Вечеря на шістьох

Їдальня в Торнвіку була розрахована на двадцять чотири особи, і за довгим столом червоного дерева вісім людей виглядали, як уцілілі після корабельної аварії. Місіс Дойл запалила всі свічки в обох канделябрах, але світло не сягало кутів, і там, у темряві, під стелею з потрісканою ліпниною, наче хтось стояв і спостерігав.

Кора сиділа між Джуліаном і тіткою Бі. Навпроти — Віктор, Олівер і Міріам. Містер Пембертон, сухенький, рожевощокий, з пухнастими білими бровами, примостився ліворуч від порожнього крісла на чолі столу, поклавши біля своєї тарілки потертий шкіряний портфель, — так, ніби той міг утекти.

Едмунд спустився, коли місіс Дойл уже розливала суп. Він увійшов повільно, спираючись на ціпок, і всі — навіть Бі — мимоволі випросталися. Він не сів одразу. Постояв, обводячи їх поглядом, одного за одним, наче рахував. Або прощався.

— Шестеро, — сказав він нарешті. — Уперше за десять років. Ваша мати, Міріам, сказала б, що мені слід виголосити тост. Але ви знаєте, що я ненавиджу тости.

Він сів. Суп був з пастернаку, густий і гарячий, і Кора раптом зрозуміла, що не їла з самого ранку. Проте ложка в її руці завмерла, бо дядько продовжив — рівно, буденно, як говорять про погоду:

— Сьогодні о десятій, у бібліотеці, містер Пембертон прочитає вам мій заповіт. Прошу не спізнюватися. І прошу не робити вигляду, ніби ви не знаєте, навіщо сюди приїхали.

Тиша. Ложка Олівера дзенькнула об край тарілки.

— Тату, — м'яко почала Міріам тим голосом, яким, мабуть, розмовляла на засіданнях ради директорів, — ніхто з нас не…

— Ти приїхала, бо в січні збори акціонерів, і тобі потрібна моя довіреність, щоб нарешті стати тим, ким ти себе вважаєш уже п'ятнадцять років, — не підводячи очей від тарілки, сказав Едмунд. — Віктор приїхав, бо йому дзвонять люди, чиїх імен він не називає за столом. Олівер — бо Віктор його привіз. Беатріс — бо не могла пропустити виставу.

— Я ніколи нічого не пропускаю, — погодилася Бі, і в її голосі була дивна, майже ніжна втома. — Ти завжди любив театр, Едмунде. Навіть у дитинстві. Пам'ятаєш, як ти сховався в скрині на горищі, і всі думали, що тебе вкрали цигани?

— Три дні, — кивнув Едмунд. — Мати плакала. Батько відшмагав мене ременем. Найкращі три дні мого дитинства.

Він уперше за вечір майже усміхнувся.

— А Джуліан? — тихо спитала Кора. — А я?

Дядько подивився на неї. Потім на Джуліана. Щось майнуло в його обличчі — біль? Сумнів? — і згасло.

— Джуліан тут живе, — сказав він. — А ти, Коро, тут тому, що я попросив. Це різні речі. І зараз, будь ласка, їжте. Суп холоне.

Вони їли. Точніше, вдавали, що їдять. Кора відчувала, як напруга за столом стає фізичною, тягучою, як патока. Віктор випив свій келих до дна і налив ще, не чекаючи місіс Дойл. Міріам поклала телефон екраном донизу, потім перевернула, потім знову поклала. Олівер кришив хліб у маленькі сірі кульки й вишиковував їх уздовж тарілки. Джуліан майже не торкався ложки; він дивився на Едмунда так уважно, наче намагався запам'ятати його обличчя.

А Бі дивилася на всіх одразу, і Кора ніяк не могла вгадати, що вона бачить.

— До речі, — мовив Віктор, розгойдуючи вино в келиху, — раз уже ми тут усі такі чесні. Чому саме сьогодні? Чому не телефоном, не листом від Пембертона, як роблять нормальні багаті старі люди? Чому треба було тягти нас у сніг, на край світу, туди, де навіть мобільний не ловить?

Едмунд відклав ложку.

— Бо я хочу бачити ваші обличчя, коли ви почуєте. Кожного з вас.

— Звучить як погроза, — ледь усміхнувся Віктор.

— Звучить як старий чоловік, у якого лишилося мало задоволень.

Місіс Дойл забирала супові тарілки, коли Едмунд підвівся. Годинник на камінній полиці показував двадцять хвилин на дев'яту — Кора потім багато разів згадуватиме цей циферблат, латунні стрілки, тоненьке тикання, яке раптом стало дуже гучним.

— Мені потрібно дещо принести з кабінету, — сказав дядько. — Не чекайте мене з основною стравою. До десерту я повернуся.

— Я можу сходити, — підхопився Джуліан. — Скажіть, що треба, і я…

— Сиди, — Едмунд поклав руку йому на плече. Лише на мить. Кора бачила, як Джуліан завмер під цим дотиком. — Ти й так бігаєш по моїх сходах шість тижнів. Дай старому самому.

Стук ціпка по кам'яній підлозі холу. Далі тиша. Далі, ледь чутно, — його кроки на гвинтових сходах, що віддалялися, губилися, зникали.

Він пішов, і наче разом із ним зі столу забрали якусь невидиму скатертину, що тримала все на місцях.

Першим задзвонив телефон Віктора — точніше, завібрував: одне коротке гудіння. Дивно, бо зв'язку не було. Віктор глянув на екран, і його обличчя на секунду стало сірим.

— Одна риска, — пробурмотів він. — Біля вхідних дверей іноді ловить. Вибачте.

Він вийшов у хол. Двері за собою не зачинив до кінця, і Кора, сидячи під кутом, бачила частину його спини, освітленої лампою біля вішака, й чула приглушене, напружене бурмотіння. Слів не розібрала — тільки одне: «…до понеділка, я ж сказав, до понеділка…»

Місіс Дойл внесла основну страву — баранину з розмарином, — і тієї ж миті Міріам підвелася.

— Мені теж треба подзвонити. Якщо в холі ловить, то й у зимовому саду, мабуть.

— Твій батько просив… — почав Пембертон.

— Мій батько просив нас не чекати його, — холодно відповіла Міріам. — Я недовго.

Вона вийшла в протилежні двері, до галереї. Її підбори процокали по паркету й затихли.

— Сімейна вечеря, — мовила Бі, ні до кого не звертаючись. — Як я могла забути, чому ми цього не робимо.

Джуліан раптом торкнувся Кориного ліктя.

— Він просив відкрити вісімдесят другий рік до десерту. Портвейн. Я обіцяв. — Він винувато всміхнувся. — Якщо не принесу, він мене з'їсть замість десерту. Я швидко, погріб просто під кухнею.

І теж пішов.

Кора лишилася з тіткою, адвокатом і Олівером. Баранина парувала на тарілках. Ніхто її не їв.

— Олі, — лагідно сказала Кора, — ти в порядку?

Хлопець підвів на неї очі — великі, темні, наляканіші, ніж мали б бути в людини, яка просто нудиться на родинній вечері.

— Так. Ні. Мені треба… — він кивнув на двері. — Туалет.

Він вийшов майже бігцем.

Бі провела його поглядом. Потім повільно, дуже повільно обернулася до Кори.

— Знаєш, дитино, що я найбільше люблю в цьому домі?

— Що?

— Він має більше дверей, ніж ти думаєш. — Бі взяла келих тонкими, всипаними пігментними плямами пальцями. — Мій прадід будував його для жінки, яку тримав тут проти її волі. А жінка — для того, щоб від нього тікати. Дім пам'ятає обох.

— Тітко, про що ви?

— Про архітектуру, — Бі пригубила вино. — Лише про архітектуру.

Містер Пембертон кашлянув, поправив окуляри й потягнувся до свого портфеля — просто торкнувся його, наче перевіряв.

Віктор повернувся о восьмій сорок п'ять, трохи блідий, з краплинами розталого снігу на плечах. Отже, він не лише стояв біля дверей — він виходив надвір. Міріам — близько дев'ятої, спокійна, з рівними губами, з телефоном, який вона тримала так міцно, що побіліли кісточки пальців. Джуліан з'явився о дев'ятій із чвертю — з пляшкою, вкритою сивим пилом, у руках і павутинням на рукаві піджака. А Олівер прослизнув на своє місце ще за кілька хвилин після нього, блідий, не дивлячись ні на кого.

— Вибачте. Там світло не працює, довелося шукати навпомацки.

Він поставив портвейн на буфет. Кора автоматично простягнула руку і зняла павутину з його плеча. Джуліан усміхнувся їй — тепло, вдячно, — і вона на мить повернулася на двадцять років назад, у ті літні вечори, коли вони удвох ховалися на даху оранжереї від усієї родини.

О пів на десяту місіс Дойл подала десерт — пудинг із фініками та ірисковим соусом, улюблений десерт Едмунда. Його тарілку поставили перед порожнім кріслом. Соус повільно стікав по боках пудингу й застигав.

О дев'ятій сорок Міріам уперше глянула на годинник.

О дев'ятій сорок п'ять — Віктор.

— Може, він заснув, — сказав Олівер. — Дідусь останнім часом засинає прямо в кріслі.

— Твій дід, — сказала Бі, — ніколи в житті не пропускав фінікового пудингу.

О дев'ятій п'ятдесят Кора поклала серветку на стіл.

— Я піду подивлюся.

— Я з тобою, — одразу підвівся Джуліан.

Вони піднімалися вежею вдвох, і Кора, як завжди, рахувала сходинки. На сорок першій вона відчула протяг — крижаний, живий, він спускався згори, обвиваючи щиколотки, ніби вода. На п'ятдесятій почула звук: глухий, ритмічний стукіт, наче хтось повільно, наполегливо грюкав дверима. На шістдесят другій вони зупинилися перед дубовими дверима кабінету.

— Дядьку Едмунде?

Тиша. Тільки той стукіт — зсередини.

Джуліан постукав. Потім загрюкав кулаком.

— Едмунде! Відчиніть!

Кора смикнула за ручку. Двері не піддалися — не ворухнулися навіть на міліметр, як буває, коли їх тримає не лише замок, а й засув. Вона нахилилася, щоб подивитися в замкову щілину, і побачила там не темряву й не світло кімнати, а метал: ключ. Ключ, вставлений із того боку.

А з-під дверей, з вузької щілини над порогом, тягнуло холодом. Справжнім, зимовим холодом пустищ. І по кам'яній підлозі, прямо біля Кориних черевиків, повільно котилася сніжинка — одна-єдина, біла й досконала, — поки не розтанула.

Суп з пастернаку. Баранина. Пудинг. Я не пам'ятаю смаку жодної страви. Я пам'ятаю тільки годинник і те, як важко було сидіти рівно й сміятися з Вікторових жартів. Тепер вони стоять біля дверей і стукають. Нехай стукають. Двері не відчиняться, поки хтось не вирішить їх зламати. А коли зламають, то побачать саме те, що мають побачити.