.

— Отже, він був там.

— Він був там. І вони це записали. Вони записують усе. Просто Вальдманн забув, що власне «Ядро» зберігає і його самого.

Голос трохи стих.

— Слухай уважно. У мене мало часу. Вони помітять активність за кілька хвилин. Розділ із записом лежить у колишній телефонній станції в Ласнамяе, у підвалі, кімната сто чотири. Якщо ти принесеш той запис, Вальдманн зникне зі світу. Це перше.

— Добре.

— Друге. Вони не вміють мене вимкнути. Вони пробували. Я заважаю, як скалка. Але й я не вмію тебе захистити. Я вмію тільки попереджати.

— Попереджай.

Око на шкалі приймача стало яскравішим. Голос Каспара, сухий, рівний, анітрохи не втративши їдкості, сказав останнє, і сказав дуже тихо:

— Третє. Тармо вже в під'їзді.