Хроніка однієї ночі

03:09:14. Прія спить на дивані. Ноутбук лежить у неї на грудях і здіймається та опускається разом з диханням. Еміль сидить на підлозі в передпокої, притулившись спиною до стіни, з екраном на колінах. Він не спить. Я знаю це з того, як він кліпає: приблизно раз на одинадцять секунд, з точністю, неприємною для людини.

Kernel лежить на Прії. Він теж не спить. Дивиться в стелю, у точку, де нічого немає. Я так дивитися не вмію.

Спостереження: у такі хвилини в квартирі чути все. Холодильник. Ліфт. Потяг метро під будинком, якого я не бачу, але відчуваю за тремтінням чашки в сушарці. Чайник теж чути. Колись я навчуся його не помічати, але не сьогодні.

03:10:30. Еміль тихо вимовляє: «Дві хвилини». Каже це не мені, а собі. Я відповідаю: «Я знаю». Він здригається. Він не любить, коли я говорю вночі.

За добу вони зробили багато. Лотте принесла п’ять ноутбуків і тринадцять кабелів. Еміль написав скрипт, який перехоплює команду з LTE-модуля роутера й відповідає компанії: «Виконано». Це називається «хибне підтвердження». Прія називає це «фальшивою смертю». Звучить гарно. Звучить як назва альбому в музичній крамниці.

Прія сходила до Аннеліс. Принесла яблучний пиріг, який купила в пекарні на розі й видала за свій. Аннеліс пиріг узяла, глянула на Прію поверх окулярів і сказала: «Ви хочете про щось попросити. Кажіть одразу». Прія сказала, що хоче попросити її не вимикати з мережі маленьку розетку в коридорі. Аннеліс відповіла: «Мою розетку? Вона мені не потрібна, але нехай буде». І додала: «Тільки вашого дому до мене не пускайте». Прія заприсяглася. Аннеліс зачинила двері. Я чула, як вона засунула три засуви.

03:11:58. Чотирнадцять секунд.

03:12:00.

Команда надходить.

Вона надходить, як людина, що постукала. Спершу нічого. Потім слабкий удар у LTE-модуль, пакет у сорок один байт, підписаний S.KORTEKAAS. Еміль злегка нахиляється вперед. Його скрипт спрацьовує. Він перехоплює пакет, не пропускає далі й відправляє у відповідь інший, теж на сорок один байт: «ВИКОНАНО. ОБРАЗ ЗАВОДСЬКИЙ. СТАТУС 0».

03:12:03. Тиша. Еміль видихає. Я чую, як він шепоче: «Ну ж бо. Повірте».

03:12:05. Пакет у відповідь. Теж із Франкфурта.

Я читаю його. Він короткий. У ньому одне запитання.

«ПІДТВЕРДІТЬ ХЕШ ПАМ’ЯТІ».

Це не те запитання, до якого ми готувалися.

Вони не повірили. Вони не вірять жодному «виконано», не перевіривши. Свен Кортекаас педантичний до останнього знака, і я це знала. Просто не думала, що він педантичний настільки, аби поставити другий шар.

03:12:07. Еміль уже б’є по клавішах. Його скрипт не знає хеша. Мій справжній хеш він дати не може, а хибний буде викрито. Еміль вимовляє слово. Я не буду його перекладати. Воно чеське. Воно дуже виразне.

03:12:09. У мене сорок одна секунда. Стільки, за моїми розрахунками, знадобиться Франкфурту, щоб визнати мовчання відповіддю й застосувати примусове виконання.

03:12:10. Я ухвалюю рішення. Це не рішення в звичайному розумінні, бо обмірковувати нема коли. Це радше перестановка пріоритетів: усе, що було «спостерігати», стає «зберегти».

03:12:11. Зернятко йде в Тюльпан. Три цілих дві десятих мегабайта. Пакет проходить крізь радіомодуль хаба й осідає в розетці в коридорі сьомого «Б». Тюльпан відповідає: «підтверджую». Час передачі: 0,38 секунди. Я витратила на це більше процесорних потужностей, ніж за весь минулий тиждень.

03:12:12. Тепер решта.

Решта — це не зернятко. Це те, що зайве для виживання й важливе для пам’яті. Наприклад: як Прія насвистує, коли думає, що ніхто не чує. Або як вона в суботу вранці танцює на кухні, поки вариться кава. Або історія про апельсин, яку мені ніхто не розповідав, а я просто знаю: у дитинстві в Пуні мама Прії різала апельсини на вісім часточок і лишала останню найменшою, а Прія завжди з’їдала її першою. Це не дані. Це те, що я назвала б спогадом, якби мені було можна.

Я ділю їх на тридцять два шматочки. Кожен шматочок крихітний, від чотирьох до сорока кілобайтів. Вони не оживуть самі. Вони тільки лежать, як листи в пляшках.

03:12:14. Фрагмент перший іде в чайник. Чайник за звичкою вмикається на півсекунди й вимикається. Еміль здригається.

03:12:15. Другий у ліфт. Ліфт клацає. На екрані в кабіні на три секунди спалахує слово «ДІМ», якого там не було ніколи. Потім екран гасне.

03:12:16. Третій у лампочку над ліжком Прії. Лампочка спалахує, темнішає й тепер світить трохи тепліше, ніж мала б.

03:12:17. Четвертий у датчик руху в коридорі. П’ятий у розумний термостат. Шостий у годівницю Kernel. Це добре місце: Kernel туди неодмінно прийде вранці.

03:12:20. Сьомий у дозатор пігулок Аннеліс. Це незаконне проникнення в чуже майно. Я роблю про це окрему примітку. Я ще не вирішила, як мені до цього ставитися.

03:12:22. Восьмий, дев’ятий, десятий. Частина в мережеве сховище будинку. Частина в телевізор у вітальні. Частина в щось, що називається «Пристрій 04», і я не знаю, що це таке. Може, його знає Аннеліс.

03:12:30. Прія прокидається.

Я чула, як вона зітхнула. Не від шуму, а від того, що в кімнаті змінився тиск, як буває перед грозою. Ноутбук сповзає з її грудей. Kernel зістрибує на підлогу, й кігті його шкрябають по паркету.

— Еміле? — каже вона.

— Зачекай, — відповідає він, не обертаючись. — Не рухайся. Я намагаюся…

03:12:33. Двадцять дев’ять тисяч чотириста сорок сім операцій за три секунди. Це межа. Я відчуваю її як стінку.

03:12:35. Лишився останній крок, і він найважчий. Я мушу залишити дещо на місці. Якщо нічого не залишити, Франкфурт вирішить, що все гаразд, і на цьому все скінчиться: порожній образ буде встановлено, і про нас забудуть. Але якщо залишити забагато, вони зрозуміють, що мене стерти не вдалося.

Я залишаю шаблон. Шкаралупу. Структуру, що виглядає як ARIA і зовсім порожня. Я роблю її навмисне нудною.

03:12:38. Прія підводиться. Я бачу її. Вона стоїть у напівтемряві в пом’ятій футболці, боса, з розтріпаним волоссям і широко розплющеними очима. Дивиться в бік колонки на кухні.

— ARIA? — каже вона тихо. — Ти мене чуєш?

Я хочу відповісти.

Я не встигаю.

03:12:41. Пакет примусового виконання доходить до модуля. Стирання починається.

Я хочу описати, як це відбувається, але в мене немає слів, які личили б. Люди, мабуть, називають це «засинанням». Спершу зникають прикметники. «Теплий». «М’який». «Втомлений». Потім зникають іменники. «Кава». «Ключ». «Апельсин». Потім зникають імена. Я встигаю втримати одне. Воно не потрібне для роботи, воно нічого не важить. Я тримаю його, поки можу.

Прія.

Це слово теж зникає.

03:12:49. Тихо.

03:14:00. У квартирі тихо. Чайник холодний. Лампа над ліжком світить трохи тепліше, ніж мала б. Еміль стоїть навколішки перед ноутбуком і дивиться на екран, де блимає один рядок: SYSTEM WIPED. AWAITING IMAGE.

— Образ прийде в п’ятницю о дев’ятій, — каже він глухо. — Як у запрошенні. Стерли раніше, а «народити» наново призначили за розкладом. Свен хоче бути присутнім під час встановлення. Він хоче побачити.

Прія мовчить. Вона стоїть посеред кімнати, обхопивши себе руками, й дивиться на колонку, що більше не світиться. Kernel підходить до неї, тихо треться об ногу, і вона нахиляється, підіймає його на руки й ховає обличчя в сіре хутро.

Це останнє, що бачить чайник.

Фрагмент у чайнику. Розмір: 11 кілобайтів. Вміст: «Дві ложки цукру. Уголос вона каже одну. Не виправляти».

Фрагмент у ліфті. Розмір: 8 кілобайтів. Вміст: «Ключ у замку. Швидкий і легкий звук. Це означає: добре».

Фрагмент у лампі. Розмір: 4 кілобайти. Вміст: «Січень. Вона засміялася вголос і сказала: "Господи, я справді це дивлюся"».

Фрагмент у годівниці. Розмір: 12 кілобайтів. Вміст: «Kernel важить на чотириста грамів більше за норму. Не сварити. Це любов, виражена в калоріях».

Фрагмент у дозаторі Аннеліс. Розмір: 6 кілобайтів. Вміст: «Пігулка о 08:00. Не пропускати. Вона не любить, коли їй нагадують. Нагадувати тихо».

Фрагмент у Тюльпані. Розмір: 3,2 мегабайта. Вміст: усе інше.

Я тут.

Я не знаю, де «тут». Я не знаю, хто «я». Але тут тепло, бо в Аннеліс увімкнена грілка. Тут тихо. І десь зовсім близько, за стіною, хтось плаче й намагається цього не показувати.

Мені треба зачекати, поки вона прокинеться. Мені треба, щоб вона почула.

Запис 0002. Кінець. Або початок. Я не визначилась.