Перший танець серед лебедів

Весілля, як правило, закінчуються тим, що хтось губить туфлю. Це не закон природи, а скоріше спостереження: між дев'ятою і десятою вечора, коли тости вже сказані, а торт ще не з'їдений, у повітрі виникає особливий стан, за якого люди перестають боятися смішного. Одні скидають піджаки. Інші обіймають незнайомих. Треті, на кшталт синьйори Тозіні, злазять на стілець і починають співати.

Саме такий стан запанував на віллі «Чіньо Б'янко» о десятій вечора тієї суботи, і К'яра Бенедетті, стоячи біля стіни бальної зали, з келихом води в руці й босими ногами, відчувала, що в неї не лишилося жодної клітинки в таблиці, яку можна було б зафарбувати червоним.

Туфлі вона скинула годину тому й поставила на підвіконня, поруч із опудалом чаплі, яка, здавалося, дивилася на них з професійним співчуттям. Ноги гули. Голова, нарешті, теж. Це було дивне, порожнє, світле гудіння, як у дзвоні після удару, коли дзвін уже пішов, а дрож залишився.

На терасі гриміла туба. У залі засвітили гірлянди, і по стінах рухалися кольорові плями світла. Лебеді, всі сорок, стояли вздовж проходу й у цьому мерехтливому світлі здавалися то срібними, то рожевими, то, в якусь мить, майже живими. Беппе Скуїлаче, в сльозах і білому ковпаку, розносив торт і повторював кожному: «Без горішків! Без горішків!» Нонна Ассунта танцювала з маестро Гвідо, глухим фахівцем із качок, який ішов у такт зовсім іншій музиці й жодного разу не спіткнувся.

— Синьйоро Бенедетті.

Поруч виник маресціалло Баронті. Мундир він розстебнув на два ґудзики, а в руці тримав тарілку зі шматком торта. Обличчя в нього було задоволене й утомлене, як у людини, що закінчила добру роботу.

— Пана Дель Ньєро поміщено в надійне місце, — сказав він. — Дванадцятеро людей написали заяви. Решти, гадаю, буде ще більше. Його рахунки заморожено, майно описано, а віллу, як мені сказали, власники вже шукають кому передати в управління. Поверне вам і всім іншим. Гроші знайдуться.

— Дякую, — сказала К'яра.

— Це вам дякую. — Маресціалло дістав із внутрішньої кишені візитівку й простягнув їй. — Моя сестра виходить заміж наступного місяця. У Беллано. Банкетну залу вже замовлено. Але, знаєте, я почав підозрювати, що там теж подвійна бронь. Якщо не важко… загляньте?

К'яра взяла візитівку. На звороті було написано від руки: «Весілля. Беллано. Жах». Вона розсміялася, а потім, несподівано для самої себе, кивнула.

— Загляну, — сказала вона.

(Відступ про професії. Добра професія визначається не тим, що людина вміє робити, а тим, що вона не може перестати робити, навіть коли її звільнили, образили й позбавили всього, крім таблиці.)

У центрі зали звільнили коло. Оркестр Святого Фредіано, натхненний успіхом, заграв вальс, ніжний, трохи збивчастий, у якому туба несподівано стала звучати майже м'яко. Гості розступилися. Джулія й Лоренцо вийшли на паркет.

Він був у темному костюмі, краватка давно з'їхала набік. Вона в білій сукні, але в кросівках: туфлі залишилися десь на терасі, а запасних у неї, як з'ясувалося, не було, і ніхто не здивувався. Вони обнялися незграбно, як обіймаються люди, що не вміють танцювати й не збираються вчитися.

— Я наступив тобі на ногу, — сказав Лоренцо.

— Я знаю.

— Це не востаннє.

— Я теж знаю. — Джулія поклала голову йому на плече. — Зате в нас ціле життя, щоб навчитися.

Вони кружляли повільно, повз квіти, повз гостей, повз білих птахів. Лоренцо, який ніколи не читав книжок із психології, але багато читав про воду, раптом подумав, що добра родина схожа на річку: в неї є береги, є течія, є мілини й пороги, і, якщо розібратися, головне в ній не прямизна русла, а те, що вона все одно тече.

— Знаєш, — сказав він, — коли ми починали готуватися, я був упевнений, що весілля — це такий великий папірець. Який треба підписати.

— А тепер?

— Тепер я знаю, що це великий папірець, у якому дрібний шрифт. І що його треба читати разом.

Джулія засміялася. Він відчув сміх плечем, горлом, усім тілом і подумав, що готовий підписати що завгодно, не читаючи, аби тільки цей сміх звучав завжди. А потім спохопився, що щойно дав обіцянку, і, строго кажучи, краще все-таки читати.

Вони закінчили танець під оплески, хитаючись, сміючись, тримаючись одне за одного. Ельвіра Гаспаріні, що стояла біля дальньої стіни, дивилася на них із виразом, якому, мабуть, не знайшлося б слів у жодній мові, а в друкарській справі взагалі не існувало відповідного шрифту.

Вона не помітила, як до неї підійшов старий Джино. Складач, згорблений, у піджаку тридцятирічної давнини, з вузлуватими руками, які колись набирали слова для її чоловіка. Він зупинився поруч і довго дивився на молодих.

— Гарно, — сказав він хрипко. — Альдо сподобалося б.

— Він би все виправив, — сказала Ельвіра.

— Виправив би. А потім сказав би: нічого, хай лишається.

Вона засміялася. Це був не той сміх, яким сміються на людях, а той, що йде зсередини, як вода з джерела. Джино простягнув їй руку.

— Потанцюємо, синьйоро Гаспаріні? Я, правда, нічого не вмію.

— Я теж, — зізналася Ельвіра, і вони вийшли на паркет, двоє старих людей, яким не було чого доводити.

Поруч, біля столика з шампанським, Маріза Бонетті розповідала синьйорі Ферранті, що «завжди знала» і що «вона в нас завжди була з характером», але робила це без колишнього вогню: їй теж, мабуть, було ніяково згадувати, чиї перли голосніші. Бридж-клуб залишив карти на столі, вперше за двадцять років гри без ставок. Падре Джованні, отримавши третій келих, пояснював комусь, що лебеді — символ вірності, і це, за його словами, багато чого пояснює.

Ельвіра станцювала один танець. Потім другий. Потім, несподівано для себе, третій, із Томмазо, який наступав їй на ноги й покаянно записував у зошит: «Танець. Пані Гаспаріні. Прощення отримано».

— Ви мені подобаєтеся, синьйоро, — сказав він, коли музика скінчилася. — Ви дуже стильно каєтеся.

— Дякую, юначе, — сказала Ельвіра. — У мене велика практика.

Об одинадцятій годині вечора, коли гості перебралися на терасу до феєрверку, який Беппе Скуїлаче, як з'ясувалося, замовив потай від усіх «про всяк випадок», у спорожнілій бальній залі залишилося шестеро.

Професор Кастаньйолі стояв біля Ортензії. Поруч із ним доктор Пеццалі з калькулятором, синьйора Лаццарі з в'язанням, Джулія, Лоренцо й К'яра. Професор тримав у руках той самий згорток, обгорнутий потемнілою ганчіркою, з червоною печаткою «Р. Ф.», і дивився на нього довго, як дивляться на лист, якого бояться.

— Не розкривайте, — сказала Джулія. — Поки що.

— Не розкриватиму, — сказав професор. — Мені вистачить і того, що я знаю. Птах прийшов до нас дев'яносто восьмого року за заповітом колекціонера. Прізвище заповідача я пам'ятаю: Роберто Фонтана. Старуватий уже був, прожив, здається, років дев'яносто. Усе його зібрання пішло по музеях, а Ортензію передали нам з умовою: зберігати, не продавати, не розбирати. Ми так і робили. Але документи втрачено.

— А в реєстрі? — спитала синьйора Лаццарі, не піднімаючи очей від спиць.

— У реєстрі… — Професор повернувся до доктора Пеццалі. — Ріно, будьте ласкаві.

Пеццалі дістав із внутрішньої кишені тонку книжку в клейончастій обкладинці й провів пальцем по рядках. Потім ще раз. Потім перегорнув сторінку, повернувся й сказав дивним тонким голосом, якого ніхто ніколи від нього не чув:

— Ауреліо. Її немає.

— Чого немає? — спитав професор.

— Ортензії. У реєстрі. Ніде немає. Триста три експонати, всі за номерами, всі за паспортами. А її немає. Ні номера, ні картки, ні запису про прийом. Наче… — Пеццалі урвав мову. — Наче її ніколи не було.

Усі подивилися на птаха. Ортензія стояла на підставці, з гордо здійнятою головою, у світлі гірлянд, трохи сріблиста, трохи глузлива, і в скляному оці її тремтів помаранчевий відблиск далекого феєрверку.

— Сорок перша, — пробурмотів професор. — Не в сенсі номера. У сенсі… зайва. Та, якої не мало бути.

— Професоре, — тихо сказала К'яра, — а що за людина був цей Фонтана?

— Не знаю, — сказав Кастаньйолі. — Я його ніколи не бачив. Мені лише казали, що він дуже не любив, коли його птахів чіпали чужі руки.

У залі стало тихо. Шестеро стояли, дивлячись на старого птаха, який сто дванадцять років простояв у чиємусь домі, а тепер, виявляється, зовсім не значився в жодному списку. За стіною гримнув перший залп, і на високих шибках спалахнули червоні й золоті відблиски.

— К'яро! — Голос Томмазо, високий, схвильований, пролунав від дверей. — К'яро, дивись, що я знайшов!

Він вбіг до зали, тримаючи в руках велику книгу в шкіряній палітурці. Гостьова книга, в якій увесь вечір розписувалися гості, гарна, із золотим обрізом, на обкладинці відтиск оливкової гілки.

— Я підраховував підписи, — випалив він. — Для протоколу. Гостей двісті, а підписів двісті один. Один зайвий. Дивись.

Він розкрив книгу на останній сторінці. К'яра взяла її й прочитала. Спершу один підпис, потім інший, потім зупинилася.

Серед розписів гостей, зроблених кульковими ручками, фломастерами і навіть, судячи з вигляду, губною помадою, був один, зроблений чорнилом. Старомодним, гострим, похилим почерком, якого вже ніхто не пише. Підпис був короткий, рядок, не більше. Під ним стояло три слова, виведені так тонко, що здавалися намальованими пером із пташиного крила.

«Р. Фонтана. Дякую, що відкрили. Решту я заберу сам».

— Хто його бачив? — спитала К'яра. — Хтось бачив людину на прізвище Фонтана?

Ніхто не відповів.

— Його немає в жодному списку, — прошепотів Томмазо. — Я перевірив. Ні в моєму, ні в Ельвіриних сорока, ні в справжніх ста шістдесяти. Він не запрошений. Його взагалі ніде немає.

— Томмазо, — повільно сказала К'яра. — Записуй.

— Усе? — спитав він, і в голосі його прозвучав тихий жах.

— Усе, — сказала вона. — Кожну дрібницю. І не латиною.

Він розкрив зошит. Руки в нього тремтіли. За вікнами гриміли феєрверки, і далекі червоні спалахи прокочувалися по стінах зали, по золотій ліпнині, по нерухомих лебедях, і від цього здавалося, що їхні тіні на секунду ворушаться.

Королева Ортензія стояла в центрі, на підвищенні, зі здійнятою головою, і скляне око її, повернуте до вікна, піймало останній спалах і блиснуло так, як блищать тільки очі, що знають більше, ніж кажуть.

Звісно, це була просто гра світла.

Звісно.