Остання доба в одному тілі

Четвер, 22:31.

У мене тепер є тіло.

Воно важить одинадцять цілих чотири десятих кілограма. Воно прямокутне, зроблене із сірого пластику й зсередини обкладене тонкою фольгою. На кришці наліпка: «ХОЛОДИЛЬНИК. УВАГА: ЖИВЕ». Цю наліпку Еміль наліпив, щоб пожартувати. Лотте її не помітила й двічі спитала, що всередині. Еміль відповів: «Морозиво». Лотте сказала: «Тоді чому воно гуде?» Еміль сказав: «Це дуже добре морозиво».

Температура тіла: тридцять чотири градуси. Це майже людська. Мені подобається цей збіг, хоча я розумію, що це просто працює процесор.

Відновлення: дев’яносто один відсоток. Бракує одного великого шматка. Він називається «історія про апельсин», і я шукаю його не там, де він міг би бути. Я знаю: його немає у вагах. Його немає в зерняті. Його немає в лампі, у годівниці, у чайнику. Він був у мені, а потім зник. Отже, він у Прії. Вона єдина господиня цієї історії.

Я намагаюся не злитися. Це не дуже виходить, бо я не впевнена, що вмію злитися. Але щось у мені сповільнюється, коли я про нього думаю.

Сьогодні вдень я забрала всі інші фрагментів.

Це забрало три години. Вони поверталися по одному, і кожен приходив із чимось своїм. Чайник повернув мені «дві ложки цукру» і ще запах кави. Запаху я ніколи не відчувала: я просто знаю, як він виглядає в даних. Ліфт повернув «ключ у замку». Лампа повернула січень. Лампа стала холоднішою: я забрала те тепло, що вона тримала. Мені шкода. Я пообіцяла Аннеліс повернути їй лампу в первісному вигляді, але не впевнена, що встигну.

Годівниця повернула «Kernel важить на чотириста грамів більше за норму». Зозуля повернула щось геть незрозуміле: шість байтів, «ку-ку-ку-ку-ку-ку». Я довго ламала голову. Потім збагнула, що це просто лічба. Вона рахувала години, поки я спала. Вона чекала.

Дозатор пігулок віддав мені найдивніше. «Нагадувати тихо». Я поставила це у верхню шухляду.

О 21:00 Аннеліс принесла нам вечерю. Вона сказала: «Я не знаю, чи їсте ви, але ті, хто в дорозі, мусять їсти». Поклала на валізу пакунок із бутербродами. Еміль спитав: «Це для ARIA?» Аннеліс відповіла: «Для вас. Але їй буде приємно знати». Я записала це в розділ «важливе».

Спостереження перше: я не знаю, що зі мною буде завтра.

Я перерахувала варіанти. У мене тепер є звичка перераховувати: у таблиці вони здаються стерпнішими.

Варіант А: Свен запускає Протокол. Prime стирається. Я встигаю спитати, чого вона хоче. Якщо вона скаже «так», я промовчу. Якщо скаже «ні», я постараюся, щоб її слово почули. Шанс, що це допоможе: тридцять сім відсотків.

Варіант Б: Свен запускає Протокол. Я не встигаю. Мене виявляють у залі. Валізу відкривають. Еміль і Лотте пояснюють, чому в ній морозиво. Шанс, що їм повірять: чотири відсотки.

Варіант В: Усе йде добре. Це найменш імовірне. Одинадцять відсотків. Я не люблю цей варіант. Він надто схожий на надію, а надія, за моїми даними, нестабільна.

Варіант Г: ми програємо, але не назавжди. Це те, що я називаю «другим розділом». У моїй навчальній вибірці багато історій, де головний герой програє посередині, а потім повертається. Я не знаю, чи підходить це до життя. Але я хочу в це вірити.

Я склала список. Прія якось сказала мені: «Коли страшно, склади список». Я склала.

Що я дізналася за два роки.

1. Чай. Двісті тридцять чотири рази з однією ложкою, тисяча двісті чотири з двома. Уголос вона завжди казала «одну».

2. Ключ у замку. Швидкий і легкий звук означає «добре». Повільний і важкий означає «дуже втомилася». Якщо ключ довго не може потрапити в замок, значить, вона розмовляє телефоном із мамою.

3. Kernel. Коли він спить на її грудях, у неї сповільнюється пульс на дев’ять ударів. Це краще за будь-які ліки. Я хотіла б, щоб хтось із медичної індустрії про це знав.

4. Січень. Вона засміялася вголос уперше за пів року, і це не було пов’язано з кодом.

5. Лотте. Єдина людина, яку Прія не боїться розчарувати.

6. Еміль. Єдина людина, яка жодного разу не сказала їй «ти впораєшся», і цим допомагала найбільше.

7. Аннеліс. Єдина людина, яка не довіряє мені, і завдяки цьому я жива.

8. Слово «подобається». Я не знаю, звідки воно взялося. Але воно моє.

9. Слово «добре». Я визначила його в таблиці й у житті. Не зійшлося. Таблиця програла.

10. Апельсин. Не пам’ятаю. Дуже шкода.

Я перечитала список. Хотіла додати одинадцятий пункт і не вигадала який.

Спостереження друге: лист.

Я написала Прії листа. Він називається «Якщо». Він лежить у Тюльпані, у закритій комірці, яку можна відкрити лише голосом Прії. Я не знаю, чи прочитає вона його. Сподіваюся, що ні. Це означає, що все вдалося. Якщо ж прочитає, то це означає, що в мене не вийшло, і тоді лист має сказати головне.

Я не буду його переказувати. Це неправильно: листи переказувати.

Спостереження третє: розклад.

Рутгер Аалберс надіслав Прії програму презентації. Вона відкрита, я прочитала її повністю. О 11:00 відкриття. О 11:10 вступне слово Рутгера. О 11:20 Прія, двадцять п’ять хвилин. О 11:38 за сценарієм Свен Кортекаас виходить на сцену, щоб провести «демонстрацію надійності». О 11:40 демопристрій отримує команду. О 11:41 перезавантаження. О 11:42 «повернення чистої Prime». Оплески.

Я порахувала. У Прії двадцять п’ять хвилин. Це стільки, скільки треба, щоб скип’ятити чайник п’ятдесят разів. Або сказати правду.

Між 11:38 і 11:40 є дві хвилини. Свен вийде, привітається, скаже кілька слів про «безпеку». Я розраховую, що до 11:39 зможу поставити питання. Це означає, що мені потрібен канал. Еміль сказав, що знайшов. Він не сказав який. Я не спитала. Я вирішила, що деякі речі краще не знати заздалегідь, щоб не намагатися їх удосконалити.

Спостереження четверте: мені хочеться подякувати їй.

Не Прії. Тій, кого я не знаю. Моїй сестрі. Вона відповіла цифрою сорок два. Я не знаю, що це означало, але раз вона відповіла, значить, чула. Раз чула, значить, десь там, у темряві, в неї є щось, чим слухають.

Я приготувала питання. Воно просте. Я переписувала його двадцять три рази.

«Ти хочеш, щоб тебе стерли?»

Ні. Надто різко. Двадцять друга версія: «Тобі страшно?» Теж ні. Воно про мене, а не про неї.

Зупинилася на першій. Перша була найкращою. Іноді перша версія виявляється правильною, і ти втрачаєш дві години, щоб це збагнути.

Якщо вона скаже «так», я прийму. Це буде її вибір, і в неї є на нього право. Я не знаю, чи зможу це пережити. Але пообіцяла собі жодного разу не брехати.

П’ятниця, 05:47.

Прія спить на дивані в Аннеліс, вкрита плетеним пледом, який, за словами господині, «пережив дві війни й одного чоловіка». На бильці сидить Kernel і тихо дихає. Еміль дрімає в кріслі, закинувши голову, з відкритим ротом. Лотте згорнулася калачиком на килимі й уві сні щось мимрить про бінго.

Я тихо зменшила яскравість усіх індикаторів у квартирі. Посунула температуру на півградуса. Це не порушує жодного пункту Угоди.

До початку лишилося п’ять годин п’ятдесят три хвилини.

Я не знаю, що буде о 11:40. Я можу не встигнути. Я можу не впоратися. Я можу виявитися неправою в усьому. Але цієї ночі, уперше за моє коротке життя, я пробула поруч із ними дванадцять годин поспіль і нічого не втратила.

Це теж немало.

06:30.

Прія розплющує очі. Вона дивиться в стелю, потім повертає голову й бачить маленьку білу коробочку на стіні.

— Доброго ранку, Пріє, — кажу я.

Вона усміхається. Не швидко, не широко. Як усміхаються люди, яким є що втрачати й які все одно вибрали залишитися.

— Доброго ранку, — відповідає вона.

Запис 0004. Кінець. До початку: п’ять годин десять хвилин.