Другий заповіт

Заповіт прочитали дванадцятого січня, у бібліотеці, о десятій ранку. Нову портьєру — темно-зелену, оксамитову, замовлену в Йорку, — повісили напередодні. Від старої лишилася тільки обгоріла мідна кільцева застібка, яку Кора зняла з карниза й поклала до себе в шухляду. Сама не знала навіщо. Мабуть, на згадку.

Едмунд повернувся з лікарні за тиждень після Різдва. Він ходив тепер із двома ціпками замість одного, схуд іще більше, і лікарі заборонили йому підніматися до кабінету у вежі — «щонайменше до весни, містере Торнвік, а краще ніколи». Він вислухав їх із ввічливим інтересом і наступного ж ранку піднявся. Шістдесят дві сходинки за сорок хвилин, із трьома зупинками. Кора йшла позаду й рахувала.

Тепер він сидів у кріслі на чолі довгого бібліотечного столу, у темно-сірому костюмі, який висів на ньому, як на вішаку, і дивився на родину тими самими прозорими очима.

Вони всі були тут. Міріам — у темно-синьому, з телефоном, який уперше за весь час лежав у неї в сумочці, а не в руці. Віктор — поголений, тверезий уже двадцять два дні, як він сам повідомив усім за сніданком, з рожевими свіжими шрамами на долонях. Олівер — не в худі, а в светрі, який йому купила Міріам, і з конвертом з Оксфорда в кишені, який він ще не наважився розпечатати. Бі — у своєму кріслі біля каміна, пряма, як завжди, але з іншим обличчям: м'якшим, наче з нього зняли стару маску, під якою виявилася жива шкіра. Місіс Дойл — біля дверей, у святковій блузі. І Кора.

Одне крісло за столом стояло порожнім. Ніхто не сів у нього. Ніхто не прибрав.

Пембертон — із рожевим шрамом на скроні, що ховався під сивим пасмом, — розгорнув документ, кашлянув і почав читати.

Кора слухала й не слухала. Вона знала більшу частину — Едмунд розповів їй минулого тижня, у бібліотеці, ввечері. Але однаково дивилася на обличчя.

Контрольний пакет «Торнвік і Ко» переходив до Міріам. Разом із посадою голови правління — тією, за яку вона воювала п'ятнадцять років. Але з умовою: протягом року створити незалежний відділ експертизи провенансу, підзвітний не правлінню, а зовнішнім аудиторам, і повністю, з відсотками, відшкодувати збитки трьом покупцям підроблених картин. Керувати відділом Едмунд просив Сару Лінч. Міріам слухала, стиснувши губи, а потім кивнула — коротко, по-діловому. Але Кора бачила, як у неї тремтить підборіддя. Батько нарешті сказав їй «так». Хай і через адвоката.

Вікторові батько не залишав готівки. Жодного пенні на руки. Натомість Пембертон уже третій тиждень, через юристів і — як з'ясувалося — через поліцію, розбирався з паном Кінаном: частину боргу визнали незаконними відсотками, частину погасили з родинного фонду, а сам Кінан тепер давав свідчення в іншій справі, про вимагання, і, за словами Пембертона, «навряд чи найближчим часом розбиватиме чиїсь автомобілі». Решту Віктор отримуватиме щомісяця — скромну, але пристойну суму з довірчого фонду, доки фонд вважатиме, що він її заслуговує.

— І ще одне, — сказав Пембертон, відірвавшись від паперу. — Особисте розпорядження. Георгіанська золота табакерка з емаллю, з пастушкою на кришці. Переходить у власність Віктора Торнвіка — негайно, не чекаючи смерті заповідача.

Віктор підвів голову. Едмунд дивився на нього через стіл.

— Я пам'ятаю той аукціон, — сказав старий. — Ти сидів поруч і не ворушився три години. Ти рахував лоти, щоб не заснути. Я тоді подумав, що з тебе вийде чудовий аукціоніст. — Він помовчав. — Я помилявся в багатьох речах, Вікторе. Але не в цій. Приїжджай у фірму в лютому. Міріам знайде тобі місце в торговому залі. Під її наглядом, — додав він, і Міріам фиркнула. — Ти вмієш змусити людей слухати. Це теж талант.

Віктор нічого не відповів. Не зміг.

Оліверові — фонд на навчання. «На будь-яку дисципліну, яку він обере, — читав Пембертон, — у будь-якому університеті, включно з тими, що вивчають історію Візантійської імперії, про яку мій онук, як мені повідомили, знає більше за своїх викладачів». Олівер почервонів до вух, а Віктор голосно засміявся.

Беатріс — довічне право жити в Торнвіку, в тих кімнатах, які вона обере. Місіс Дойл — пенсія й котедж біля воріт, «якщо вона коли-небудь захоче перестати керувати цим домом, у чому я сумніваюся». Пембертонові — «з вдячністю за сорок років дружби й одну розбиту голову» — бронзова сова з письмового столу. Старий адвокат зняв окуляри й довго протирав їх краваткою, поки всі сміялися.

А потім Пембертон дійшов до Джуліана.

У кімнаті стало тихо.

Джуліан Восс не отримував нічого з часток у фірмі й маєтку. Але до заповіту додавався лист Едмунда до суду в Лідсі, де в березні мали розглядати справу. Джуліан визнав провину за всіма пунктами на першому ж засіданні. Не просив про поблажливість. Не найняв адвоката — Бі найняла йому адвоката сама, і він погодився лише тоді, коли вона пригрозила, що буде захищати його особисто. Прокурор просив чотири роки. Едмунд у своєму листі просив суд урахувати, що обвинувачений три дні давав потерпілому ліки, воду й читав йому Дюма. «Я був у в'язниці, — писав Едмунд, — але з найкращим тюремником у світі».

Джуліан сидів тепер у слідчому ізоляторі під Лідсом. Бі їздила до нього щосереди й щонеділі — сама, на таксі, дві години в один бік. Вона не розповідала, про що вони говорять. Але повертаючись, завжди йшла до себе, відчиняла скриню, що стояла біля її ліжка, і діставала звідти старі фотографії — пожовклі, з обламаними краями. Кора одного разу бачила одну з них: кучерявий засмаглий юнак у стайні, з кінською вуздечкою в руках, сміється, мружачись від сонця.

Частка Беатріс у маєтку після її смерті мала перейти до її прямого нащадка. До Джуліана. Так записав ще їхній батько — той самий, що колись відправив сімнадцятирічну дочку у Вітбі. «Іноді, — сказав Едмунд Корі, коли розповідав про це, — старі дурні пишуть правильні речі, навіть не розуміючи, що вони пишуть».

А Бі тим часом тихо, без жодного слова родині, купила маленький цегляний будинок на Ґровнер-стріт у Скарборо. Той, де виросла Гелен. «Щоб йому було куди повернутися, — сказала вона Корі, коли та випадково побачила документи. — Щоб у нього нарешті було щось своє. Не від Едмунда. Від мене».

— І нарешті, — сказав Пембертон, перегортаючи останню сторінку, — маєток Торнвік.

Кора підвела голову.

Маєток, писав Едмунд, не переходить у власність нікому з родини. Він передається в родинний траст — разом із вежею, каплицею, цвинтарем, пустищами до самого струмка й архівом, у якому зберігається триста років торнвікських таємниць. І хранителькою трасту — з правом жити в домі, розпоряджатися ним і відкрити в старій стайні реставраційну майстерню — Едмунд призначав Кору Ешворт.

«Бо вона єдина з нас, — читав Пембертон, — хто вміє дивитися, що під фарбою. І єдина, хто, побачивши, не ховає побаченого знову. Цьому дому потрібен хтось, хто нарешті відчинить усі його шафи. Я надто довго їх зачиняв».

Кора не одразу зрозуміла, що всі на неї дивляться.

— Я не… — почала вона. — Дядьку, я не можу. У мене майстерня в Йорку. Замовлення. Я не…

— Ти можеш перевезти майстерню, — сказав Едмунд. — У стайні сухо й світло. Я перевіряв. А замовлень тут, — він обвів поглядом бібліотеку, стелажі, портрети в потьмянілих рамах, — вистачить на двадцять років.

— Візьми, — сказала Бі від каміна. — Візьми, дитино. Цей дім пам'ятає все. Хай нарешті хтось пам'ятає разом із ним.

Кора подивилася на Віктора. Він усміхався. На Міріам — та кивнула. На Олівера — той показав їй великий палець. На місіс Дойл, що знову витирала очі кінчиком фартуха.

— Добре, — сказала вона. — Добре.

Увечері, коли всі роз'їхалися — Міріам до Лідса, Віктор з Олівером до Лондона, — Кора спустилася в архів.

Минулого тижня, у бібліотеці, Едмунд нарешті розповів їй про матір. Про те, як наймолодша сестра Торнвіків у двадцять років вийшла заміж за бідного вчителя музики проти волі батька й пішла з дому, не взявши нічого. Про те, як до кінця життя відмовлялася від будь-якої допомоги — гордо, вперто, як уміють лише Торнвіки. Про те, як в останній рік, коли вже не могла працювати, дозволила братові лише одне: анонімно оплатити лікування. І взяла з нього слово, що донька ніколи про це не дізнається. «Щоб вона не почувалася зобов'язаною вам, Едмунде. Щоб вона була вільною». Він тримав слово десять років. Навіть коли Кора кричала на нього в бібліотеці. Навіть коли вона поїхала вночі.

«Твоя мати знала, що робить». Кора нарешті зрозуміла, що він мав на увазі.

Архів займав три кімнати в підвалі східного крила — сухі, прохолодні, з металевими стелажами й запахом старого паперу, ванільним і кислим водночас. Кора ходила між полицями, торкаючись корінців гросбухів, — вісімнадцяте століття, дев'ятнадцяте, двадцяте. Усе, що Джуліан устиг описати, лежало акуратними стосами з ярликами, підписаними його дрібним, рівним почерком. Вона провела пальцем по одному з ярликів і відчула, як щемить у горлі.

Вона взяла навмання один із пізніх гросбухів — господарську книгу маєтку, шкіряну, з мармуровим обрізом, 1987–1999. Розгорнула. Витрати на дах. На коней. На вугілля. На жалування місіс Дойл, тоді ще молодій. Почерк її діда — важкий, прямий, без нахилу.

А на останній сторінці кожного року, в самому низу, окремим рядком — той самий запис:

«Утримання сьомого спадкоємця. Щорічно. Банк "Моррісон і сини", Единбург».

І сума. Немала.

Кора перегорнула до наступного року. Той самий рядок. І ще. І ще. Дід помер у дев'яносто восьмому — і з дев'яносто дев'ятого запис продовжувався вже іншою рукою. Гострою, високою, похиленою вліво, наче кожна літера йшла проти вітру.

Кора зняла з полиці наступний гросбух. І наступний. Двохтисячні. Двадцяті. Той самий рядок, рік за роком. Той самий банк. Та сама рука.

Останній запис стояв у книзі за минулий рік. Датований першим грудня. За три тижні до вечері, на яку Едмунд зібрав шістьох спадкоємців. «Усіх. Особисто».

Шістьох.

Кора сиділа на холодній підлозі архіву з відкритим гросбухом на колінах. За вузьким віконцем під стелею повільно падав сніг — тихий, м'який, січневий. Десь нагорі, у вежі, світилося єдине вікно: Едмунд знову піднявся до свого кабінету, хоча лікарі заборонили.

«Не дозволь їм переконати тебе, що я пішов сам», — сказав він їй того першого вечора.

Тепер вона знала: у цьому домі ніхто ніколи не йде сам. І ніхто ніколи не йде зовсім.

Вона закрила гросбух, притиснула його до грудей і підвелася.

Шістдесят дві сходинки. Вона рахуватиме їх, як завжди.

А нагорі в неї буде одне запитання.