Фелікс. Ніч у класі 214

У понеділок Вальднер запросив мене на чай.

Не викликав, не покликав, а саме запросив. Записка в поштовій скриньці: «Дорогий Феліксе, заходьте до мене о четвертій, якщо буде хвилинка. Ернст В.». Почерк м’який, округлий, із завитком на останній літері. Я прочитав і відчув, як у мене холонуть долоні, як перед іспитом із предмета, до якого я готувався все життя.

О четвертій я увійшов до кабінету.

Він сидів у кріслі біля вікна, не за столом, і чашка стояла на таці поруч із кріслом навпроти, порожнім, приготованим. На стіні, в рамі, висіли «Ранкові пісні», рукописний аркуш із розчерком. Чай пахнув бергамотом. За вікном дощ тягнув по склу довгі лінії, як по нотному стані.

— Сідайте, хлопче мій. Ви схудли.

— Я їм.

— Ви не їсте. Ви живете на каві з автомата й нервах. — Він налив мені чашку, додав цукру, не питаючи. — Пийте. Нам належить серйозна розмова.

Я взяв чашку. Рука майже не тремтіла.

Вальднер мовчав хвилину, розмішуючи ложечкою чай. Потім заговорив: спокійно, неголосно, дивлячись не на мене, а у вікно, на двірника, який ганяв двором останнє листя.

— Феліксе, у кожної кафедри є архів. Ви знаєте. Роботи студентів, начерки, пам’ятні речі. І іноді в ньому спливають… неоднозначні матеріали. Двадцять років тому в мене вчилася одна дівчина. Талановита, але нестійка. Вона залишила по собі в класі якісь папери. Я шукав їх довго. З поваги. З бажання зберегти її пам’ять. — Він повернувся до мене, і очі в нього були добрі, вологі. — Нещодавно мені здалося, що вони знайшлися.

Я не сказав нічого.

— Думаю, ви знаєте, про що я.

— Не впевнений.

— Звісно, не впевнені. — Він усміхнувся. — Ви обережні, це чеснота. Але давайте без ігор. Ці папери, якщо вони існують, можуть бути витлумачені хибно. Молода людина на кшталт вас, романтична, схильна бачити змови, може вбачати в них те, чого немає. Це боляче для всіх. Для вас, для кафедри, для пам’яті бідної Інґрід. Я хочу, щоб вони лежали там, де їм місце: в архіві. Під наглядом.

— І що ви пропонуєте?

Вальднер поставив чашку на блюдце. Без звуку. Я помітив це й подумки почув голос Інґрід: «Я досі пам’ятаю, як він поставив чашку».

— Я пропоную, щоб ви принесли їх мені. До двадцять восьмого листопада. Тихо, по-родинному. Нічого не станеться. Слот ваш: я вже вирішив, ім’я першим, моє слово тверде. Гофер я замінюю іншою виконавицею: вона мила дівчина, але, погодьтеся, надто імпульсивна для такої відповідальності.

— А якщо я не принесу?

Він зітхнув, як зітхають на дітей, що вередують від утоми.

— Феліксе. Ви ж розумієте, як улаштовані правила. Вашу теку я оформив у кафедральний архів як «роботи студента, виконані під керівництвом професора». Усі чотири роки, до останнього такту. Без мого підпису ви не захистите диплом. Без диплома не отримаєте стипендії. Без стипендії… — Він розвів руками. — Я не погрожую. Я пояснюю. Мені дуже не хотілося б, щоб ці формальності стали між нами.

Я сидів і дивився на чай. На поверхні плавала крихітна лимонна кісточка, і вона повільно крутилася за годинниковою стрілкою.

«Перевір кріплення».

— Мені треба подумати, — сказав я.

— Звісно, — сказав Вальднер м’яко. — Ми ж не поспішаємо. До двадцять восьмого.

Я допив чай. Подякував. Вийшов. Зачинив двері тихо, як зачиняють двері в кімнату, де щось померло.

Я не пішов додому.

Не знаю, як описати те, що відбувалося зі мною тієї ночі. Мені не було страшно. Страх приходить ззовні, як вітер. А це було щось інше: тихе, внутрішнє, як вода, що піднімається в підвалі. Я йшов коридорами, і мені здавалося, що стіни стали ближче.

Чотири роки мого життя. Квартет, пісні, етюд, усі мої смішні спроби. Вони лежали в теці з гумкою на столі в людини, яка двадцять років тому зробила те саме з чужими. Диплом. Стипендія. Батько, який сорок років рахував навантаження на мости й вірив, що син стане композитором, бо композитор «це теж конструкція». Мама, пакети з варенням, шкарпетки.

І слот. Перше ім’я. Усе, чого я хотів, лежало на столі, треба було лише простягнути руку.

А проти цього — що? Рукопис, на який немає доказів. Старий настроювач. Вахтерка. Жінка в Клостернойбурзі, яка сказала: «Я не хочу війни».

Я піднявся до 214. Марі залишила ключ на своєму столі, без записки, пішла, не сказавши ні слова. Я відчинив двері, не вмикаючи лампи, і сів на банкетку. На ту саму, з подряпиною, залишеною чужим металом.

У кімнаті було темно. У вікні стояв голий каштан, і крізь нього просочувалося жовте світло з вулиці. Радіатор стукав. Рояль стояв мовчки.

Я не грав. Просто сидів, поклавши долоні на коліна, і слухав, як стукає в мене в голові єдине запитання: хто я?

Годинник на стіні показував пів на першу, коли двері тихо відчинилися.

Я не обернувся. Я знав, хто це, за запахом: вівсянка, м’ята й осінній дощ. Кроки зупинилися на порозі.

— Марі подзвонила Тео, — сказала Клара. — Тео подзвонив мені. Сказав: «Він там, і йому погано. Зроби щось нечемне».

— Нечемне, — повторив я.

— Прийти о першій ночі в зачинений корпус. По-моєму, підходить.

Вона увійшла, не вмикаючи світла, і сіла поруч зі мною на банкетку. У руках у неї були термос і картатий плед, і я раптом помітив, що на ній пальто поверх піжами, а на ногах старі домашні капці з відірваним помпоном. Вона сиділа, підібгавши ноги, як дитина, яку застали вночі в чужому домі, і дивилася не на мене, а на рояль.

— Розкажи, — сказала вона.

І я розповів.

Про чай із бергамотом. Про чашку, поставлену без звуку. Про «неоднозначні матеріали» й «бідну Інґрід». Про «слот ваш» і «Гофер я замінюю іншою виконавицею». Про диплом. Вона слухала, не перебиваючи, накинувши плед мені на плечі, бо в мене, виявляється, цокотіли зуби, а я навіть не помітив.

— Я боюся, Кларо, — сказав я нарешті. — Не його. Себе. Що скажу «так». Що коли настане двадцять восьме число, я візьму рукопис, віднесу й скажу «вибачте». Я ж звик кивати. Я все життя кивав.

— Ти не кивнув.

— Я сказав «мені треба подумати».

— Це не «так».

— Це «не ні». — Я ковтнув. — Це найнебезпечніше.

Вона помовчала. Потім налила чаю в кришку термоса, обхопила її долонями й сказала, дивлячись у вікно:

— Знаєш, що мені сказала мама? Коли я розповіла їй про дощ. Вона сказала: «Я поставила помилки, щоб ти не навчилася помилятися по-справжньому». — Вона повернулася до мене. — Ми всі так живемо, Феліксе. Боїмося помилитися по-справжньому. І тому не живемо. Ти не зобов’язаний бути хоробрим за двох. Ти не зобов’язаний бути хоробрим узагалі. Ти зобов’язаний бути лише собою. Решта складеться.

— А якщо не складеться?

— Тоді будемо собою на руїнах. — Вона слабко усміхнулася. — Це все-таки краще, ніж бути чужими в хоромах.

Я розсміявся. Не весело, скоріше втомлено, як сміються після довгого плачу. Ми сиділи поруч, пліч-о-пліч, під одним пледом, що пахнув вівсянкою, і між нами тремтіло тепле повітря від термоса.

— Давай зіграємо, — сказала Клара.

— Зараз? Уночі? Тут не можна…

— Марі не проти. Я в неї спитала.

Вона підвелася, відкинула кришку клавіатури й сіла за рояль. Посунулася праворуч, звільняючи місце ліворуч. Я дивився на неї, на її плечі, на нерівний вузол волосся з червоним олівцем, і раптом зрозумів, що перебуваю в точці, з якої немає повернення. Що, що б не сталося завтра, я вже ніколи не зможу бути тим, хто просто киває.

Я сів поруч. Наші лікті торкнулися.

— Грай низ, — сказала вона. — А я верх. Просто слухай мене. Не думай.

Я поклав руки на клавіші. Ліва лягла на низьку квінту. Вона почала, тихо, ніби питаючи, ту саму мелодію з двадцяти двох тактів: три ступені вгору й зупинка перед четвертою. Я підхопив: бас, простий, рівний, без прикрас. Не мій задум, не її: щось третє, що народжувалося між нами. Дійшовши до четвертої ступені, вона зупинилася. Я зупинився теж. Ми обоє затамували подих.

І тоді вона зіграла четверту ноту.

Я чув, як вона це зробила: обережно, як стукають у двері, за якими хтось чекає. Одна нота. Але в ній було все, чого бракувало моїй п’єсі всі ці тижні. Я не знав, як продовжити. Я композитор. Я звик знати, як іде мелодія. А тут не знав, і це було чудово.

Ми грали годину. Може, більше. Без нот, без задуму, без «правильно» й «неправильно». Рояль дихав разом із нами, притримуючи звук у повітрі, як людина, що слухає. Десь посередині я спіймав себе на тому, що всміхаюся, а потім зрозумів, що вона теж.

Коли ми закінчили, у кімнаті стояла така тиша, що можна було почути, як за вікном падає останній листок із каштана. Вона поклала руки на коліна. Я теж. Ми сиділи, не дивлячись одне на одного.

— Я не віддам, — сказав я тихо. — Ні рукопис, ні тебе. Мені байдуже, що він зробить із дипломом. Я напишу інший.

— Зачекай, — сказала Клара. — Не з гордощів. З розуму. — Вона нарешті подивилася на мене. — Якщо ми зараз підемо до ректора, Вальднер скаже, що ти шантажуєш, що рукопис підробка, що я його обмовила, і всі йому повірять, бо він Вальднер. А на показі буде повна зала, ректор, комісія, преса. І Інґрід. Там він не зможе сказати: «Діти мої, що за вигадки».

— До чотирнадцятого грудня ще вісім тижнів.

— І двадцять восьме листопада посередині.

— Доведеться брехати.

— Доведеться тягнути час. — Вона трохи нахмурилася. — Скажеш йому, що рукопис у надійної людини, що передаси її після показу, коли все буде оформлено. Він не може її відібрати, не знаючи, де вона.

— А де вона?

— У підвалі в Марі. Серед сорока двох років журналів. — Клара майже всміхнулася. — Там шукатимуть в останню чергу.

Я дивився на неї. На цю тиху, слухняну дівчину з Лінца з нервовою звичкою гризти олівці, яка шість тижнів тому писала мені: «Чохол більше не ображатиме педалі». Вона сиділа в пальті поверх піжами, у капцях із відірваним помпоном, і планувала викриття поважного професора так спокійно, ніби складала меню на неділю.

— Ти чудова, — сказав я.

— Ні, — сказала Клара. — Я просто більше не чемна.

Вона поклала голову мені на плече. Не навмисно, як падає листок. Просто втомилася. Я сидів, боячись поворухнутися, відчуваючи вагу її голови, запах мокрої вовни й олівця, і думав, що ось це й називається «правильно»: коли ніхто не грає, а все звучить.

Ми заснули просто на банкетці, у пледі й пальті, пригорнувшись одне до одного, як два змерзлі пташенята. Прокинувся я від того, що в кімнаті стало світло. На порозі стояла Марі з тацею: дві чашки кави, справжньої, зі своєї кавоварки, і вазочка з вівсяним печивом. На годиннику було шоста п’ятдесят.

— Ранок, — сказала Марі суворо. — Чий? Ваш чи її?

Клара підвела голову, кліпнула, побачила Марі й залилася рум’янцем.

— Наш, — сказав я.

Марі поставила тацю на кришку рояля. Окинула нас довгим, складним поглядом, у якому майнули і сорок два роки, і двадцять років тому, і ще щось, зовсім нове, і сказала:

— Іноді рояль вартий двох людей, якщо один іде рівно в ту мить, коли другий заходить. А іноді, — вона ледь усміхнулася, — вони залишаються. І це теж можна записати в журнал.

Вона вийшла, залишивши двері прочиненими.

Ми залишилися вдвох у ранковому світлі. Клара взяла чашку, подула на каву, подивилася на мене поверх краю. І я зрозумів, що рішення прийнято. Не мною: нами. І що до чотирнадцятого грудня нам лишилося всього вісім тижнів, щоб вивчити музику, яка має змінити все.