Замкнене коло

Ранок не приніс світла. Він приніс лише іншу темряву — сіру, каламутну, як вода в мийці після пензлів. Сніг ішов далі, але тепер не падав, а летів: вітер гнав його горизонтально над пустищами, і за вікнами не було видно навіть стайні, до якої від будинку було сорок кроків.

Кора спустилася на кухню о сьомій. Місіс Дойл уже була там — у тому самому фартусі, що й учора, з червоними повіками і чайником у руках, наче вона взагалі не лягала.

— Нічого? — спитала Кора.

Економка похитала головою.

— Я двічі обійшла всі кімнати. Навіть ті, що під пилом. Навіть горище. Ту скриню теж відкрила, — вона видала звук, схожий на сміх і на схлип водночас. — Там тільки міль і старі фіранки. Господи, міс Коро, йому ж вісімдесят. У таку ніч…

Вона не договорила. Кора обійняла її — незграбно, через чайник, — і відчула, як тремтять широкі плечі.

— Місіс Дойл, — сказала вона, коли економка трохи заспокоїлася, — у кого в домі є черевики з цвяхами на підошві? Старі, робочі, дуже великі.

Та насупилася, витираючи очі кінчиком фартуха.

— Та ні в кого вже. Хіба що старого Гарріса, садівника. Помер шість років тому, царство йому небесне, а черевики його так і стоять у кімнаті для взуття, біля чорного ходу. Хазяїн не велів викидати. Казав, Гарріс сорок років цей сад тримав, то хай хоч черевики його тут стоять.

Кімната для взуття була вузька, холодна, пахла гумою й старою шкірою. Уздовж стіни стояли гумові чоботи — десяток пар, різних розмірів, на всіх рідких поличках. У кутку — порожнє місце, де на дерев'яній підставці, вкритій товстим шаром пилу, ясніли два чисті прямокутники.

Два відбитки. Два черевики, які стояли тут роками й зникли зовсім недавно — пил навколо ще не встиг осісти на світлі плями.

Кора довго дивилася на них. Потім сфотографувала на телефон, який тепер годився хіба на це.

До дев'ятої всі зібралися у вітальні. Ніхто не домовлявся — просто один за одним приходили туди, де горів вогонь, як приходять до багаття люди, заблукалі в лісі. Міріам — зібрана, в кашеміровому светрі, з гострою складкою між бровами. Віктор — неголений, з келихом, у якому, попри ранню годину, був не чай. Олівер — у тому самому худі, що й учора, з запаленими очима. Бі — у своєму кріслі, в ідеальній блузі з мереживним коміром, наче збиралася до церкви. Пембертон — у кутку, зі своїм невідлучним портфелем на колінах. І Джуліан, що стояв біля вікна спиною до всіх і дивився в сніг.

— Я виходив до повороту на Нетербі, — сказав він, не обертаючись. — Точніше, намагався. Мене вистачило на п'ятдесят метрів. Там не видно нічого, крім білого. Дорога — під снігом повністю, ворота завалило по верхню перекладину.

— А радіо? — спитала Міріам. — У батька було аварійне радіо, пам'ятаю, після повені вісімнадцятого року.

— Було, — кивнула місіс Дойл від дверей. — У шафі в кабінеті. Я вчора бачила.

Джуліан повільно обернувся. Щось промайнуло в його обличчі — надто швидко, щоб Кора встигла прочитати.

— Я піднімуся, — сказав він.

Він повернувся за десять хвилин. У руках тримав невелику сіру коробку з антеною, і з задньої її панелі звисали обірвані дроти.

— Хтось вирвав батарейний блок, — тихо сказав він. — І забрав його.

Тепер тиша в кімнаті стала іншою. До цього моменту вони були родиною, в якої сталося нещастя. Тепер вони були людьми, замкненими в одному будинку, і кожен знав, що один із них — ні, не обов'язково з них, хтось, хоч би хто, — хтось подбав, щоб вони залишалися тут.

Віктор перший промовив це вголос.

— Ну, от і все. — Він поставив келих на камінну полицю. — Тепер ніхто не зможе вдавати, що тато вийшов прогулятися під сніжком. Хтось із нас зробив це.

— Вікторе, — видихнула Міріам.

— Що «Вікторе»? Хіба ні? Двері замкнені зсередини, вікно на висоті десяти метрів, радіо вбите. Ти віриш у привидів, сестричко? Я — ні.

— Я вірю, що ти вчора половину вечері провів надворі. Під снігом, Вікторе. Я бачила твої плечі.

Віктор завмер. Потім усміхнувся — ширше, ніж треба.

— А ти півгодини провела в зимовому саду з телефоном, у якому немає зв'язку. Цікаво, кому ти дзвонила, Міріам?

— Годі, — сказав Джуліан.

— Ні, чому ж, давайте, — Віктор розвів руками. — Давайте всі. Олі бігав у туалет з таким обличчям, наче там побачив привида. Джуліан пропадав у льоху майже годину — по одну пляшку, ага. Бі — ну, Бі у нас сидить на місці, але Бі завжди знає більше, ніж каже. А Пембертон притискає до грудей свій портфель так, ніби там серце нашого батька. Що там, Пембертоне? Що там такого, чого не можна прочитати без нього?

Адвокат почервонів, але портфеля не відпустив.

— Документи мого клієнта. І поки мій клієнт вважається живим — а я вважаю саме так, містере Торнвік, — я не маю права їх розкривати. Ні вам, ні комусь іншому.

— Прекрасно. Отже, поки його не знайдуть, ми й не дізнаємося, хто що отримає. Вельми зручно для того, кому невигідно, щоб ми дізналися.

— Або для того, — тихо мовила Бі, — кому вигідно, щоб його ніколи не знайшли.

Вона не дивилася ні на кого конкретно. І від цього стало ще гірше.

— Він міг утекти сам, — раптом сказав Олівер. Усі обернулися до нього; хлопець зіщулився, але продовжив: — Ну… як у тій історії зі скринею. Бабуся Бі вчора розповідала. Він сховався, щоб подивитися, хто за ним плакатиме. Може, він і тепер… Може, це все — його вистава. Перевірка. Щоб подивитися, як ми… — Він замовк, почервонівши.

— Ти хочеш сказати, що вісімдесятирічний чоловік із хворим серцем вирвав батарею з радіо, вистрибнув у вікно третього поверху й вирушив у буран пішки перевіряти нашу любов? — холодно спитала Міріам.

— Я нічого не хочу сказати, — пробурмотів Олівер і втупився в підлогу.

І тоді Кора почула власний голос — спокійніший, ніж вона почувалася:

— Кожен за цим столом має причину бажати, щоб він зник. Але це ще не означає, що хтось це зробив.

Вони дивилися на неї. Шість пар очей — сірих, карих, водянисто-блакитних — і в кожній вона бачила те саме: полегшення, що хтось узяв слово, і страх перед тим, що цей хтось скаже далі.

— Ми не можемо викликати поліцію. Не знаємо, скільки ще тут просидимо. І поки ми кидаємося звинуваченнями, дядько Едмунд — якщо він живий, а я думаю, що живий, — десь тут. Може, поранений. Може, замерзає. — Вона ковтнула. — Тому пропоную інше. Я поговорю з кожним. Окремо. Просто — де хто був учора і що бачив. Я запишу все, щоб, коли приїде поліція, ми могли їм дати хоч щось, крім сварок.

— А чому саме ти? — примружився Віктор.

— Бо вона єдина з нас, кому не потрібні його гроші, — сказала Бі. — Ти сам учора так сказав, хлопче. Ти рідко кажеш розумні речі. Не відмовляйся від цієї.

Віктор хотів щось заперечити. Не заперечив.

— Я допоможу, — сказав Джуліан, і Кора відчула вдячність — теплу, дитячу, недоречну. — Я знаю цей дім краще за всіх. Шість тижнів у архіві — я тепер знаю, де лежить кожна печатка.

— Дякую, — сказала вона.

Вона хотіла розповісти йому про глину. Про сухий сірий слід, що вийшов зі стіни. Про два чистих прямокутники в кімнаті для взуття. Уже відкрила рота — але Бі, підводячись із крісла, раптом схопила її за лікоть кістлявими пальцями, міцно, до болю.

— Проведи мене нагору, дитино. Мої коліна не люблять сходів у мороз.

Кора повела. На першому ж повороті сходів, де їх уже не було чути з вітальні, стара жінка зупинилася і, не відпускаючи Кориного ліктя, сказала тихо, майже без виразу:

— Не розповідай нічого нікому. Ні про що. Навіть тим, кого любиш. Особливо тим, кого любиш.

— Тітко Бі, ви щось знаєте?

Беатріс подивилася на неї довгим, дивним поглядом — так дивляться на когось, кого впізнають після довгої розлуки.

— Я знаю цей дім, — сказала вона. — Я народилася в ньому. І я знаю, що коли тут щось зникає, воно ніколи не йде далеко. Воно просто йде вниз.

Вона відпустила Корин лікоть і пошкутильгала сходами вгору сама — без жодної допомоги, легко, як жінка, чиї коліна, всупереч її словам, чудово переносили мороз.

Кора лишилася стояти на сходах. Унизу, у вітальні, хтось знову заговорив — підвищеним голосом, здається, Міріам. У холі пробили годинники — десята.

Минуло тринадцять годин відтоді, як Едмунд Торнвік піднявся до свого кабінету по щось важливе.

Вона дістала з кишені блокнот — маленький, у шкіряній палітурці, в якому зазвичай записувала розміри шухляд і номери відтінків морилки, — і на чистій сторінці написала шість імен. Подумала. Дописала сьоме — Пембертон — і восьме — місіс Дойл. Бо Едмунд сказав: «у цьому домі». Не «в цій родині».

Потім, повагавшись, у самому низу, дрібно, записала ще одне слово. «Вниз».