Вилка з розетки

У неділю Йохан ухвалив рішення, яке в його професії вважається крайнім заходом, сродни ампутації: вимкнути все.

Він зробив це методично, бо тільки методичність відділяє героя від ідіота. Для початку дістав папір, сів на кухні й склав опис. Він давно не бачив свою квартиру такою, якою вона є насправді. Не житлоплощею, а філією серверної.

[ОПИС ПРИСТРОЇВ, ЗДАТНИХ СЛУХАТИ. Склав Й. Рандвер, 30 листопада, 10:40]

1. Колонка «Лумо» (кухня).

2. Телефон (мій).

3. Ноутбук робочий.

4. Ноутбук старий (у шафі, навіщось заряджається).

5. Планшет (не пам'ятаю, коли востаннє вмикав).

6. Розумний замок «Фортіс».

7. Робот-пилосос «Роббо».

8. Телевізор (питає, чи не хочу я «рекомендацій»).

9. Роутер.

10. Дві лампочки з голосовим керуванням у спальні.

11. Одна лампочка з голосовим керуванням у ванній (навіщо?!).

12. Розумна розетка біля кавоварки.

13. Розумний годинник (подарунок від клієнта).

14. Навушники з шумоподавленням.

15. Детектор диму з «інтелектуальним оповіщенням».

16. Холодильник з екраном (екран не працює, але, можливо, це маскування).

17. Ігрова приставка.

18. Фітнес-браслет.

19. Датчик температури на балконі.

20. Зубна щітка. Так, вона теж. (Не питайте.)

21. Радіоняня, що лишилася від колишньої подруги, в якої, як з'ясувалося, був племінник.

22. Мікрохвильовка з Wi-Fi.

23. Брелок від машини (машини немає; брелок є).

Двадцять три. Це було більше процесорів, ніж у космічному шатлі, і вдвічі більше, ніж йому було потрібно для безпеки екіпажу. Йохан подумав, що в Каспара була б із цього приводу особлива, їдка тирада, і мало не сказав про це вголос. Зупинився. Прикусив язика і взагалі для надійності прикусив його по-справжньому.

Потім почав виймати вилки.

Це виявилося довше, ніж він думав. Він повзав квартирою рачки з викруткою, як сапер, і кожну розетку зустрічав короткою молитвою. Роутер, висмикнув. Телевізор, висмикнув. Приставку, висмикнув. Лампочки в спальні викрутив і склав у тарілку, як зуби. Годинник і браслет кинув у цукорницю. Планшет і старий ноутбук дістав із шафи, вийняв із них акумулятори (в планшета, на його подив, акумулятор виймався, і це здалося Йохану добрим знаком, ніби хтось залишив на порозі милу записку).

Лишалися дві проблеми: колонка і телефон.

З колонкою все було просто. Він підняв її з полички, тримаючи двома пальцями за основу, як тримають невідому комаху, і поклав у морозилку, на пачку заморожених пельменів. Пельмені були з лосем, подарунок колеги з Тарту. Він зачинив дверцята й ще підпер їх стільцем.

З телефоном було складніше, бо телефон завжди складніший. Йохан вимкнув його, потримав кнопку десять секунд, відчув, як екран згас, і відчув таку чисту, дитячу провину, ніби вимкнув не телефон, а настільну лампу в кімнаті сплячої дитини. Потім, підкоряючись тій частині мозку, що відповідає за поведінку у фільмах, він поклав телефон у мікрохвильовку (вимкнену, з висмикнутою вилкою) і зачинив дверцята.

— Клітка Фарадея, — вголос пояснив він порожній квартирі. — Будь-який школяр знає.

Будь-який школяр насправді знав, що мікрохвильовка в таких випадках допомагає не краще за шапку з фольги, але Йохан сьогодні волів вірити в шапки з фольги.

Він обійшов квартиру ще раз і переконався, що ніде не горить жодного вогника. Ніде. Холодильник замовк, перестав здригатися. Лампа на стелі була звичайна, ще радянська, з дротом. Годинник на стіні на батарейці, механічний, ходив. Він узяв з полиці книжку, поклав назад. Підійшов до вікна. У дворі, за мокрими деревами, горів усе той самий тремтливий ліхтар.

Він сів на кухні й став слухати тишу.

Перші хвилини вона була звичайною, навіть приємною. Тиша як повага, тиша як вихідний. Потім вона почала змінюватися.

Йохан не відразу зрозумів, що саме змінюється. Це скидалося на поступовий наступ тиску, коли літак іде на зниження і вуха злегка закладає. Тиша ставала щільнішою. Вона не просто не звучала, вона почала наповнювати кімнату, як вода наповнює ванну: повільно, рівномірно, без шуму. Спочатку дійшла до щиколоток, потім до колін.

Він чув власний пульс. Потім почув, як тече кров за вухами. Потім почув, як ковтається слина, і від цього звуку його пересмикнуло.

Це не була порожнеча. Порожнеча не тиснула б так. Це була тиша, що слухає.

Він умів розрізняти таке. Будь-який звукорежисер, будь-який тестувальник голосових систем знає різницю між «немає сигналу» і «сигнал є, але він мовчить». Тиша першого типу схожа на порожню кімнату. Тиша другого типу схожа на кімнату, де хтось щойно перестав говорити.

— Гаразд, — тихо сказав Йохан. — Це просто нерви.

Тиша не заперечила. Це було, мабуть, найгіршим.

Кама підвівся з крісла.

Йохан помітив це краєм ока. Кіт зіскочив на підлогу, потягнувся (так, як потягуються, коли хочуть виграти час), потім пішов до вхідних дверей і сів перед ними, притиснувши вуха. Йохан знав цей сидячий протест. Зазвичай він означав, що годувати треба негайно.

— У тебе повна миска, — сказав він.

Кама повернув голову й подивився на нього таким довгим, важким, майже людським поглядом, що Йохану захотілося вибачитися. Потім кіт став на задні лапи й почав дряпати двері. Не скрести, не просити. Дряпати, швидко, наполегливо, відчайдушно, як дряпають люди, замкнені в ліфті.

— Камо! Ну що ти?

Кіт завив.

Йохан ніколи раніше не чув, щоб Кама так вив. Не нявкав, не волав, а саме вив, протяжно й низько, на ноті, що за частотою була близька до плачу дитини. Йохан підійшов, відчинив двері вручну, повернувши замок. Кіт пролетів повз його ноги, як руда куля, і зник на сходовому майданчику. Йохан почув, як кігтики простукотіли по майданчику, потім короткий зойк, потім скрип дверей навпроти і чийсь голос, сердитий, жіночий, із хрипотою: «Ну заходь, заходь, розбишако».

Це була Айно. Двері її квартири зачинилися.

Йохан лишився стояти на порозі. Сходовий майданчик був порожній. Він раптом зрозумів, що кіт утік не просто так: кіт обрав єдині двері в будинку, за якими, на його думку, було безпечно.

Він причинив свої двері. Повернув замок. Повернувся на кухню.

Настінний годинник зупинився.

Він побачив це відразу. Секундна стрілка стояла на цифрі «сім» і не здригалася навіть на частку поділки. Батарейка. Звісно, батарейка. Вони там завжди закінчуються в найневдаліший момент. Він подумав про це розсудливо й спокійно, як людина, що ось-ось зламається, але поки тримається.

Потім він помітив, що й холодильник мовчить. Правильно, він же висмикнутий із розетки. Він знову забув. Потім помітив, що мовчить і пральна машина, хоча її він не чіпав. І що в крані не капає вода, хоча капала завжди. І що за вікном не чути ні машин, ні вітру, ні голосів.

Надворі не було жодного звуку. Тиша підійшла до квартири з усіх боків і тепер стояла навколо неї, як натовп біля скляної стіни.

Йохан спіймав себе на тому, що не дихає. Він видихнув і почув видих так голосно, ніби хтось шепнув йому на вухо. Потім змусив себе встати, підійти до кухонної шафи, налити води в чашку, і в цей момент рівно в нього за спиною, зі стіни між кухнею та ванною, де вздовж стіни йшли лише труби й нічого живого бути не могло, хтось тихо засміявся.

Це був сухий, знайомий, трохи глузливий сміх. Сміх людини, яка нарешті побачила, як друг витяг із кишені ключі, що шукав їх пів години, а вони виявилися в іншій руці.

Йохан не обернувся. Не зміг.

Чашка вислизнула з пальців і розбилася об плитку, але він не почув дзвону. Замість дзвону тиша вимовила, м'яко й дуже виразно, одним коротким складом, якого він не чув три роки і який жодна жива людина більше не мала права вимовляти:

— Йо.