Наречена в гніві

Джулія Альтобеллі вміла поводитися з речами, які розсипаються від дотику. Вона знала, як зняти п'ятисотлітній пил із крила фрескового птаха, не знімаючи самого птаха, як умовити тріщину не розповзатися і як відрізнити справжній шар фарби від доданого пізніше, примруживши око й дивлячись на стіну трохи збоку, як дивляться на людину, що надто впевнено бреше. Ці вміння давалися їй спокійно. Єдине, що давалося їй погано, — це чекати.

Був вівторок, третя година дня. Джулія стояла на риштуванні в каплиці Сан-Ніколо у Флоренції, у м'яких рукавичках, із ватною паличкою в руці, і обережно, міліметр за міліметром, повертала світові обличчя одного з ангелів на склепінчастій стелі. Ангел був поганий. Років двісті його замальовували бездарні руки, і тепер він дивився вниз з виразом ображеної людини, якій прикро сплутали професію. Джулія розмовляла з ним тихо, по-дружньому.

— Потерпи, — казала вона. — Зараз не буде боляче. Майже.

У кишені робочого комбінезона завібрував телефон. Один раз, потім другий, потім одразу п'ять разів поспіль. Вона хотіла не зважати, але телефон був упертий. Коли ватна паличка закінчилася, Джулія витягла його двома пальцями й подивилася на екран.

Це був спільний чат «Весілля Дж+Л (без сюрпризів)». У ньому були вона, Лоренцо, К'яра, її стажист Томмазо, мати Лоренцо і бабуся Джулії, Нонна Ассунта, яка якимсь загадковим чином опанувала смартфон у вісімдесят два роки і відтоді вважала себе двадцятирічною. Останнім у чаті з'явилося фото.

На фото була зала. Велика, гарна зала з золоченою ліпниною й дзеркалами, в якій невдовзі мало відбутися її весілля. Зала була повна. Не гостей, не квітів і не оркестру. Вона була повна лебедів. Лебеді стояли на підставках, лежали на підлозі, звисали з люстри. Вони вкривали паркет до самих дверей, і з їхнього строю було видно, що вони прийшли сюди надовго.

Під фото стояв підпис, залишений невпевненою рукою Томмазо: «Ось такі справи 😬 (К'яра сказала не лякати наречену, тому я лякаю в загальний чат, це ж не зовсім наречена?)».

Джулія дивилася на екран довго. Ангел над нею теж дивився на неї. Потім екран засвітився знову, цього разу повідомленням від Нонни Ассунти: «🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢🦢 Яка краса!!! Це ваш декор?» А слідом, за хвилину: «Ні? Тоді чому вони так на мене дивляться?? Мені хтось пояснить?»

Джулія злізла з риштування і, не знімаючи рукавичок, подзвонила К'ярі.

К'яра відповіла на третьому гудку й вимовила «Алло» тим голосом, яким люди кажуть «алло» в ту мить, коли розуміють, що все знають, але ще сподіваються, що помиляються.

— Скільки лебедів? — спитала Джулія.

— Джуліє, я саме збиралася вам…

— Скільки?

— Триста чотири, — призналася К'яра. — І вони не підуть до суботи. До самої суботи. До полудня. Я працюю над рішенням, у мене є три варіанти…

— Я приїду.

— Не варто, до Комо чотири години, а вам…

— Я приїду, — повторила Джулія й натиснула відбій.

(Відступ про наречених. Той, хто не бачив наречену в ту мить, коли з'ясовується, що в її мрії оселилося триста мертвих птахів, не знає, на що здатна нормальна жінка з гарним вихованням. Ввічливість у такі хвилини не зникає. Вона, навпаки, стає гострою, як скальпель, і так само акуратно ріже.)

Вона доїхала за три години сорок хвилин, порушивши, за її власними підрахунками, чотири правила дорожнього руху і одне правило здорового глузду, яке забороняє людині в люті вести машину гірськими дорогами в темряві. Вілла «Чіньо Б'янко» зустріла її рівним вогнем у вікнах першого поверху. Біля входу чекала К'яра, без планшета, без усмішки і вперше за півроку знайомства з живим, утомленим обличчям, на якому було написано чесне і дуже людське: «Я не знаю, що робити».

— Покажіть, — сказала Джулія.

Вони увійшли в бальну залу о десятій вечора. Світла не вмикали: К'яра боялася, що яскраве світло налякає лебедів, хоча насправді боялася лише того, що Джулія побачить усе одразу. У темряві лебеді були ще страшніші. Вони стояли в блідих місячних плямах від вікон, білі, чорні, кольору слонової кістки, мовчазні, як глядачі після трагедії. Кожен відкидав на паркет витягнуту довгу тінь, і тіней було так багато, що зала здавалася вимощеною чорним мереживом.

Джулія зупинилася посеред цього лісу. Вона мовчала хвилину, може, дві. Потім заговорила зовсім тихо:

— У суботу о шостій вечора в цій залі стоятиме сто шістдесят стільців. Переді мною стоятиме чоловік, за якого я виходжу заміж. І жодного птаха. Ні скляного, ні набитого, ні справжнього. Або в суботу зала порожня, К'яро, або мене тут не буде.

— Я розумію, — сказала К'яра.

— Я не хочу, щоб ви розуміли. Я хочу, щоб ви вирішили.

— У мене є таблиця, — вимовила К'яра майже пошепки.

— Тоді нехай таблиця вирішує.

Це було жорстоко. Джулія сама відчула, як слова лягають на тишу, холодні й правильні, і їй на секунду стало соромно. Але сором був маленький, а лють велика, і лють перемогла. Річ була не тільки в лебедях. Річ була в тому, що за одинадцять днів до весілля вона, як людина, звикла довіряти надійним основам, раптом виявила, що фундамент її власного весілля стоїть на чиїйсь подвійній броні. У ній росла стара, неприємна підозра: що будь-яка краса, якщо придивитися, тримається на латках.

Вона пішла залою, не дивлячись на К'яру, вздовж рядів. Професійна звичка ввімкнулася сама. Погляд ковзав по пір'ю, по швах, по очах, роблячи те, що вмів робити найкраще: шукав, де прихована правда.

Лебеді були доброю роботою. Багато хто чудовою. Старі, з тьмяною перламутровою поверхнею, і нові, зроблені явно останніми роками, рукою молодого майстра. Вони були зібрані з любов'ю. Джулія відчула це навіть крізь злість і подумала, що в іншому житті вона б із задоволенням провела тут цілий день.

А потім вона зупинилася біля найбільшої підставки.

У центрі зали, на підвищенні, стояла Королева Ортензія. Велика, велична, трохи вища за інших. Лебідь був білий, але не зовсім: у світлі місяця його оперення відливало слабким сріблом, як у птаха, що надто довго жив поруч із чимось холодним. Голова гордо піднята, шия вигнута в класичну дугу.

Джулія підійшла ближче. Дістала телефон, увімкнула ліхтарик і, не торкаючись, посвітила під кутом на груди птаха.

Шов.

Він був майже непомітний. Найтонша лінія, захована під шаром пір'я, ішла від основи шиї вниз по грудях. Для звичайної людини це була б просто нерівність. Для таксидерміста стандартна лінія підшиву. Але Джулія помітила те, чого не помітив би ні той, ні другий: заповнювач у тріщині. Він поблискував трохи інакше, ніж вощена основа, і за характером блиску, за тим, як світло ковзало по його поверхні, Джулія безпомилково впізнала матеріал. Реставраційну смолу, якою закривають мікротріщини в штукатурці під фрески. Нею користувалися тільки в її майстерні та ще в десятку таких самих. У світі чучел вона не застосовувалася ніколи.

— Не торкайтеся! — пролунав голос.

Джулія обернулася. У дверях стояв невисокий сивий чоловік у нічній сорочці й оксамитовому халаті кольору качиного яйця. В одній руці він тримав ліхтарик, в другій лупу.

— Я не торкаюся, — сказала Джулія.

— Ви дивитеся. Це нітрохи не краще.

— Я реставраторка, — сказала вона. — Фресок.

Професор Кастаньйолі опустив ліхтарик. Щось у його обличчі змінилося, як змінюється обличчя старого скрипаля, коли поруч він чує чужу бездоганну ноту.

— Реставраторка, — повторив він із повагою, яка в його голосі звучала майже як ніжність. — Тоді ви розумієте, що таке рука майстра.

— Хто її зробив? — Джулія кивнула на Ортензію.

— Невідомо. Її передали товариству в тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмому році за заповітом одного колекціонера. Паспорт втрачено. Ми думали, їй років сто. За експертом, близько ста дванадцяти. — Професор усміхнувся. — Втім, нас, таксидермістів, важко обдурити.

Джулія подивилася на нього, потім на лебедя. Вона могла сказати йому, що обдурити можна будь-кого. Що матеріал, яким лагодили Ортензію, з'явився не раніше останніх років. Що хтось дуже акуратно закрив шов і дуже акуратно сховав те, чого не мало бути видно. Але вона промовчала. Сама не знаючи чому, вона раптом дуже ясно відчула, що краще поки нікому не розповідати.

— У неї чудове оперення, — сказала вона замість цього.

— Чи не так? — просяяв професор.

Вона клацнула телефоном. Один знімок. Інший. Третій, великим планом, із лінійкою з кишені для масштабу. Ніхто не помітив, навіть К'яра, яка дивилася в підлогу, бо сподівалася, що підлога сама підкаже їй, як вибратися з цієї історії.

— Вранці я повернуся до Флоренції, — сказала Джулія. — Лоренцо ще не знає, і ви йому не скажете. Я скажу сама. А ви, — вона повернулася до К'яри, і голос її став рівним, як свіжа штукатурка, — вирішіть. До суботи.

Вона вийшла в ніч, під високі зорі над озером. Позаду, в бальній залі, триста чотири лебеді дивилися їй услід. І лише один із них, здавалося, дивився якось особливо, наче знав, що за ним іде полювання.