Пастор знає більше

Камера поліційної дільниці Марлоу-Кросса мала шість футів у ширину, вісім у довжину, вузьке віконце під стелею, дерев'яні нари, накриті сірою ковдрою, і запах кота місіс Гоббс, що не вивітрювався, здавалося, ніколи. Едвін провів у ній ніч, не заплющивши очей. Він лежав на спині, дивлячись у темряву, і слухав, як у сусідній кімнаті інспектор Гримшоу гортає папери — сторінку за сторінкою, до третьої ночі.

А ще він дивився на замок камери. Звичайний врізний замок, який він сам ставив тут двадцять два роки тому. Три штифти. Він міг би відчинити його шпилькою за сорок секунд. Можливо, за тридцять.

Ця думка чомусь втішала його більше, ніж будь-яка інша.

О сьомій ранку Дойл приніс чай і, озирнувшись на двері, пошепки, збиваючись, розповів йому все. Скриньку під шафою. «ЕЛЛЕН». Бронзову ручку й форму з картою «Т.Л. 1938». Лист на восьми сторінках. Кроки в тумані.

Едвін слухав мовчки, тримаючи обома руками гарячу кружку. Коли Дойл дійшов до слів «Едвіне, я знаю, що хтось намагався зробити зліпки з ключів», він поставив кружку на підлогу й закрив обличчя долонями.

— Він знав, — сказав він глухо. — Він знав, Персі. Той вечір, коли він сказав мені «прийди завтра» — він уже все знав. А я пішов додому садити помідори подумки.

— Ви не могли знати.

— Я слюсар, Персі. Моя робота — знати, що за дверима, ще до того, як їх відчиниш.

Дойл не знайшов, що відповісти. Він забрав порожню кружку й уже на порозі сказав:

— До вас відвідувач. Інспектор дозволив. Каже, що духовна розрада — право кожного затриманого.

І відступив, пропускаючи в камеру високу кістляву постать у чорній сутані.

* * *

Преподобний Артур Пембрі постарів за тиждень років на десять. Він і раніше був худий, а тепер сутана висіла на ньому, як на вішаку. Щоки запали, під очима лягли темні тіні. Він сів на край нар поруч з Едвіном, поклав на коліна потертий шкіряний молитовник і довго мовчав, перебираючи пальцями закладки.

— Я знаю, чого ти не спав, Едвіне, — сказав він нарешті. — Я теж не спав. Я не сплю вже тиждень. Відтоді, як… — він затнувся. — Я прийшов не втішати тебе. Я прийшов сповідатися. Мабуть, це вперше в історії англіканської церкви, коли вікарій сповідається слюсареві в камері. — Він криво всміхнувся. — Але Бог, кажуть, любить парадокси.

— Оскар довірився тобі, — тихо сказав Едвін. — Двадцять третього. Він написав це в листі.

Пембрі здригнувся, наче його вдарили.

— Значить, знайшли, — прошепотів він. — Слава Богу. Слава Богу, що знайшли. — Він розкрив молитовник. Між сторінками лежав складений учетверо аркуш. — Копія. Він приніс мені її двадцять третього, увечері, після того, як переписав заповіт у Кеттерінга. Попросив засвідчити й сховати. Я сховав. У Псалтирі, між сто двадцять дев'ятим і сто тридцятим. «З глибини взиваю до Тебе, Господи». — Старий гірко засміявся. — Навіть це я зробив символічно. Я завжди був майстром символів. І ніколи — вчинків.

Він простягнув аркуш Едвінові, але той не взяв.

— Розкажи, Артуре. Не лист. Ти.

Вікарій довго дивився на вузьке віконце під стелею, крізь яке лилося сіре ранкове світло.

— Він прийшов до мене двадцять другого, пізно, після того, як Лейн пішов від нього. Сидів у моєму кабінеті до другої ночі. Розповів усе — про тридцять восьмий рік, про Нелл, про сертифікати, про свою частку. Плакав. Я ніколи не бачив, як він плаче, Едвіне, навіть на похороні матері. А потім сказав, що піде до поліції. Що все віддасть. Що хай його ім'я вивалять у болоті, але він більше не може. — Пембрі стиснув молитовник так, що побіліли пальці. — А я… Я сказав йому: зачекай.

— Чому?

— Бо Тобіас Лейн, — повільно, наче кожне слово було каменем, промовив вікарій, — три роки тому пожертвував на ремонт даху церкви Святого Михаїла дві тисячі фунтів. Бо без цих грошей дах би впав на голови моїй парафії ще тієї зими. Бо ім'я Лейна викарбуване на мідній табличці біля входу, серед благодійників. Бо я вирішив — я, старий дурень, — що скандал знищить не тільки Оскара й Лейна. Що він знищить і мою церкву. Що люди скажуть: вікарій знав. Вікарій брав брудні гроші. — Він похитав головою. — Я сказав Оскарові: зачекай тиждень, дай Лейнові шанс усе виправити тихо. Прости йому, як Христос прощав. Я говорив про прощення, Едвіне. Людині, яка вперше за сорок років вирішила бути чесною, я говорив про прощення. Бо так було зручніше мені.

Едвін нічого не сказав. Він дивився на свої руки.

— У четвер увечері, — продовжив Пембрі, і голос його став майже нечутним, — я не міг писати проповідь. Я вийшов пройтися. Я пішов до крамниці. Я хотів іще раз попросити Оскара почекати. Ще тиждень. Ще день. Я стояв на вулиці Марлоу о десятій сорок п'ять і дивився на темну вітрину. І не постукав. Бо боявся, що він знову подивиться на мене так, як дивився двадцять другого, — ніби я не священик, а просто ще один старий, який хоче, щоб усе лишилося як було.

— Ти сказав Дойлу, що постояв і пішов додому.

— Я сказав Дойлу половину правди. — Вікарій нарешті подивився йому в очі. — Я пішов не додому. Я пішов провулком, що за крамницею, бо так коротше до церкви. І в провулку, біля хвіртки двору Оскара, я побачив чоловіка. Він виходив із двору. У темному пальті, в капелюсі, з невеликою валізкою в руці — такою, як у лікарів або ювелірів. Він не бачив мене, я стояв у тіні стіни. Він зачинив хвіртку, озирнувся і пішов у бік Вільям-стріт.

У камері стало дуже тихо.

— Ти впізнав його, — сказав Едвін. Не запитання.

— Я впізнав ходу. — Пембрі заплющив очі. — Трохи вбік, з перевальцем, праве плече нижче за ліве. Тридцять років я бачу цю ходу щонеділі, коли він іде до причастя повз мідну табличку зі своїм ім'ям. Я впізнав його, Едвіне. І я сказав собі: ні. Не може бути. Мало хто ходить провулками. Може, він приходив поговорити з Оскаром. Може, вони помирилися. А вранці, коли Оскара знайшли… — його голос зірвався. — Вранці я сказав собі, що помилився. Що в темряві всі чоловіки в пальтах однакові. Я повторював це п'ять днів. А в середу ввечері Морін Кобб прийшла до мене в церкву.

Едвін підвів голову.

— Вона прийшла о шостій, — прошепотів вікарій. — Сіла на останню лаву й молилася. Потім підійшла до мене і спитала: «Преподобний, якщо людина знає, де лежить правда, але боїться її відкрити, бо правда може знищити пам'ять про того, кого вона любила, — це гріх?» Я сказав їй… — він заридав беззвучно, лише плечі затрусилися під сутаною. — Я сказав їй те саме, що Оскарові. Що іноді краще почекати. Що не нам судити. Що Бог сам усе розставить на місця. Вона подякувала й пішла. Через три години вона була мертва.

Він сидів, зігнувшись, закривши обличчя руками, і плакав — старий чоловік у чорній сутані на нарах поліційної камери, що пахла котом.

Едвін довго дивився на нього. Потім обережно, як колись клав на плече Гвендолін, поклав руку йому на спину.

— Ти не вбивав їх, Артуре, — сказав він тихо.

— Я не зупинив того, хто вбив. Двічі. Хіба це не те саме?

— Ні, — сказав Едвін. — Не те саме. Той, хто тримав бронзового коня, і той, хто затягнув ланцюжок на шиї Морін, — це одна людина. І це не ти. Ти злякався. Оскар теж злякався — сорок років тому. Нелл сказала йому, що це не менший гріх. Може, вона мала рацію. Але страх можна виправити. — Він забрав у вікарія аркуш із молитовника. — Ось так. Прямо зараз. Встань, вийди звідси й розкажи Гримшоу все. Про ходу, про валізку, про хвіртку, про десяту сорок п'ять. Усе. Навіть те, за що тобі соромно. Особливо те.

Пембрі довго сидів нерухомо. Потім повільно випростався, витер обличчя рукавом сутани, як хлопчик, і підвівся. Біля дверей він обернувся.

— Табличку з його ім'ям я зніму власноруч, — сказав він. — Сьогодні ж. А гроші на дах… Бог допоможе. Або не допоможе, і ми будемо молитися під дощем. Мабуть, так навіть чесніше.

* * *

Інспектор Гримшоу слухав вікарія годину. Потім ще пів години читав копію Оскарового листа, звіряючи її з оригіналом, який Гвендолін принесла до дільниці ще о восьмій. Потім довго тримав у руках бронзову ручку й розламану глиняну форму, повертаючи їх до світла.

— Свідчення священика про ходу людини в темному провулку, — сказав він нарешті, тихо, ні до кого конкретно не звертаючись. — Лист мертвого чоловіка, який сам зізнається в шахрайстві. Бронзова ручка двадцятишестирічної давності. Слово дванадцятирічного хлопчика. — Він поклав ручку на стіл. — Добрий адвокат зробить із цього конфетті, констеблю. За пів години. А в Лейна будуть добрі адвокати, бо в нього, судячи з цього списку, були добрі клієнти.

— Але ж, сер… — почав Дойл.

— Я не кажу, що він невинний. — Світлі очі Гримшоу затрималися на Едвіні, якого Дойл привів із камери й посадив у кутку. — Я кажу, що мені потрібне щось, чого не зможе розвіяти жоден адвокат. Річ. Метал. Слід. Щось, що пов'язує Тобіаса Лейна з задньою кімнатою не через сорок років і не через темний провулок, а тут і тепер. — Він помовчав. — І ще мені потрібно поговорити з місіс Фрост. Бо її алібі для Лейна в середу — єдине, що стоїть між ним і шибеницею. А жінки, що керують банками, не брешуть без дуже серйозної причини.

Едвін, що мовчав увесь цей час, раптом підвів голову.

— Оскар бачив віск на ключі, що лежав у банку, — сказав він. — У борідці. Він написав це в листі. Ключ ніколи не виходив із банківської скриньки. Отже, хтось добрався до нього в самому банку. Хтось, кому дозволили.

Гримшоу повільно повернувся до нього. І вперше за цей ранок у його м'якому голосі прозвучало щось схоже на цікавість.

— Продовжуйте, містере Хейл.