Кабінет у вежі

Двері виламали Віктор і Джуліан. Це забрало більше часу, ніж показують у фільмах: дуб був старий, щільний, як камінь, а засув — кований, завтовшки з великий палець. Шість ударів плечима, потім Джуліан збігав униз по залізний лом, яким місіс Дойл відколювала лід біля чорного ходу. На сьомому ударі щось усередині хруснуло, скоба засуву вирвалася з одвірка разом із трісками, і двері розчахнулися, вдарившись об стіну.

Вітер кинувся їм назустріч, як собака, що довго сидів на прив'язі.

У кабінеті було порожньо.

Кора не одразу це усвідомила. Спершу вона побачила сніг: він був усюди — на підвіконні, на письмовому столі, на розкиданих паперах, на вичовганому перському килимі — тонкий, сухий, блискучий у світлі настільної лампи, яка досі горіла. Потім вона побачила вікно — навстіж відчинене, з однією стулкою, що билася об кам'яний укіс: бух… бух… бух… — той самий звук, який вони чули на сходах. Потім камін, у якому ще тліли жарини. Потім крісло біля столу, трохи відсунуте, наче з нього підвелися на хвилину.

І лише потім — що в кімнаті нікого немає.

— Тату? — Міріам протиснулася повз Віктора. Вона піднялася слідом за ними, і всі інші теж: Олівер, блідий як крейда, Пембертон, що важко дихав, тримаючись за серце, і навіть Бі — Кора не уявляла, як стара жінка з ціпком здолала шістдесят дві сходинки так швидко. — Тату!

Відповіді не було. Лише вітер і стукіт стулки.

Віктор перетнув кімнату в три кроки й перехилився через підвіконня. Кора кинулася до нього й схопила за пояс, бо на мить їй здалося, що він зараз випаде слідом.

— Нічого не бачу, — хрипко сказав він. — Нічого, чорт забирай. Темно.

— Ліхтар, — сказав Джуліан. — У шухляді столу був ліхтар.

Він був там. Джуліан тремтячими руками передав його Вікторові, і той направив промінь униз.

Промінь упав з висоти третього поверху на внутрішній дворик між вежею і старою стайнею. Там лежав сніг — рівний, пухнастий, неторканий, наче щойно розстелене простирадло. Ні вм'ятини. Ні тіні. Ні сліду. Сніг падав у промені ліхтаря густо й повільно, і кожна сніжинка здавалася окремою, свідомою, байдужою.

— Він міг… — Олівер ковтнув. — Якщо він упав годину тому, його могло замести.

— Тіло не замете за годину, — рівно сказала Бі. — Сніг — не земля, хлопче.

Олівер здригнувся від слова «тіло», і Кора побачила, як Міріам на мить заплющила очі.

Ніхто не рухався. Вони стояли посеред круглої кімнати, серед книжок і снігу, як актори, що забули репліки, і дивилися на відчинене вікно. І тоді Пембертон, який досі не промовив ні слова, тихо сказав:

— Подивіться на підлогу.

Кора подивилася.

Біля стіни, праворуч від каміна, там, де дубові панелі з різьбленими складками тканини сходилися з книжковою шафою, на світлому медальйоні перського килима темнів слід. Один-єдиний. Відбиток чоловічого черевика, великого, важкого, з грубою підошвою, на якій виразно проступали круглі цятки — цвяхи. Такі черевики носили фермери сто років тому. Такі черевики не носив ніхто з тих, хто сидів сьогодні за столом.

Кора мимоволі глянула на ноги родичів, і, як виявилося, не лише вона. Віктор — у тонких італійських лоферах. Олівер — у білих кросівках. Джуліан — у старих, але начищених оксфордах. Пембертон — у чорних черевиках на шнурках, акуратних і маленьких, майже жіночого розміру. Міріам і Бі — на підборах.

— Хтось був тут, — прошепотіла Міріам. — Хтось чужий. Хтось… прийшов ззовні.

— По стіні вежі? — Віктор коротко, недобре засміявся. — Третій поверх, Міріам. Гладкий камінь. Хіба що це був павук.

— Тоді як? Двері були замкнені зсередини! Ключ у замку, засув…

— Я знаю, що я бачив.

— Досить, — сказала Бі. Не голосно. Але обоє замовкли, як діти. — Шукайте його. Не тут. Усюди. Можливо, цей старий дурень знову сховався у скрині.

Ніхто не засміявся.

Наступні дві години злилися для Кори в одну довгу, холодну, розхитану ліхтарями ніч.

Чоловіки в пальтах, накинутих поверх вечірніх костюмів, обходили будинок по периметру, провалюючись у снігу по коліна. Джуліан і Віктор пройшли двориком під вежею — сніг там справді був неторканий, і тепер його зіпсували лише їхні власні сліди. Олівер разом із місіс Дойл обшукував стайню, гараж, оранжерею. Міріам методично, кімнату за кімнатою, відчиняла двері в крилах будинку, де ніхто не жив років двадцять, і кликала батька голосом, що ставав щоразу тоншим. Кора оглянула бібліотеку, кухню, комори. Погріб — теж, спустилася з ліхтарем: низькі цегляні склепіння, стелажі з пляшками, запах вологої глини й вина. Лампочка там справді не світила. Кора клацнула вимикачем кілька разів. Нічого.

О пів на дванадцяту всі зійшлися в холі — змоклі, розчервонілі від холоду, мовчазні.

— Треба викликати поліцію, — сказала Міріам.

— Вперед, — Віктор підняв свій телефон. — Жодної риски. Навіть біля дверей тепер нічого.

Джуліан підійшов до старого апарата на столику під сходами, підняв слухавку, послухав. Поклав.

— Мертва. Лінія йде стовпами через пустище. У таку бурю вони падають щозими.

— Тоді поїдемо в Нетербі. Там є дільниця.

— На чому? — тихо спитав Джуліан. — Я виходив до воріт годину тому. Дорогу на спуску замело по пояс. Снігоочисник, якщо пощастить, буде до полудня. Якщо не пощастить — післязавтра.

Запала тиша. У каміні тріснуло поліно.

— Отже, ми тут, — сказала Бі, опускаючись у крісло біля вогню. — Ми всі тут. І він десь тут. Або ніде.

Кора не могла спати.

О другій ночі, коли будинок нарешті затих — затих неприродно, як затихає тварина, що причаїлася, — вона взяла ліхтар і знову піднялася до вежі. Шістдесят дві сходинки. Виламані двері кабінету хтось притулив до одвірка, і вони не зачинялися до кінця, лишаючи вузьку чорну щілину.

Вона ввійшла. Вікно тепер було зачинене — Джуліан подбав про це, перш ніж усі розійшлися. Сніг на столі розтанув, і папери розмокли, чорнило на них розпливлося синіми хмаринками. У кімнаті стояв густий запах вологого дерева і згаслого вогню.

Кора присіла біля сліду на килимі.

Вона дивилася на нього, як дивилася на подряпину на лакованій стільниці чи на тріщину в позолоті рами: не питаючи «що це?», а питаючи «як це сюди потрапило?». Її пальці, обтягнуті тонкою нітриловою рукавичкою — вона завжди возила з собою коробку в сумці, звичка майстерні, — обережно торкнулися краю відбитка.

Він був сухий.

Не вологий. Не талий. Сухий, як пил. Під пальцем крихнувся сірувато-білястий бруд — дрібний, жирнуватий на дотик, такий світлий, що здавався майже вапняним. Кора розтерла його між пальцями.

Глина.

Вона згадала, як сьогодні ввечері, коли вони з Віктором обходили двір, сніг під ногами був глибокий, а під снігом — чорна торф'яна земля пустищ, в'язка, як смола, яка лишала на чоботях темні вологі плями. Той, хто прийшов би ззовні, у бурю, крізь сніг, приніс би на підошві мокрий сніг і чорну жижу. А цей слід був сухий і сірий. І вказував не від вікна до столу, як мав би, якби хтось заліз ззовні. Носок черевика дивився від стіни. Від дубових панелей. До середини кімнати.

Наче той, хто його залишив, вийшов зі стіни.

Кора підвелася, повільно, й направила ліхтар на панелі. Різьблені складки дуба, потемнілого за три століття. Лляні згини, дерев'яні хвилі, повторювані, однакові, заколисливі. Вона дивилася на них так довго, що в очах почало мерехтіти. Щось у них було не так. Вона ще не розуміла що — так само, як дванадцятирічною не одразу зрозуміла, чому ніжки комода здаються їй чужими. Відчуття передувало знанню.

«Ти завжди вміла бачити, що під фарбою».

Вона обернулася до столу. Шкіряна тека, на яку дядько поклав долоню кілька годин тому, досі лежала посередині. Кора відкрила її.

Тека була порожня.

Кора стояла в холодному кабінеті, серед розмоклих паперів, і тримала в руках порожню теку. І тоді, чітко й ясно, наче хтось прошепотів їй на вухо, вона почула голос дядька Едмунда:

«Не дозволь їм переконати тебе, що я пішов сам».

Ніхто не виходив крізь це вікно. Кора була певна цього так само, як була певна власного імені. Той, хто замкнув двері зсередини, відчинив вікно й залишив на килимі черевик із минулого століття, хотів, щоб вони повірили в неможливе — у привида, у злодія-скелелаза, в божевільного старого, що кинувся в сніг. Хотів, щоб вони дивилися назовні.

А відповідь була всередині. У цьому будинку. За цим столом.

Серед тих, хто сьогодні сидів за цим столом.

Я чую її кроки на сходах о другій ночі й не дихаю, доки вони не стихають нагорі. Вона завжди була надто уважною. Навіть дитиною. Я кажу собі, що ніхто не мав постраждати. Я кажу собі це вже втретє за ніч — і вперше не вірю.